Була дев'ята п'ятнадцять. Точно. З брам лящали постріли. Рвались гранати. Автомашини, фургони громохким мотлохом перегородили вулицю, колона метнулась у бік, і завулок. Але звідти вогненими віялами розбрізкувались гранати. На нашу браму бігли люди, стріляючи на ходу з автоматів. Люди з чорними обличчями, з синьою щетиною неголених щелеп, затрьохані по шию. Але це був уже спротив інерції. Кулі шемріючим свічінням сіялись по глевкому, розведеному асфальті. А ринвою звідкись, з заулку, мабуть з розбитої цистерни біг струм, що палахкотів синім вогнем. Це був спирт. І Червінський, і Сенюк, не зважаючи на кулі, схилились і черпали пригорщами синій вогонь. І пили його, сьорбали, обпікаючи губи і горло. Їхні губи видувались, вилиці іскрились. Ірин підбіг і штовхнув з пересердям Червінського, так, що той зарився лицем об жовтий сніг, звівся й побіг, винувато вилискуючи халявами чобіт на кривих ногах. "Los, los..." кричав Ірин, вискочивши на розбитий танк. Кулі оббивались, розплескувались об крицю, а на ній сідала роса. Я повернувся ще на гору. До Зойчиної кімнати. Але в коридорі я спинився. Вікно було зірване, ніч била в нору коридору криваво-брудним потоком мутного сяйва. На підвіконні хтось лежав. Безладно перевісившись головою аж на вулицю. Біля мене хтось стояв. Я обернувся.
— Зойко!
— Зойка. — Вона тримала долоні біля скронь. — Він таки прийшов, він хотів ще раз прийти до мене, але куля його спіткала, заблукана куля.
— Хто? ... ,
Ми дивились на найтихіший на найлагідніший посміх дезертира. Світанок блимнув по його скроні, тороченій кров'ю. Світанок бряжчав його кучером що, згуснувши кров'ю, став як криця. А містом свиснув, виплеснувся з зеленяви світання прапор акції, прапор повстання.
XIX
І от я все таки не знаю, що мені про неї думати, що констатувати. Галочка була химерна, причинна, сновидна. Айстровиді зірочки грали в її зіницях, я не знав (і ніхто з присутніх), що готує вона нам. Рокованість важніла в рожевінні чарок, вино, кришталь тарілочок, срібний сервіз, збережений Ганною Олексіївною, все це громадилось лагідною, склянодзвонною оркестрою. Ні, далебі в цьому була якась лиховісна музика. Бурі все ще не було, хоч хмари тягнулись, як повісма, з небокраю на нас, над Ізар і перекочувались далі.
— Кажуть, Ірина вбито недавно; тихо завважив Божок.
Я знав — вона не вірить. Це міг би бути пробний камінчик. Професор:
— Невже? ...
Він був занятий їстівним. Смакував захланно, наполегливо. Вуси його переможно гороїжились. Окуляри блищали, як і перенісся й ніс.
— Він був заарештований після П'янгороду, сказав я; за випущення ворога з міста.
Галочка болісно здвигнула бровами.
— Так, і суджений. Але його виправдано. Він переконав штаб партизанів, що це був маневр, тактично конче потрібний. Ворог попав у мішок, дороги були, як передбачено, такі забиті, що люди кидали машини, вози й рятувались побігом у боки. Але ані один не вийшов з цього мішка.
— Крім нас, посміхнувся Божок; ви пам'ятаєте, Галочко?
— І що з Іриним? Спитав професор чекаючи нетерпляче, коли піднесемо тост.
Божок кашлянув. Айстровиді зірки знов замерехтіли за Галоччиними віями.
— Він командував групою Південь армії, відступаючи в гори. Під Болеховом у сутичці його забито. Так мені розповідали ті, що бачили. ‘
— Факт?
— Факт.
