Дуже здивований, що я знаю німецької мови й умію керувати вітрилом на човні.
Він живе по-сусідству, й ми умовились, що будемо вкупі ходити додому.
— — —
Вийшла мені велика прикрість. Вже більш не можна буде писати дома моїх записок. Слава Богу, хоч ці зосталися цілі.
Вчора, коли я прийшов додому після п’ятої лекції (тут кажуть не "урок", а "лекція"), то побачив таку картину: біля мого куфра, зовсім розчиненого, сиділи на почіпках Мишка Ваня й читали мої записки. Добре, що вони не дуже тямлять по-українському, але ж дещо вони розібрали про дядю й тьотю. Я вирвав у них з рук зшиток і відтепер ніколи не буду писати вдома,— писатиму на великій перемінці, або, коли рано кінчаються лекції, то буду зоставатись на годину в семінарії.
Вийшло це через те, що я забув замкнути куфра, а вони й почали нишпорити. Боже, як мені це неприємно! У нас навіть сінешні двері від злодіїв не замикались на замок, а тільки на защіпку, а тут мусиш все-все замикати від своїх же братів...
Ну, вони, звичайно поябедили дяді. Дядя вимагав, щоб я йому показав свої записки. Я не давав; мене лаяли й сказали, що візьмуть силою. Тоді я сказав, що труси може робити тільки поліція. Дядя грюкнув дверима, а потім вернувся й сказав, що я — грубіян і нахаба, й звелів Миші та Вані, щоб вони були від мене "подальше"...
А сьогодні мене перенесено з хлоп’ячої кімнати до їдальні. Буду спати на канапі під вікном. Доведеться вкриватися поверх покривала шинелею, бо там найхолодніше. Взагалі по всій квартирі страшенний холод, бо тут топлять тільки через день, або й через два. Здається, одна тьотя не мерзне, бо вона й удень і вночі у якійсь в’язаній, гарусовій пелерині, подібній до тієї накривки, що мама завжди клала на чайник...
— — —
Знову неприємності! Після тієї пригоди з моїми записками, коли мої брати на мене наябедили,— дядя й тьотя майже зо мною не говорять. Правда, ми мало зустрічаємось, бо дядя ходить і ввечері чи на службу, чи в якийсь клуб, а тьотя все гризеться з Настею та скаржиться, що їй "швидко вуха поод’їдають". Це — про мене. Але ж я знаю, що мама умовилась, що за мене платитиме!
Я вдень — у семінарії, увечері ще ходжу на годину до вчителя німецької мови, якого найшов мені Старушок. Хотів би ще вчитись і музики,— так в семінарії можна тільки на скрипці, а мені б кортіло на піаніно. Ну, та це вже потім. Я й так цілий день маю роботу: вчу лекції, а потім читаю, аж поки дозволяють світити...
Зате в неділі та свята доводиться стрічатися з дядею і за чаєм вранці, й за обідом. От, і вчора зустрілись за обідом. Він мене і питає:
— Що ти читаєш?
— Історію України, Аркаса.
А він як закричить:
— Что б я етого не слишал больше! Говорі со мною по-рускі і не смєй наносить мне в дом всякой мазепінщіни! Ти меня єщо доведьошь до того, что я с твоїм папашей буду по "пересилкам" клопов корміть!
Я замовк. А тепер не знаю, що й робити?!
А ти, мамочко, ще наказувала мені, щоб я їх слухав!..
З розмовами я знаю, що зроблю: буду говорити тільки "так" та "ні", а сам нічого не питатиму; а як же з книжками? Але ж я не покину читати! Ярослав каже, щоб я приходив до нього. Доведеться по обіді ходити читати, а лекції вчитиму увечері або ранком. Настя встає рано й світить в кухні лампу. Можна буде ходити удосвіта до кухні. Та вже якось встигну: я вірю в свою пам’ять.
