Він з ними лізе до очий кождому полководцеви з окрема. А мені бувало так надо-їдав, що я мусів перед більшими складами чужинців ставити сторожу".
— "Чи не було-б добре, зробити зимовий похід? Ми вже так якби приготовані завдяки мобілізації зарядженій покійним батьком моїм. Коли ждатимемо до весни, Ізяслав матиме час порозумітися з Гейзою."
— "То правда. Але тоді й ми матимемо час порозумітися з Визан-тією. Колиж зараз розпічнемо, то Угри скорше будуть у нас, чим Византійці в них".
— "Якже переведемо завтра воєнну ухвалу?"
— "Дуже легко. Я говоритиму за тим, щоб вислати до Київа ще одно посольство з жаданнєм поділу Погорини, на що київський князь напевно не пристане. Тоді війна".
— "Добре. Що там на пирі?"
— "Ааа! Там "пир на весь мир!", як то кажуть. Гамірно й весело, якби й не чути було про війну... Судиславич оповідає щось, як звичайно. Але маємо й рідного гостя, Боринича. Не знаю, кому вдалося стягнути його до Галича. Щойно оповідав про свої пригоди з медведем і з парою лисів, а тепер оповідає, як два закупи його свояка убили тура. Добре говорить. Ждатимеш на ігумена?"
— "Так; перед тим говорити ще маю з Гражданцем. Пришли його до мене".
Розпрощалися.
Прийшов Гражданець. З ним князь не мав вже тепер про що говорити, бо змінив вже своє рішеннє в справі війни. Для того запитав його звичаєм свого батька, коли той спішився кудись:
— "Чи відколи мені припала волость не було яких надзвичайних злочинів?"
— "Ні!" відповів Гражданець.
Поговорили коротко про ріжні дрібні справи й Гражданець вернув на пир в тім переконанню, що князь перед рішеннєм війни хотів знати, чи нема злої ворожби в незвичайних злочинах.
Князь післав ще спритного бирича Яструба до монастиря, довідатися, кілько бояр там заїхало. Коли бирич доніс, що двайцять двох, був вже спокійний о вислід завтрашньої наради.
Хоч до розсвіту було ще досить далеко, вислав князь двох своїх биричів до монастиря св. Іоана, щоби, як встане ігумен Данило, ще раз запросили його до замку, а сам положився. Але заснути не міг. Закликав прислугу й приказав знов засвітити та взявся переглядати книги. Відложив на бік житія святих Івана Дамаскина, переглянув євангеліє й довше спинився на книзі подібній до "Физіолога"; його бавили ріжні дивовижні відомости тої книги про рис я, що очима бачить крізь мури, про поганого носорога, що має очі найкрасші з усіх земних і водних сотворінь.
Князеви пригадалися притім веселі, повні уодушевлення хвилі, які переживав, читаючи ту книгу зі своїм товаришем Мирославом Крушиною. "Якже давно не говорив я з ним", подумав князь. "А він бувби добрий до посольства; притім узрівби ті полудневі краї, про котрі ми так часто говорили". Казав прикликати його.
Мирослав увійшов до кімнати князя дуже врадуваний несподіваним зазивом.
Князь простягаючи до нього свого "Физіолога", сказав:
— "Чи памятаєш, Мірку, як ми нераз цікавилися сею книгою? І чи не хотівби ти поїхати там, де можеш зустріти бодай частину див, описаних у ній? Завтра, найдальше позавтра відїде посольство до Византії. Вибачай, що я скорше не сказав тобі сього, але ти не знаєш, як дуже багато клопотів мав я від хвилі смерти мого батька".
Розговорилися як за давних, добрих часів. Мирослав оповів князеви все, що бачив і чув на пирі: особливож докладно про клопіт з примі-щеннєм освоєного медведя, з яким прибув на пир боярин Боринич. Служба говорила, що з гір прийшли два медведі на пир, лиш одного треба було взяти до конюшні на ланц, а другого до княжого стола. Князь дуже тішився Мирославовим переповіданнєм. Вкінці стануло на тім, що головою посольства, в склад якого входитиме кілька поважних купців і бояр та один варяжський полководець, буде брат відомого нам вже Івана Микулича з Надвірної, боярин Мирослав Микулич. Він за старого князя рівно як брат його послував і добре вивя-зувався зі своєї служби. Князь волів його, чим Івана, бо Іван був дуже скупий і через те не виступав достойно й пишно.
Як засвитало, повідомили князя, що приїхав старий ігумен Сту-дитів, Данило. Мирослав Крушина попращав князя й пішов. А до кімнати вступив старець, немов сотворений на образ і подобє чоловіка, описаного в евангелію Матея словами: "Во дни же они приїду Іоан Крес-титель, проповідая в пустини Іудейскій; імяше ризу свою от влас верб-люж і пояс шкіряний около бедр своїх; а кормом єго була шаранча і мед дикій".
Образований ум князя пригадав собі зараз те місце св. Письма, причім сказав собі в думці: "Сей чоловік не тільки виглядом, але й діяльністю подібний буде до біблійного Іоана Хрестителя; з нього лунатиме глас вопіющаго в пустини".
І зробилося йому дуже прикро на думку, що він, молодик, не скаже правди тому старцеви, якого завізвав до себе. Не може сказати. Відчув виразно всю глибину ріжниці, яка була між ними: той старець у волосінниці, підперезаний ремінним поясом, не мав уже ніякої звязи з сим світом кромі св. Письма. І дивно зробилося молодому князеви на думку, як та свята книга творить людий, як надає їм зверхний і внутрішний вигляд — одна книга, що прийшла до нас з далекої Византії перед шістьма поколіннями князів; у семій филі Володимирко-вого потомства прибув на світ він, Ярослав, внук Володаря, що був правнуком Ярослава Мудрого, сина Володимира Святого, за якого та свята книга почала панувати на нашій землі. І відчув якусь дивну пошану, майже острах перед тим старцем, якому на сім світі вже на нічім не залежить, кромі на виконуванню слів св. Письма. Але молоде рожеве дитя, яке було в його уяві, додало йому відваги, станути до розмови з тим строгим старцем.