Скло задзвеніло тонко, як металеве мереживо. Само від себе. Рожевінням пішли хвилі, темніючі, темніючі, як осад.
— Дивно, промовив професор серед тиші, мені видалось, що між нами хтось є. Невидимий. Я засміявся.
— Це, певно, дух Ірина..
— On va faire du spiritisme озвалась Ганна Олексіївна, je sens aujourd'hui l'inclination pour ses choses...
— Voudrai-je faire du spiritisme?...
Галоччині очі відкрились широко, це наче здивування, наче дитяча зосередженість. Я все ще вважав, що зелено-лонь — найприродніший колір її очей, зеленявість таїни, химородна медузність.
— Voudrai-je faire du spiritisme, maman?
Вона повторила ще раз, і я зрозумів, що вона в неймовірному розходженні з дійсністю, що її тут немає, що ми, наші голоси, наші обличчя, дзвеніння скла, кремовий плат скатерти, імпресіоністична строкатість салату, страви — далеко, за димчастим прибоєм.
— Non, je prefere des etres vivants — вона засміялась, перлямутровий відзвін покотився за електричними релями в синьотінь кімнати.
Божок крадькома поглянув на мене. Він не був ніколи певний себе, цей деінде такий упевнений телепень. Він нишкнув при Галочці, як кротятко, й я знав, він ламав собі тепер голову, чи його дипломатія була рентабельна. А втім він напевно сам вірив, що Ірин не живе. В кімнату застукали. Графиня, перебаранчаючи Божкові, що підвівся, підкотилась, шамшачи сукнею. Телеграма.
— A toi, Haline....
Галочка взяла й відклала, не розпечатуючи.
— Mais lis, mon enfant, il у a peut-etre quelque-chose d'importance....
— Apres, сухо промовила Галочка, це напевно від Фреда, мені зараз не хочеться читати. Я хочу зараз підбивати підсумки. Резюме, tu comprends, maman?...
Божок дивися на неї, не спускаючи очей.
Хлопець був уже трішки п'яний. Я це пізнавав тільки, по очах, що знечев'я почали світитись, а так обличчя було кам'яне, жовтувате, як і перед тим. Ганна Олексіївна його поклепала по рамені. Вона його любила. Вона не могла вирішити — Фред чи Божок. Це партії могли бути вигідні по — своєму, кожна важлива. Калькуляція абсолютно вірна. Йшлося про Галочку. Ганна Олексіївна надто любила її, щоб вести атаку впрост, вона навіть не суґерувала, але її гадано глибоко заховані бажання промовляли щораз виразніше її поводженням з Божком, напевно й з Фредом. Ми ж — я й професор — були лише німовними спостерігачами.
— Ірин... почав я й знечев'я замовк. Галоччине обличчя навідала неймовірна туга. Вона знітилась, зібгалась як квола, маленька дівчинка, й очі стали вологі — повні сліз. Вона поклала свою руку на мою.
— Друже, облиште це ймення. Воно ранить мене вкрай. Ви знаєте, що воно для мене стало синонімом зради?...
Я бачив крізь вільготу її очей буредайність. Буря йшла, безумовно, буря насувалась.
— Зради? ... Скажіть, коли вас Ірин зрадив?
— Чому ви підносите це питання?
Це говорив Божок із-за зловісного свічіння чарок з важким, медово-оранжовим вином.
— Je dis toujours qu'il a ete le seducteur d'une nature criminelle, спалахнула графиня. Я підвівся.
— Пробачте, comtesse, я мушу говорити. І ви, Галочко, пробачте теж. Я вірю в Ірина, як у Бога.
— У божка? ...
Сміх недоречно одбився об скло. Я, взагалі, спостеріг несподівану холодну склистість цього всього товариства. Треба було кінчати. Професор теж підвівся. В ньому, можливо від випитого вина, відчувалась деяка півнюватість, задьористість, поєднана з елегійністю.
— De mortius aut bene aut nihil...