— — —
Як швидко біжить час: вчора вже була Покрова! Через кілька днів й мої іменини, вже буду мати шістнадцять літ. Тільки ніхто мене не привітає, ніхто не зробить подарунка, не зготують мені моїх "жеримовчків" з ваніллю та сметаною! Але не в тім штука. Добре, що я так обтяжений працею й не помічаю, як біжить цей сумний час!
— — —
Вчора мав велику радість: був у Старушка, а потім познайомився з самим Садовським! Чи міг я коли про це мріяти?!
Ми були в театрі й я бачив "Гетьмана Дорошенка". Я мало не здурів! Наче я сам жив в ті часи! А коли нещасний гетьман марив над гарматою, а потім в червоному вогні з’явилася заплакана Україна,— я й сам розплакався,— невільно потекли сльози з очей! І мені не соромно,— бо й справді, цієї муки не можна витримати. Плакали й інші люди. Перед моїми очима так і стоять ті червоні маки й ця сердешна постать, слова якої просто виривають серце!
Я скільки разів бував в Полтаві по театрах,— але нічого подібного й уявити собі не міг! Та хіба ж то театри, як порівняти з цим?!..
Дивно, чарівно, надзвичайно!
От, якби це побачив Іоганн Карлович!..
В перерві Старушок пішов за лаштунки й повів мене. Ми зайшли в уборну до самого Садовського! Він в той момент зміняв жупан, а хлопець обв’язував його поясом. Він стиснув мені руку й сказав, що знав тата, бачився з ним не раз в Полтаві. Потім похитав головою й так чуло промовив:
— Не журись, козаче! "Засяє сонце і в наше віконце!" — і потім пропонував мені сісти.
Розуміється, я не міг собі того дозволити: хіба ж можна сідати в присутності Миколи Садовського та ще ж, коли він — Петро Дорошенко!..
По дорозі, як ми йшли з театру й я був зачарований,— мені дуже зіпсував настрій Старушок. Коли він взнав, що дядя забороняє мені говорити по-українському, а на наші книжки говорить "мазепинщина", він страшенно розгнівався, кричав, що дядя — зрадник і христопродавець, бо він же прикидається українцем, був в "старій київській українській громаді" і т. д. Але все це ще нічого. Він розповів мені, що дядя, ще будучи хлопцем, дуже бив мого тата!
Ну, я все можу забути, але цього, я вже ніколи не забуду...
В’ячеслав В’ячеславович сказав, щоб я прийшов до нього в неділю — порадимось, як мені втекти з цього пекла. Просив, щоб я приніс йому свої записки: вони будуть у нього, бо незручно тягати їх щодня до семінарії та назад. Він також дозволив привести до нього в неділю Ярослава.
— — —
Нарешті й мої іменини. Сьогодні — 9-го жовтня; мені — 16 літ, але всі думають, що мені більше, принаймні на років два. Це через те, що я такого високого зросту, а найбільше витягся за це літо!
Ну, як же почнеться мій новий рік?!
— — —
А справді, сьогодні випав день не буденний, тобто не такий, як всі.
Не знаю, чи встигну все записати: я попросив у тьоті дозволу сьогодні довше не гасити світла, бо маю закінчити "сочиненіє". Правда, воно в мене вже скінчено й я тепер можу продовжувати свої записки.
З чого ж почати? Чи з доброго, чи з лихого?.. Почну з доброго: коли про нього ще раз подумаю, то може й лихе не видаватиметься таким тяжким.
Велику радість приніс мені мій день! Є дві душі на світі поза Києвом і одна в Києві, які мене не забули. Я одібрав з Полтави два листи: від Іоганна Карловича й від Харитини. Просто дивно мені, що Іоганн Карлович не забув, коли мої іменини! Про це ж говорилось якось випадком в подорожі по Ворсклі.
І от, він мені пише (по німецькому, звичайно), але я навмисне перекладу його листа, а оригінал сховаю.
* * *
"Добрий товаришу і молодий друже!
Я вже писав тобі листівки у відповідь на твої листи двічі.
Тепер же пишу навмисне, щоб привітати тебе з днем твого народження й побажати тобі енергії, витривалості й смаку до праці. Праця — девіз життя!
