Сухе падалішнє гілля ноги йому ранить, а живе, пружне по обличчю боляче шмагає, трава різуча, мов ножами гострими, тіло розтинає.
Та ось дерева почали розступатися, а трохи згодом Векша вибився на невеличку галявину. Там надибав джерело холодне. Припав до нього, спрагу свою заспокоїв. Смачнішою за мед вода йому здалася.
Промив рани, на осонні простягнувся, вигрівається. Засмоктало в животі. Надрав мечем кори з дерева, трохи утамував голод.
Лежить, думає, як далі бути, в чому на люди показатися. Адже за навіженого вважатимуть, жахатимуться. Он пташка якась вертлява, чого їй боятись, крилатій, так ні, й та глянула на нього з кущика блискучими очима-намистинками, злякано пінькнула й шурхнула в гущавину.
Перепочив трохи, на сонці рани присохли. Зняв подертий одяг, почав докупи його тулити. Зашпилив терновими колючками, натягнув — знову розлізся. На собі все так-сяк позастібував і рушив стежкою, протоптаною звірями, до джерела.
Щодалі ліс рідшав і рідшав. Поволі губилася й стежка.
Невабом ліс кінчився, лука широка зазеленіла. Визирнув Векша із кущів, бачить — на тій луці отара овець пасеться. Осторонь у чорному наверх вовною кожусі дідусь-пастух на герлигу схилився, на плечі в нього сокіл сидить, біля ніг собаки лащаться.
"Старі люди добрі, — подумав Векша. — Не скривдять".
Тільки виткнувся з кущів — собаки кинулися до нього.
Пастух угледів Векшу, прикрикнув на собак, підступив до хлопця.
— Ти хто такий? Чого тут ходиш? — запитав суворо.
— Пастух я, овець господаря свого розшукую, — промовив перше, що спало на думку.
— Кажи правду! — підняв старий загрозливо герлигу: гляди, так і ошелешить нею. — Всіх пастухів тут знаю. Правду кажи!
— Помилуй, отче, не видавай мене!.. Не злодій я, полоненик, з неволі ромейської втік…
— Сюди як пробрався? — допитувався пастух, усе ще не опускаючи герлиги.
— Через гору ту, — показав Векша рукою, а одяг на ньому й розлізся. — Додому втікаю, на Русь…
Побачив старий подерте, скривавлене тіло молодика, в нього й герлига з рук випала.
— Та на тобі ж місця живого нема!.. Як тільки ти пробрався? Там і птах не всякий перелетить… Не бійся, нікому тебе не викажу. Ходімо зі мною.
Повів його пастух у зарослі до куреня. Сорочку довгу полотняну дав, кусень сиру відкраяв, молока овечого налив.
Їсть Векша й водночас про свої поневіряння розповідає.
Старий слухає, руками об поли б’є.
— Що то люди на цім світі ясному коять! Гірші за звірів хижих…
Потім зварив якесь вариво з трав цілющих, помастив і перев’язав молодикові рани, звелів лежати в курені.
Решту дня і всю ніч Векша спав мов убитий. Не чув, як пастух, упоравши отару, ліг поруч нього, вкрив кожухом, не чув також, коли той і встав уранці. Прокинувся й не зрозумів одразу, де він. Лиш вгледівши на собі кошлатого чорного кожуха, посміхнувся, порачкував до лозяних дверцят, нещільно приставлених до куреня. Виглянув надвір.
Небо похмуре, над головою пливуть сірі хмари, повіває холоднуватий вітер.
Неподалік пасеться отара, старий з соколом на плечі біля собаки великого сірого порається. Розкрив йому пащу, м’ясо туди запихає, а собака стоїть перед ним, лапи розставивши, й не ворухнеться. Придивився Векша, аж то пастух вовка годує.
"Невже навчений?" — дивується.
А старий відійшов, зняв ковпачок у сокола з дзьоба.
— Гайда! Гайда! — вигукнув, кинувши птаха.
Той злетів угору й каменем упав на звіра. Вчепився йому у в’язи й почав довбати очі. І тепер вовк не рушив з місця.
