— Мертвого його ми з братом Евзебієм підібрали. А отже: видужав! І зустрілися ті двоє в пустині!.. І світло своє згашене знайшов!
— "Чорною ніччю, по чорній скелі повзе чорна комашинка — а Господь бачить її" — зацитував вірш із корану патер Джіролямо.
Знов мудрість нехрещених. Бо інакше, як би міг сперечатись та воювати з ними?
А патер Ліберат згідливо притакнув головою:
— Бачить! І направить куди треба.
У ВИДІННЯХ МИНУЛОГО
Світляні завої ще огортають верхів’я. Але під кожною тінню гір — вже фіялково-синя ніч.
Тільки ясною мережкою побігли стежки караванів — білі, мов посипані сяючим снігом.
Стільки світла всмоктали в себе за день, що з пітьмою не мають сили вгаснути. Та все ж таки, в заглибинах долин, озерами вкладаються тіні. Немов натягаються ковдри.
Гостріще закреслюються ребра хвилястих пагорбів. Довгим фризом, — як на рельєфі стародавніх гробниць сусіднього Єгипту, — на металево-блискучому небі, по кряжі гори випинається череда буйволів, отара кіз та овечок, загорнених зрожевілими серпанками куряви. І зникають. Ніби усмоктуються між сільськими будівлями з плоскуватими дахами. Немов це не справжні, живі тварини, а тільки духи чи примари, що "вертаються на своє місце" — на барельєфи донедавніх гробниць…
Останнім променем доторкнулось іщераз світло до скелі, що на ній Карльос чекає каравани.
Смарагдова ящірка блиснула на нього золотими очками: казкова дорогоцінність, яку ще дарує піліґрімові вгасаючий день. Здалеку, ліниво гавкають вправленим хором собаки.
А на тому "музичному тлі" дитячий голос вкручує срібним сверликом хроматичну трель…
Поночіє. Однак ще кожний камінчик немов відсвічує, пророкуючи недалекий світанок прийдешнього, яскравого дня.
— Не журись за приятелями й житлами, що покинув. У світі знайдеш і нове житло й нових друзів…
Із присмерку, майже вже цілком темного, виринає спочатку прислів’я, а потім і висока постать караван-баша[120] Зейнала. Мовчання й пустиня, що серед них він живе — переважно вночі, бо ж удень каравани здебільша відпочивають при воді, — перетворили Зейналову голову на книгу доспілих думок, приповідок, афоризмів
— Уже вирушаємо?
Зейнал здержливо хитає головою й сідає обіч Карльоса.
Ніч лагідно й ніжно тулиться до них.
— Любиш ти, Зейнале, своє рідне село… Маєш досить верблюдів і отар. Що ж, скажи, жене тебе світами з караванами?
— Не слід шукати захисту в спокійному гнізді, бо ж у гніздах найчастіше біда ловить птахів.
І знову мовчання пестить обох із ніжністю матері.
Мовчання — голос правди. І так ясно відзивається воно до того, хто навчиться в нього вслухуватись, що Зейнал уловлює серцем приявність цього — "третього співрозмовника" — й відповідає йому.
Довкола багаття заметушились чорні силюети людей і звірят.
— Ну, час розмотувати далі клубок шляху — підводиться караван-баш. — А все ж таки, ніби рідним стає край, що й на хвильку дав відпочинок мандрівникові. Тож не сиди нерухомо, людино, а йди далі. Завжди знайдеш у світі місця досить. Коли б місяць зістав нерухомий, то ніколи не досяг би він повні своєї…
Як уже вирушили, Зейнал додав:
— Слід мужньо нести труп світу цього. І бути дужчим за нього. Бо що ж це — світ? Танцюристка!.. Кожному всміхається вона! Та ж тільки на одну мить! А тривалого в ньому нема нічого. Нехай же дасть Всемогутній, щоб життя твоє стало такою казкою, яку приємно розповісти… Бо ж життя — тривала казка…
І пішов поперед каравани.