Сумно мені знати, що тобі живеться тяжко,— але в світі все пробігає: де було погано, стає добре, а, на жаль,— і навпаки. Тим-то, що дужче тобі припікає тепер, тим більше надії май на поліпшення в будучому.
Дуже мене тішить, що ти добре вчишся, багато читаєш, добре вже знаєш німецької мови й береш уроки музики. Музикою ніколи нехтувати не слід: у всі тяжкі часи життя людині вона дає заспокоєння, як молитва.
В Полтаві все по-старому. В моєму житті мало перемін, але швидко можуть бути: мене по справах можуть швидко покликати додому й я сподіваюсь, що перед Різдвом можу поїхати до Баварії.
Я був раз в твоєму домі. Фрау Харитина здорова, Самзнай — так само. Він дуже радів, коли мене побачив, наче догадався, що я довідатись приходив, чи добре живеться йому?
З огляду на можливий мій від’їзд, я хочу продати "Лорелею".
Коли буду їхати до Мюнхена, буду в Києві візувати пас (не знаю, що це визначає), й зайду до тебе.
З приводу твоїх іменин дарую тобі дві шпаги. Коли приїдеш додому, знайдеш їх у фрау Харитини. Ну, міцно стискую твою руку й бажаю всього найкращого. До побачення.
Твій приятель
Іоганн Шульц.
Полтава, 1913, 13/Х.
Адресу мою знаєш".
* * *
Спасибі Вам, любий Іоганне Карловичу, й за ласкаве слово, й за пам’ятку, й за подарунки.
А який же гарненький Самзнайчик!..
Лист Харитини наліплюю. Не можу вгадати, хто це їй писав.
"Дорогий наш паничу Максимчику!
Я слава Богу жива й здорова чого від Господа Бога і вам желаю тильки в ногах крутить і кашель. Не топлять кляті квартирьянти аж мебель тріщить. Ще заведуть сирость.
Кланяюсь вам і здоровлю з іменінами. Кланяються вам і Олексій Іванович. Самзнай такий барбос що тільки ну, їсть те що й я. Пришліть мені свій патрет, а я вишиваю вам сорочку; хотіла була встигнути, та вже мої очі погано бачуть, не можна шити вечорами. Бач, ще й забула. Ахвоньку віддали під суд щось прошпетився. Насилу в нього Олексій Іванович одібрали оренду за сад. Кватирьянти платять справно. Хай благословить вас Цариця небесна Козельщанська. Дуже дуже ми з Самзнаєм ждемо Святок бо знаємо що ви приїдете. Ще раз нехай Господь вас сохранить і захистить.
Харитина Хлягина. Неграмотна.
Ваш німець вчитель був аж двічі й приніс якісь залізні шпичаки. Таке як довгі швайки з держалнами"
От, справді, хто мене любить: Шульц, Харитина й Самзнай!
Та ще дуже до мене милий Ярко. Ми вже з ним на "ти". Він також сьогодні заходив до мене додому, щоб мене привітати й приніс пирога з яблуками, що спекла його мама. Ми мабуть будемо з ним "побратимами", бо й я його дуже люблю, й він мене також вірно любить...
Ну, це — добре. А лихе вийшло ось яке.
Коли прийшов Ярко, то я познайомив його з Мишею й Ванею. Спочатку ми запускали грамофона, грали в домино всі гуртом, а потім Миша й Ваня почали показувати, як у них в гімназії впорядковують ученики морський бій на конях. Називається це — "наумахія".
Ваня зліз Мишці на спину, як на коня, й вони почали на нас нападати. Ярко, взагалі дуже веселий, враз ув’яз в цю забавку, я й собі — і так ми роздурілись, що почали бігати спочатку по їдальні, а потім вже борюкались і у вітальні. Коли це Ванін кінь спіткнувся, зачепившись за килим, Ваня полетів сторчголов, і, падаючи, вхопився за високу лампу, що стояла на окремій підставці.