"Що таке?.. — торопіє Векша. — Невже таїнство якесь?.."
Прихопив кожух, виліз із куреня, попростував до пастуха.
— Прокинувся вже? — вгледів його старий. — Як спалося?
— Спалося добре, — мовив вдячно, — тільки сон ще й досі бачу. Підступив, придивився, аж то не живий вовк, лиш опудало з нього.
Сокіл же тягав м’ясо крізь дірки, де очі колись у звіра були.
— Навіщо це? — спитав, подаючи кожуха.
— Помічника свого на вовків годую. Звикне мертвому очі довбати, то й живого не помилує. А куди дінеться сліпий вовк, звісно, сам собі голову об дерево розтрощить.
Закрапав дощик. Старий завернув од лісу отару, заліз із Векшею в курінь, витяг із торби прісного коржа, кружало сиру, шматки смаженої баранини.
Розломивши надвоє коржа, простягнув половину Векші, спитав, осміхаючись:
— Цареві харчі, мабуть, кращі за наші, пастуші?
— Для мене давучі були, — зітхнув Векша. — Отцівські — ті найсмачніші.
— Правду речеш, — згідливо кивнув головою старий. — Свій чорний хліб ліпше чужих пирогів. От хоча б і звір чи птах… Лучилось якось мені вепреня впіймати. Годував, пестив, чого б йому іще треба? Так ні, випустив — одразу в ліс свій дременуло. І що йому там нехай не дошкуляє: голод, звірина дужча, а ніколи в неволю не вернеться.
— Що — звір!.. Ось я думав іноді: ну, якщо вже так судилося мені, змирюся, забуду домівку, отця, матір. Житиму як прийдеться. І не зміг… Ще поки на чатах стоїш чи в товаристві, то нічого. А як ніч настане, така туга скімляча найде, ридма ридав би, криком кричав би. Якщо б і з рідні нікого в мене не було на Русі, і тоді втік би до неї. Не співали для мене в Греччині пташки, квіти не квітли, зорі не сяли… І чого воно так, що своя земля наймиліша?..
— О-хо-хо, — зітхнув болгарин. — Кажуть-бо: по отчині й кості плачуть… Виглянь-но, де вівці, тоді я повім тобі одну стару, може, казку, може, й бувальщину…
Векша визирнув з куреня.
Отара, збившись докупи, стояла під розлогим дубом. Круг неї тулилися змоклі на дощі пси.
— Так от слухай мою казку, — почав спроквола пастух.
Колись давно в якогось там князя було два сини. Коли князь постарів, то посадив на князівській стіл не старшого, як це велося завжди, а молодшого сина. Кажуть, начебто він недолюблював старшого, тому так і вчинив.
Це дуже образило старшого княжича, і той, проклявши рідню, землю свою, втік до отцевого ворога, сусідського князя, й поклав собі ніколи більше не вертати додому.
Там, на чужій землі, його добре прийняли, князь навіть доньку свою віддав за нього. Розкошує княжич, шана йому велика, повага.
Та ось минуло небагато часу, і почав він нудьгувати за рідною стороною. Якщо раніше завжди був веселий, посмішка привітна з лиця його не сходила, то тепер никав, опустивши голову, мовчазний, понурий, а хто й заговорить до нього, відповіді не почує. Сохнув, як стебло без води. їсти не їв, пити не пив, жона-красуня стала йому немила.
Що вже не робив утікач-княжич! Був у тому чужому князівстві в якійсь печері незвичайний камінь. Якщо хто лягав на нього ниць, одразу ж забував про своє горе. Лягав на цей камінь і подовгу лежав на ньому й княжич, але й після того не було полегші, нудьга не кидала його, а ще дужче оповивала. Та щоб розкаятись, повернутися додому, впасти отцеві та рідні в ноги, попросити прощення, й не мислить. Твердий був на слові й на ділі.
Бачить його тугу князь, отець жони, мужів наймудріших з усієї землі скликає, ради у них питає, як-то відігнати од княжича ті муки-страждання.
