Але… хто б не був ти, то коли раз бачив ту лінію контурів гір — вже ніколи її не забудеш. І в житті згадаєш, як найкращий свій спомин, і на постелі смертній, як жаль невсипущий, що розстаєшся з тою красою і ніколи вже більше її не побачиш. Так і мелодія пастушої трембіти. Нескладна вона, кілька звуків у ній, але чому ж вони так хапають за серце? Чому і радість, і туга прилетять із тими звуками до тебе, і нервовий якийсь дрож пройде тілом, мов фізичний знак найвищого захоплення. Сонце шле останні промені свої, вже далеко ботей овець — а вони летять, а вони несуться, ті звуки, не знати звідки… Чи то з позолоченої хмарки отієї над вершиною гори, а чи просто то глагол небес доноситься до тебе і кличе?
XV
Пастухів то вона кликала, трембіта, просто на вечірню роботу, на скромне поживлення і сякий–такий спочивок, якщо так можна назвати оте перебування між сном і діяльністю, в якому знаходяться цілу ніч пастухи. Ожила отара, повскакували пси, вівчарі займають кожний своє місце. Двоє йдуть попереду ботея, один іззаду, підганяючи одсталих покликом: "Гісь… Гісь…" А як наперед яка вівця вихопиться, то на неї кричить: "Пррст… Пррст…" — і звичайно вона слухається. Баран часом із великого свого ума наставить лоба і не хоче йти. Тоді підбігає пес, злегка кусає за бік — і баран хоч–не–хоч біжить на місце. А як пес зазівається — пастух уцідить буком по спині так, що відхочеться бігати. Так і посуваються в порядку вівці раз призначеними "цєпами". Будь–де гнати овець не можна, бо міг би пригнати на сукровище, тобто місце, де з тої чи іншої причини пролилася кров. Якби вівці хапнули на такім місці трави — одразу би їм "уняло манну". Наші хлопці вислуховують і це з пошаною. А пастушки помітили вражіння своїх оповідань і задаються, вигадують усяке, аби заімпонувати. На запити відповідають категорично.
— А єк же то пізнати сукровище?
— Єк? Маєш знати самий. А йк самий не знаєш, вівці тобі скажут: вони збігаютси на те місце й бліют.
Вже недалеко стоїще. Його ще не видно, але відчувається. До нього, як до центру, стікаються стада з усіх сторін. Он суєтливі кози, які й пастухів коло себе роблять суєтливими. Щосекунди з тої сторони чути: "Ці! Ці! Ці… А най бес…" Далі пастух не договорює, бо не знає, в яку мінуту скаже жорстоке слово. Хіба не бувало таких випадків, що в досаді крикнув пастух "А най би си розчєхла!" — а вона в тім моменті вже й розчахнена. Відбігають убік кози, а за ними поклик "Крьо–не!.. Крьо–не!.. А, не слухаєш?" — і важенький дубець летить у неслухняну питомицю, але рідко трапляє, бо коза вже хтозна–де.
— Іва! Іва! — несеться поклик до якогось Івана. — Ци твої всі?
— Усі–і!.. А у тебе?
— Е–е–е–о–у! — вже не може розібрати слів Іван. Аж на стоїщі довідається, чи все благополучно, а чи, може, трапилося "йке нещіське".
— Кцьо–кць–кцьо!.. — ласкаво закликає пастух яку вередливу козу, а сам хитро, боком наближається, щоб охнути коротеньким бучком швирка та хоч злість зігнати.
Бо жодна худоба так не вимордує, "єк коза". І така вже тварина клята, що її ніколи не напасеш. Усе бігає, усе скаче, там урве стеблинку, там — другу, а де походила чи сама, чи пес пройшов, чи інша худобина — там не буде їсти, хоч її ріж. Досада часом бере: паша така, що сам би їв, "а вни, кляті, полєгают і лежат собі, шукай їм єнчої паші".
