У такий тайфун потрапили й ми.
Кілька днів носило нас, поливаючи водою, підкидаючи вгору, шпурляючи в безодні, і навкруги вставали грізні водяні стіни, що погрожували поховати в собі корабель і людей. Пароплав не слухався керма, тільки машини скажено працювали, виносячи нас на нові й нові хвилі. Нарешті зупинилися й машини, і поки ми почали готуватися до смерті, тайфун помітно улігся. І перша земля, яку ми побачили, була земля Філіппінських островів.
Нас прийняли, не скажу, щоб добре, але байдуже. Пароплав розвантажили, почали в ньому щось лагодити, а ми розвіялись по благодатній філіппінській землі. А розвіятись було де — островів Філіппіни мають кілька тисяч. Я блукав по широких дорогах — чужий, німий і виснажений. Іноді мені давали хліба, інколи я крав його з розчинених дверей, мандрував далі, і нарешті мені сказали, що за день ходи я дістанусь до Маніли. Це місто я знав на мапі. Я його побачив на другий день увечері. Не можу не згадати, як заходить у тих краях сонце. Наче зібрано всі фарби в світі й вилито в синє-пре-синє море. На небі неймовірні пейзажі, зелені острови, червоні пожежі, пурпурові прапори. Це біснування кольорів було б штучним на наших бідних берегах, та там, серед загального багатства декорацій, воно навіть не приголомшує уяви.
В Манілі я знову спробував утопитися. Філіппінські острови — колонія американців, значить — нейтральні води. В Манілі скупчилось багато пароплавів із різними прапорами. Вони одстоювались невідомо до яких тихих часів. Я блукав у гавані, давши волю ногам іти, куди їм хотілось. Цілі ліси мачт коливались поблизу берега. Далі на рейді стояли великі пароплави. Смагляві, бронзові, чорні люди вешталися на парусниках. Човни сновигали між ними. Я запитав у одного малайця, чи єсть у гавані наші судна. Він мене зрозумів і запропонував послуги. У мене нe було чим заплатити. Я віддав йому свою куртку. Ми пливли, ледве пробиваючись крізь купи великих і малих парусників. Тим часом швидко спускався вечір. В останніх проміннях дня я побачив пароплав, до якого ми пливли. Я попросив зачекати й під'їхати обережніше, коли темнота дозволить мені забратися на судно непомітно. Таким чином, поставивши капітана перед фактом, я думав уникнути того, що він не захотів би мене взяти. Стало темно. Під'їхавши майже до самого пароплава — він був таки поганий — ми зупинилися. З палуби хтось нас почув, і ми мовчки слухали неймовірні прокльони й добрий руський мат. Ми щільно об'їхали корму. Я намацав каната, який для чогось звисав через борт. Ставши на ніс човна, я взявся за каната й опинився в повітрі, дриґаючи ногами. Човен поплив у темінь. Я відчув, що канат рухається і мене тягнуть нагору. Я вирішив краще віддати себе на милість капітана, ніж випустити з рук каната — з усіма можливими наслідками. Мене підтягли до самого борту. Я вже почав був ворушити губами, збираючись якось відрекомендувати себе рятівникам, та побачив над собою занесену руку й почув такий гарний удар в тім'я, що випустив з рук каната й одразу ж загубив пам'ять. Я навіть не відчув холодної води.
Як і завше до цього часу — я прокинувся не на тому світі. Та й не на суші. Бо врятував мене малаєць і продав півмертвого на корабель, що йшов далі на південь.
Знову били склянки в гавані. Була перша година ночі. Надворі завивав вітер. Він, як плаксивий кіт, лягав на дахи, плигав по них і голосив. Ці звуки знадвору відокремили нашу компанію від цілого Міста, як гарна, рівна, безперервна, тропічна злива. Рибалка куняв. Сев задумано палив. Дівчата позлягали на стіл, і в очах їхніх світилася майже собача туга.
— Корабель, — продовжував Богдан, — на якому я очуняв, належав старому малайцеві з острова Пао — десь на північ від Яви. Цього острова і чорт із свічкою не знайшов би серед безлічі тих островів, що, як велетенські зелені кущі, лежали на воді. Та за якимись невидимими ознаками ми посувалися просто до Пао. За час цього подорожування я встиг призвичаїтися до нового хазяїна і його команди, що складалася з люде" усіх можливих відтінків шкур і душ. Три дні я удавав із себе хворого, міркуючи над долею. Першого дня мене добре попобили, пропонуючи встати і взятись до роботи. Найбільше я запам'ятав безвухого китайця, який вишукував на мені найболючіші місця, — і я поклявся собі першою хлопчачою клятвою ненавиді, поклявся, не розплющуючи очей і удаючи з себе непритомного, відплатити цій безвухій собаці. Потім я й справді знепритомнів. Наступних двоє днів я лежав, і ніхто мене не займав. Моє хлоп'яче горе швидко перейшло, яскраві хмарки пливли над моєю головою, бундючно пофарбовані птахи перелітали через мене, бо ми йшли часами зовсім під берегом, поклавши щогли й ніби ховаючись під пишними зеленими вітами.
— Замітьте собі, що й нам, обговорюючи корабель, слід би подумати про те, щоб мачти лягали вздовж палуби, коли зірветься шторм. Або зовсім під берегами щоб іти в абсолютній тиші, дружно занурюючи весла в воду.
— У нас немає таких штормів, — сказав хазяїн трам-бака, — щоб треба було робити складні мачти. А замість весел — можна поставити невеликий мотор.
— Не перебивайте, не перебивайте, — закричали дівчата, махаючи руками на моряка. — Саме зупинили на цікавому місці.