Тілько над ранком затримався караван-баш, пропустив перед собою валку, як пропускає вождь дефіляду свого війська при параді.
Вже недалеко й припинка, а Муса, Зейналів син, молодий помічник, доведе вже каравану й сам…
Зейнал може хвилину відпочинути, приєднавшись до відсталих їздців.
Враз із ними, ніби замикаючи каравану, повільно, але не спиняючись і на мить, посувається вогничок свічки, що несе її стрункий, високий привид у покутничій сорочці.
На поводі, за Карльосом, — Херонімів осел із Херонімовим майном, пряде довгими вухами прислухаючись до пісні Муси.
Спокійно-монотонна мелопея[121] заохочує до бадьорішої ходи не тільки притомлених верблюдів, а й ослика, що виріс у звичаях пустині.
Небо остаточно зблідло, все враз просякло світлом.
Імлисті обриси в долині стали пальмовим гайком.
— Уд! Уд! — глухо й м’яко попливло повітрям.
Зейнал стримав коня й задивився, вдоволений. Лагідний усміх пробіг по темно-брунатному обличчі караван-баша й сховався в його бороді.
На рожевій скелі, що рифом виринула з моря піску, співав гимн сонцю, купаючись у світлі молодого дня, удод.
Розгорнена еґретка — переливчаста й злотиста, — сяяла над його голівкою й перетворювала пташка на ту містичну істоту, що її єгиптяни малювали на гробницях, як символ "воскреслої, блаженної душі".
Удод не лякався людей, ані каравани. Крутився на місці, роздимав шию, схиляючи голову, ніби кланявся новому сонцю. Здавалось, виконував перед ним таємні обряди, побожні містерії, що підглядів їх у давновіку… І м’якими ударами обгорненого оксамитом молоточка "стукав у Двері Вічности":
— Уд! Уд!
— Невже не бачить нас? — указав Карльос на блискуче-золотистого пташка.
Зейнал поблажливо всміхнувся:
— На тисячу-тисяч людських кроків бачить він глибінь водного джерела. Та ж як він не бачив би каравани? Але не лякається "синів Ізмаїлових"[122]. Бо ж і найменша наша дитина знає: всохне рука тому, хто б кинув камінем на "пташку Архангела Джебраїла"[123]. Зустрінути його — означає прийняти благословіння Архангелове!
З пальмових корон вилетіла срібляста горличка.
Смикнула собою кілька разів у повітрі й обернувшись знову впірнула у віяла листків.
Бо з неба, — неначе воно скляне й розпалось на черепочки, — лився потоком дзвінких червінців, — крик яструба.
— Чи знаєш, дервішу побожний, що говорять вони? — вказав Зейнал Карльосові на птахів.
— Удод каже: "Обачність — сліпа, якщо має виконатись доля!" "Народжуйтесь для смерти! Будуйте для руїн!" — стогне горличка. А яструб із просторів небесних, хвалить Сотворителя словами: "Милість Всемогутнього — жити далеко від людей!"
Гавкнула собака. Заплакали —заридали, мов скривджені діти, ягнята…
Під гайком майнула синя постать із червоно-гнідою амфорою-глеком на рамені. Хлопець, у вільній, білій одежі, вигукуючи, вигонив великі, чорні кози — облізлі, без шерсти, як вичищений чобіт блискучі буйволи.
Оаза прокидалася, оживала.
"Птах Архангела Гавриїла"[124] давно вже прорвав ясну блакить неба і зник у ній.
Каравана розташувалась на відпочинок.
Карльос поставив у затишку свою свічку, простятся під ясно-зеленими, лапатими листами "оазної липи" — спарманії[125], густо вкритої китичками білих, із темно-гнідою серединкою квіток.
Почувався вельми зморений. Бо ще не повернулися вповні сили по немочі.
— Добродійство та милість Всемогутнього — життя далеке від людей… — лунали в Карльосовій душі слова караван-баша, якого пізнав — і полюбив — ще в манастирі "При Криниці", куди Зейнал пригонив напувати своїх верблюдів.