Бовчарям,[62] чи як їх іще називають — гайдеям, коло рогатої худоби куди спокійніше. І рівняти не можна. Їх худоба поважна, не метушиться — не метушаться й вони. Говорять повільно, ходять повільно; на пасовиську відпочивають, часом навіть задрімати можна. І тепер, женучи, не спішать.
"Вскня! Вскня!" — іноді закличе корову — і вона йде собі супокійно, повільним кроком. Таким же кроком іде й пастух і теж супокійно розмовляє з товаришем. Він не втомлений, у нього найменше пригод, тож може собі позволити на філософію.
"Шшкне–е!.. Шшкне–е!" — шкне на таку, що відбилася, а розмови з товаришем не перериває.
Найвеселіший народ конярі, або як їх іще називають — стадарі. Се аристократи полонини. От кому добре! Хоч як паша далеко, а йому все одно. "Сидитси на шкапє та й їхає".
І хто найбільше співаночок знає — вони. Ще не видно стада, а вже чути вигалайкування — то знай, що коні женуть. Та все з жартом, із сміховинкою.
Ой розлука, пане–брате, розлука й розлука,
Бо ти ідеш поза граба, а я поза бука.
І кричить:
— Єй, вівчєрі! Кіной з дороги! Не видиш, хто їхає?
— Ци чюєш? Курєви не здіймай!
Це чисто толстовське: "Пехота! Не пыли!.."
— Ци, пршека, фист би ті вгнив.
— Ігіне!.. Ігіне!.. — це кричить на таку, що відбилася. Не потребує й пса, бо сам поскаче й заверне…
— Пріло!.. Пршо!..
І всі ці стада, всі ці відділи худоб'ячого війська течуть одночас з усіх боків в одне місце — до стоїща. Усі ці звуки, наклики змішуються, творючи якесь невпинне галалакання. Вже збіглися різні інтереси, вже розігруються пристрасті. Ляскають пуги, пси брешуть, блеють вівці, мекають кози, ревуть воли, іржуть коні, хрокають свині, визкотять поросята — і то такий рейвах зчинається коло стоїща, де ще за хвилину перед тим було пусто і глухо. Кутався ватаг собі десь у стаї, спузар у куті спав, бо це ж йому вартувати всю ніч, стерегти дівочості, безпереривності вічного вогню, як вайделотові.
І от на звук чарівної трембіти, мов на звук Роландового рога, почало стікатися звідусюди полонинське військо. Закипіла робота. Загомоніло все, що має голос, зазвучало все, що могло звучати.
— Чо пхаєшся з кіньми? Чо си охаш, кац! Ци не знаєш, що дійник має йти вперед?
— А ти там що — єлівник подав меже дійне? В охоп дай! Єлівник в охоп…
— Ходи, хло', на струнгу–у!
— Обганєй вівці в кошєру!
— Ади, хроманє лишиласи — скоч прижени!
— Полоч гєлети–и!..
— Басарунок неси, кому кау?
Телята побачили корів і рвуться у своїх загородах, мечуться. Корови теж непокояться — і ото їм дають басарунок. Це спеціально накошена трава, яку їсть корова і стоїть тоді спокійно. Бистро засідають доярі до роботи, і скоро характерне цюркання пахучих струй молока заповнить повітря. Корови дояться у кулак, хрестато — раз лівий задній дойок і правий передній, а раз навпаки. Доїння відбувається бистро, раз заведеним трибом. Молоко несуть до стаї у спеціальних дерев'яних відрах і там зливають у велику путину: в ній міститься весь одноразовий удій. З коровами стараються упоратися скоріше.
Із вівцями справа складніша. Загорода для корів одна, посеред неї жолоб, ключі та розсохи на телята — от і все. Кошара ж на овець завжди будується трохи по–інакшому.
Насамперед вона не одна, а дві. Менша — ніби передпокій, і більша — як вітальня вже чи спальня. Переділяються ці частини між собою так званою стрункою. Це найголовніше місце кошари.