— Так от — ми багато днів поминали островки. Я вже почав тинятися по палубі. Мене штовхали всі, хто хотів, а найбільше безвухий китаєць. Раз йому за це добре влетіло від капітана, що взяв мене під свою руку. Він ударив китайця в ніс важким кулаком. Я став між капітаном і китайцем.
"Капітане, — сказав я, — цей чоловік мій. Я поклявся вибити з нього колись душу". Я переконував свого хазяїна таким рішучим тоном, що він врешті засміявся, не розуміючи мене, але бійки не продовжував.
Перед Пао ми йшли цілий день у такій гущавині, що часто не видно було й сонця. Раз до нас на палубу впало, обірвавшися з дерева, мале мавпеня. Цілі хмари мавп повисли на гіллі. Вони шпурляли в нас горіхами, листям, суччям, доки я не викинув мавпеняти на дерево. Нарешті ми досягли берегів Пао. Прекрасна бухта, похилий берег, червоний, як найкраща фарба, і дві живих бронзових фігури на березі: жінка й дівчина. Велетенські дерева стояли над водою, їхнє коріння до половини виходило з землі, стовбури дерев були наче на плетеній башті з коріння. Зелені до неможливого дерева й зовсім червона земля...
— Ну, це вже ви того... — прокинувся рибалка. — Цe брехня.
— А хіба тобі не однаково, — гаряче обізвався хазяїн трамбака, — ти ж грошей за правду не платив? А може, й я під цим усім підпишусь — що ти тоді скажеш?
— Коли ви не вірите в такі дрібниці, то чи повірили б ви в те, що я плив Магеллановою протокою? Чи повірили б? Це на самому півдні Південної Америки, між Америкою й Вогненною Землею, де зустрічаються два океани, найбільші в світі.
— Розкажи, я там був, і я тебе завше переб'ю, коли ти брехатимеш, — застеріг хазяїн трамбака. — Хоч я й не проти брехні взагалі. Щоб вона була до ладу і до вподоби.
Незважаючи на протести дівчат, які хотіли швидше знати, що трапилося далі з Богданом на острові Пао, Богдан розповів про Магелланову протоку.
— Ішли ми з Веллінгтона на Новій Зеландії — до Ріо, цебто — з Великого до Атлантичного океану. Біля протоки нас страшенно тіпала буря.
— Там завше бувають бурі, — пояснив хазяїн трамбака.
— Що ближче до протоки — то дужче й дужче ми потерпали за свої кістки. Діло було в березні. Ішов сніг, град і дощ. Крізь густий туман ми помітили неясні ознаки берега: це були Євангелісти — окремо розкидане високе каміння. Скоро ми побачили й скелю, яка стояла на сторожі протоки. Ми пустилися з попутним штормом у вузьку протоку, залишаючи за собою оскаженілий океан. Часами темнішало від швидко літаючих хмар, але як швидко налітали вони, так швидко й проносились. І тоді світило сонце на зелені вали води, на буруни, на піну між каміннями й на обривчасту високу скелю, об яку розбивався мільйонносильний океан.
— Правильно, — сказав моряк.
— У протоці, як у підземному коридорі, ніби вогкі й плісняві стіни, по стінах жахливі малюнки й розколини, все це коливається в півмряці, міняючи контури. Мореплавці, які вперше проходили тут, не один раз молили бога про щасливе повернення, і через те там є такі назви, як скелі: Євангелісти й Апостоли, затока Милосердя, бухта св. Таїн. У затоці Милосердя ми кинули якір. Вона надзвичайно гарна, як декорація до пекла. Тяжко собі уявити щось страшніше й жахливіше, куди ні звір, ні птах, ані жодна тварина не заходила. І ім'я цій затоці — Милосердя.
Богдан зупинився, оглядаючи всіх похмурими очима. Хазяїн кав'ярні встав і нечутно підійшов до дверей, прислухаючись. Потім він, як тигр, опинився на середині кімнати.
— Дівчата, замітайсь! — крикнув хазяїн.
Доки ми розчумали, що таке трапилось, дівчата вибігли з кімнати, а до дверей хтось постукав владно і тверезо. Ми всі не вставали з місць. Богдан кинувся бігти за дівчатами, та хазяїн кав'ярні зупинив його: "То хід тільки для дівчат".
Зайшла міліція. Ми показали свої документи. Рибалка не мав нічого при собі, але його знав один із міліціонерів. Богдан один був без документа, і його забрали несподівані гості з собою. Ми попрощалися з ним, потиснувши йому руку. Коли Богдан відчиняв двері, рукав його куртки трохи одкотився, і якір побачили ми на його руці.
Надвір вийшли всі разом. Вилискувало біля випадкових ліхтарів море. У гавані було порожньо й тихо. Ми побачили канонерку. "Нащо вона сюди прийшла?" — подумали ми всі.
XI
Листа написано на шістнадцяти сторінках жовтого шершавого паперу. Він точить легенький запах, що, як нитка диму, коливається, коли листа читати.
"Мilаnо, 22/V
Милий мій, уявляю, що ти думаєш про мене. Не треба думати недобре. Не писала довго. Але нічого не змінилося — ми такі ж друзі. Я одержала твого останнього листа давно. У мене чудний настрій. Такий спокійний. Нічого не хочеться робити. Я дуже багато їздила за цей час. В Генуї об'їздила всі околишні малі міста, багато бачила цікавого, такого, про що я читала раніше тільки в книжках. Уже тиждень, як я виїхала з Генуї й живу в Мілані. Чи одержав ти мою листівку з Комо? Я їздила туди на цілий день. Озеро Комо, коли перерізає пароплав, наче кришталевий холодний спирт стоїть, а не озеро.