Довго думали-гадали мужі і, врешті, таке мовили князеві:
"Багато знаємо ми недуг усяких: і малих, і великих, і легких, і тяжких, але сильнішої і тяжчої недуги, як туга по стороні рідній, ніхто з нас не відає. Чимало знаємо ми і способів різних, щоб недуги оті долати, але способу такого, щоб цю тугу здолать, також не відаємо. Чули, десь у горах високих, у лісах дрімучих живе кудесник столітній, який на зіллі всякому знається. Спитай іще його, владарю великий, може, він тобі поможе в горі…"
Довго ганяли-нишпорили княжі люди, поки знайшли того, як голуб сивого, кудесника.
І мовив князеві дідуган столітній:
"Є у мене зілля чудодійне, що долає і лихоманку, і перестріт, і головокрут, і падоніг… Та чи здолає воно журу людську за домом рідним, того не знаю, бо зілля це всесильне лиш проти поганої недуги. Якщо ж вона, недуга тая, не від злих духів або її й зовсім нема, — воно стає отрутою…"
"Вари скоріш те зілля! — звелів сердито владар. — Не видиш — княжич гине від туги-недуги облудної? Нічого йому журитися по тій стороні, чужа, ненависна вона йому. У мене він знайшов собі дім".
Скорився кудесник, зварив і дав його випити княжичеві.
Та не встиг той і чари от губ відняти, як стрепенувсь нараз, мов гад його якийсь вжалив неждано, в корчах і муках упав на землю, а там і задубів…
Замовк пастух. Векша сидить — не ворухнеться. До самого серця йому сягнула ця розповідь.
— А ти кажеш — забути свою сторону, — обізвався перегодя старий. — Добрий син ніколи не забуде отчину-матір, і сили в світі такої нема, щоб вона зборола в ньому тугу-нудьгу за нею. Мовиться ж: розлучений з любкою плаче сім літ, розлучений з отчиною плаче все життя.
— Так-таки, — кивнув Векша. — Краще бути жебраком удома, ніж царем на чужині, бо чужий вогонь холодніший за кригу…
Цілу седмицю пробув Векша у пастуха. Той його, наче сина свого, доглядав та все лаштував у дорогу. Повну торбу харчів наскладав. Свитину свою, ногавиці подарував, шапку з овчини пошив, ходаки шкіряні на ноги стулив.
— Чисто тобі болгарин! — сміявся радо дідусь, як молодик в усе те вбрався.
Векша ж, як рани почали в нього гоїтись, допомагав старому овець порати, вітролом у лісі збирав на паливо, курінь полагодив.
А восьмого дня вивів його пастух світанком на луку, стежку звивисту показав:
— Отак іди нею аж до Дунаю. А там простуй усе берегом, берегом, до самого моря ріка тебе доведе. Біля моря город стоїть, Селіном зветься, в ньому ваші гості, коли в Греччину і з Греччини пливуть, завжди зупиняються. Може, тобі пощастить, трапиться там хтось із своїх. Та тільки не говори з кожним зустрічним, бо й серед наших є всякі, і добрі й лихі. Хоч ти й схожий на болгарина, та річ твоя видасть тебе, що чужинець. Ще схоплять, почнуть допитувати — і хто ти, звідки, куди йдеш. А наш цар Петро[55] в дружбі з ромеями. Навіть царицю собі взяв з ромейок, царя Романа онуку. Ліпше бідаків питай, коли що треба. Вони тебе й нагодують, і путь далі вкажуть.
Подякував Векша старому, присягнувся згадувати все життя, як отця рідного.
Хотів віддати йому ті монети грецькі, що в нього в пояску були зашиті, але пастух не взяв та ще й образився:
— Сховай, сховай їх, вони тобі ще знадобляться. А мені, коли хочеш якусь пам’ятку лишити по собі, давай-но отого ножаку, — вказав старий на меч, що висів, у Векші на пояску. — Злі люди на розбій таке видумали, а мені буде чим деревину розщепити, щоб вогнем себе в стужу зігріти.