Зроблено стільки проходів, скільки мається вівчарів до доїння. Вони, сі доїнники, так сідають, що, розчепіривши коліна, дістають колін сусідів. Плечима обпираються об дошку, бо якби не та дошка — не висидів би довго.
Приганяють вівці в меншу загороду, і жива маса заповнює відгороджене місце по береги. Пастухів і не видно у тім живім киселі, що ворушиться весь, хоч вівці й стоять ніби.
Бистро займають місця пастухи на своїх віблєках[63] у струнці. Наймолодший — це гонінник — вже озброївся в прут і то доконче з листям.
— Ік бес гонив голим — могло би молоко пропасти. Наш ватаг дуже за тим си дивит.
Гонінник вимахує прутом і кричить: "Рист!.. Рист!.."
Старі вівці не чекають і пхаються самі в струнку: набухле вим'я гонить їх туди. Вівчар ловить вівцю за хребет, підтягає її до свого сідця і зараз же розставляє коліна, щоби часом не пропхалася мимо яка друга вівця, ще не здоєна.
Доїння відбувається з блискучою швидкістю. Олекса придивляється: трохи не так тут доять, як у Печеніжині. Насамперед вівчар продоює дійки пальцями, а потім гуркає відразу з цілої ікри. Це дає найбільшу порцію молока. Після того "віцєпує, відциркує" решту молока кількома рухами — і вівцю здоєно.
— Рист! — кричить дояр.
Здоєна вівця просувається у велику загороду, а гонінник тим часом уже нагнав другу. Так це і йде безперервним потоком. З коровами — видоїв їх і вже кінець. З вівцями ні: їх треба ще гнати на погірник, на пашу, де вони трошки походять, трошки попасуться на ніч. Паша на тім погірнику носить спеціальну назву — порняла. Це здебільшого дрібна густа трава бриндуша. Вона низенька, ся травка, а в корені має малу білу кульку. Вівці люблять сю траву й охоче її поїдають.
Олекса дивиться на те все кипуче життя, і йому соромно стояти так без діла. Запропонував би свої послуги — так де? Доїти? Видно, не довірили б. Гнати? Там досить і одного. І Олекса стояв із товаришами. Це давало дисонанс. Лукєн — це той пастух, що зустрів хлопців, — мовби догадується і пропонує Олексі з товаришами попасти вівці на погірнику.
— На вечеру ми вас закличемо, не бійтеси.
Олекса біжить з радістю. Товариші — з меншою. Вони зовсім охляли і від голоду, і від переживань. І ніщо їх не радувало, ніщо їх не тішило, й нічого вони не відчували тепер, окрім бажання їсти й опинитися зараз вдома. І передати їм своїх святкових настроїв Олекса не міг.
— Єк же тут усе… — тільки й зумів сказати.
Пасти на погірнику було легко. Вівці бистро хапали траву, знаючи, що їх зараз же поженуть на ніч до кошари. Отже, Олекса незчувся, як коло стаї вже знов зазвучала трембіта. Це заклик на вечерю. Закінчують, закінчують, хто одстав, свої роботи. Взагалі до вечері спішать, а сьогодні особливо: учора ведмідь роздер вола, а пастухи відбили, тож буде "юха з мнє–сом", а це не часто трапляється на полонині, хоч скотини й багато.
XVI
Олекса придивляється до того ватага, що все знає. Це високий жилавий чоловік, неначе міцно сплетений із самих мускулів. Якось красиво лежить на нім чорна сорочка–ма–занка, погляд проникливий, рухи певні себе. З боку уст люлечка, якою безперестанно попахкує.
— А се що за хлопці? — кидає ватаг запит у просторінь, знаючи, як і всякий начальник, що хтось уже та відповість.
Лукєн оповідає за приблудящих. В оповідання своє вкладає трохи гумору, бо інакше не був би українець. В колибі багато народу, і наші хлопці мусять вислуховувати жарти, що посипалися з усіх сторін. Жарти незлобні, товариські, скоріше зближають, ніж роз'єднують, але все ж вислуховувати їх ніяково.