І перед очима став, як живий, відлюдний манастир…
— Може й справді, якщо можливе в світі ясне, без гіркости, без терпкости й без пересичення та жалю за втратами щастя, то може воно бути тільки в такому "Кляшторі Джерела…" — думав Карльос. Згадував і бачив та розглядав у думці постать патера Ліберата, побитих віспою милих братів… Кам'яну голубку на "колі св. Катерини"… І, нараз, серед спокою, що наливав душу, відчув гострий укол:
— А чи ж не могло бути щастя й удома? В тім його рідному краю? Чи ж, справді, треба було йти "по щастя"… аж у пустиню?.. Чи ж тільки Карльос не міг — чи не вмів! — углядіти те щастя вдома?..
Він?.. Тільки він не вмів цього?.. А Беата? А Інес, її молода подруга? А Каталіна?.. І Хуана сама!..
А всі ті придворні? Або — всі ті, що їх інші з заздрістю звуть "вибранцями долі?.."
Лихварка-доля видирає аж надто високу платню за всі ті "почесті", "високе становище", маєтки… За всі ті матеріяльні "блага", що ними наділює тих, кого люди безкритично звуть "упривілейованими", "щасливими"…
А тим часом у житті — як на корріді[126]: найвигідніші місця, — ті, найдорожчі — в трибунах та в льожах.
Та ж там не вільно голосно сміятись, гукати на приятелів, кидати помаранчевими лушпинами та зневажливими словами в нездару-тореро[127].
Не можна там також й обіймати свою новію[128] й говорити їй, — при всіх, бодай і на вушко! — ніжні слова…
Зате, там можна сидіти вигідно й "почесно"!
А на місцях, відмічених коротким словом "соль" — сонце — дозволено все! Тут — повна воля! Зате, безжальне сонце заливає обличчя і промінням і потом. Не бачиш і половини того, що діється на арені. Нераз обсипле бик і піском, коли, розлючений, летить наосліп крізь усі перепони…
Із правом "не скидати бриля перед королем"[129] іде впарі й повинність — ніколи, ані перед найближчими, — не звільняти шиї від цупко-накрохмаленої "фрези" — руркованого, твердого коміра…
Міцно тримає той широкий комір голову! Завжди рівно й гордо піднесену вгору. І не дозволяє схилити її… ані в ніжності, ані в слабості…
Із каламутно-золотавої хмари куряви раптом вирвалась дзвінка пісня. Лускання бича немов підгонило її вперед.
Карльос прислухався й зненацька його серце затріпотало. По спині пробіг холодок. Розум відмовлявся збагнути, що це — дійсність!
"Dime, mujer, si el amor se olvida Sabes tu adonde sa?"[130]
Еспанські слова звучали цілком ясно, виразно й близько, в гарному тембрі тенорового голосу…
Так треба було йти світ-за-очі, щоб і тут знайти те саме, від чого тікав?
"— …si el amor se olvida…"
— Чи ж "забувається" любов?.. Якщо це дійсно вона?..
Закрутив головою, але швидко зірвався на ноги й оглянувся довкола.
Ляскаючи довгим бичем, ішов за чередою молодий невільник, із гарною, каштановою борідкою-клином.
І: — аdonde, a-don-de, a-don-de sa? — безжурно мережав срібними теноровими фіорітурами вже сліпучо-ясне небо…
Карльос голосно привітався.
Почувши еспанські слова, співак знерухомів. Переводив погляд із босої постаті в довгій рянді на заткнуту в пісок — мов стеблина з вогненною квіткою — свічку…
* * *
Увечері, караван-баш Зейнал дружньо попрощався з Карльосом. Каравана вирушила з оази без покутника.
А Карльос сидів над джерелом, що ніби моргало до місяця й слухав.
"Співак Алі", що звався в рідній Астурії Альонсо Нунєс розповідав:
— Знаю: лишусь невільником уже назавжди… Бо хто ж міг би мене викупити? Хто, — як світ світом стоїть! — хто чував про багатого астурійця?..