— Hi, — я промовив голосно, надміру голосно — я хочу вияснити прецедент. Можливо це буде розв'язання принципового питання, осередньої проблеми: жінка — чоловік — наша доба. Галочко (я звернувся дещо театрально до неї), чи ви самі переконані в зраді Ірина?...
— Так. Це він мене вирвав з Беоґраду, завів у Хуст — мене, що не знала ні життя ні людей...
— Банально, Боже, як мелодраматично ...
— В З... над Дністром він зрадив мене з Ларисою, ви не знаєте цього? І врешті — причілок П'янгород, чи не доволі цього? ... Комедія, жалюгідна комедія, немужня постава й таке нікчемне, таке провінційне Дон-Жуанство, Ви знаєте, що Лариса сподівалась дитини...
— Assez, assez, Галочка — Ганна Олексіївна нервово вдарила льорнетом об стіл; це тобі зовсім не пристоїть ...
Галочка дійсно замовкла й раптом закрила лице руками. Пасма синього волосся впали. Як синій дощ. Вона не плакала, вона шльохала глибоко — глибоко в собі, в своїй надрі, беззвучно. Я зрозумів, що ввесь цей вечір був для неї нещадною катівнею. І тепер кінець, розв'язка. Вона більше не могла; Я відійшов, перечікуючи, в глиб кімнати. Професор попросив вогню до своєї цигарки. Коли я подавав йому, він прошепотів мені: "А вона його все ще любить, безумовно ..."
XX
Мені було важко скоряти себе. Я розумів, що хочу говорити трюїзми й фальшиві істини, що перебираю ролю шляхетного оборонця зовсім не зі своєї волі. Я розумів, що це була поза й фраза, за якою нічого не було. Крім облуди. Але я хотів ще раз бути вірним моїй засаді, моєму призначенню — жити для життя інших.
Проте несподівано підвівся Божок. Він був у цю мить дуже гарний. У відсвіті лямпи його обличчя з променем далегкого орієнту скрашалось рум'янцем. Може це було схвилювання. Але постать його стала знечев'я симпатичною. Він вирішав.
— Дозвольте мені, панове — він не глядів на нас, а вбік, кудись за тінню лямпи; я цього зараз не хотів говорити, але з уваги на зняту дискусію ... яка може не лиш мені, але ... але й іншим не надто приємна ... Я прискорюю рішення. Може тоді всяка дискусія буде зайвою ... А втім це нічого нового, для Галочки зокрема ...
Галочка відняла долоні від лиця й стежила за ним. На обличчі не було вільготи, вона не плакала, як я й думав, а тепер вона спрокволу приймала вираз деякої насмішкуватости, хоч і приречености.
— Галочка знає ... (Божок поглянув на свій перстень, що тихо — тихо мерехтів). Я — спекулянт. Професійний спекулянт. Я не поет (він кивнув у мій бік), не науковець, не воїн, не герой ... (Він посміхнувся). Я — сіра людина. Я будую свою екзистенцію. Може це теж патріотизм. Ми мусимо мати багатих людей. Я даю безліч грошей на різні акції, ви того не знаєте. Але справа не в тому. Я проста людина. Але я знаю свою мету. Я заглядаю в очі смерти. Часто, дуже часто. Я тільки нікому не говорю. Навіщо. Я маю страшенну витривалість, витримку й впертість ... Галочка знає, яким я прибув сюди... Злидарем. А знов став на ноги. Я мільйонер сьогодні. . .
— Це не цікаво, озвалась Галочка й її вії злосливо загнулись; до речі Божок...
— Прошу — тихо сказав Божок — прошу вас, Галочко ... Ви ніколи не цінили мене, я це знаю ... Ви не цінили в мені людину чину й волі, чи не таку? ... А я вам скажу, що це неоцінена річ: вміти не скоритись життю . .. Отже, до речі: я купив через людей пашпорти й візи до Швайцарії.