Витримав його благословенне й довшу молитву над своєю головою тай усадовивши біля себе, сказав:
— "Отче, я попросив тебе задля поради в дуже важній справі. Як ти може чув уже, завтра боярська рада має рішити, чи буде мир, чи війна з Київом ізза Погорини, яку прирік звернути мій покійний батько. Я хотів змити батьківську вину..." (Тут князеви мимохіть напиралися слова: "Але відколи мені сказали, що я сам став батьком, не можу сього зробити". Одначе переміг себе й докінчив так:) "Але вже на нинішній нараді бояр зміркував я, що більшість за війною. Ти знаєш добре, що я, як молодий князь, якому ще навіть не склали присяги бояри, не можу явно виступити проти волі їх. Чи ти не міг-би рано перед радою довідатися від тих поважних учасників ради, що заїхали до монастиря, чи вони будуть за війною, чи проти війни й мене про се повідомити?"
Старець насупив брови, встав і витягаючи праву руку, промовив слова Святого Письма, чого саме сподівався молодий князь:
— "Слишасте, яко речено бисть древним: не убієши! Аз же глаголю тобі, яко всяк гнівайся на брата своєго всує, повинен єсть суду і геєнні огненній".
Чи ізза великої втоми молодечого тіла князя, який не привик до неспаних ночий, чи ізза натовпу вражінь і думок останньоє днини, чи під впливом сего дивно строгого монаха-старця, досить, що князем заволодів якийсь горячковий жах. Чув себе вельми грішним перед тим оли-цетвореннєм Святої Книги. Йому здавалося, що стоїть перед ним не той сухий, винищений постами старець, тільки Святе Письмо й говорить до нього про пекольний огонь. В очах зробилося йому червоно від огню, що пік його уяву й обхоплював усе кругом. З трудом видержав дальшу розмову зі старим ігуменом.
Як ігумен вийшов, князь не міг відразу заснути, хоч був дуже втомлений. Вже настав білий день, як сон зморив його й він заснув. Стара княгиня, довідавшися від прислуги, коли заснув її син, заборонила його будити скорше, як на раду бояр і полководців, що мала рішити війну, як всі вже чули й знали.
В ПОЧАТКАХ ВОЄННОГО КРУГОВОРОТУ
Глава пята, котра виясняє, чому по ухваленню війни зблід молодий галицький князь; які він укладав пляни з воєводою й куди мали роз'їхатися його посольства, та як один з учасників посольства, Мирослав Крушина, затягнув довг і яку довжну грамоту виставив і яких людий притім пізнав; а не вияснює ся глава, що вийшло з того знайомства.
Хоч війна ще не була формально постановлена, але все відбувалося вже в її круговороті.
їм я війни: несподіванка, а символ довг, а тло чорне пожарище, а письмо її червоне. Вона багатьох убиває збруєю, а ще більше трудами й голодом. Вона нищить багато тих, що беруть у ній участь і ще більше тих, що не беруть в ній участи. Вона приносить зі собою несподіване множество страху й трудів, болю й тягарів, положень і знакомств, про які людям ніколи й у снах не приснилося. Вона кидає людьми в далекі землі, на високі гори, на глибокі води. Показує їм отворені рани й темне дно розпуки й смерть. Всіляку
смерть, небажану й бажану і навіть пожадану. Але не ті найбільше нещасливі, що були в страшних руках війни; бувають і такі, яких вона ощадила, а які в чдальшім життю жалуються їй словами: "Чому ти не забрала нас у сиру земленьку, в муках конання?" Вона показує людям, як сила замагає силу й які ріжні є сили на світі, і як хитрість збиває силу з ніг і як припадок панує над усім, мов збиточний хлопчик в кімнаті, повній дорогоцінного скла. Але й він не годен змінити того, щоб вода не плила й каміннє не котилося вниз. Бо вічні є закони світа і як тягар олова, так тягар провини все падатиме вниз.
Молодий князь спав, аж поки сонце не стануло над найвисшими недеями Горганів і в княжих теремах не зібралася повйа рада бояр. Тоді збудили його й він убравшися, поспішив на раду. Був втомлений і блідий та мав дивне вражіннє, що втратив не тільки половину днини, але й пів життя, бодай того доброго, сонішно-го, щасливого життя. Як золотий промінь, що лучив його теперішні турботи з веселістю минулих днів, блимала в нім думка про сина. Нею оживлений увійшов до радної гридниці, що була заповнена до краю.
Його привитали як вчера, тільки може з іще більшою пошаною. Сим разом нарада не тревала довго. Така велика більшість заявилася за війною як за чимсь самозрозумілим і немов поставновленим, що меншість замовкла й своєю мовчанкою немов потверджувала становище противників. Щойно по промові воєводи Халдієвича порішено, що князь може ще провадити переговори в справі замирення на основі відступлення двох східних городів Погорини. Але в можливість мира не вірив вже ніхто й бояри таки зараз розїхалися, приготовлятися до походу; київського посла повідомив великий печатник, брат перемиського воєводи й приятель Халдієвича, що князь і рада бояр постановили предложити київському князеві поділ Погорини та що в тій ціли виїде до Київа окреме посольство.
Князь ішов з воєводою Халдієвичем до своєї кімнати, як приступив до него лікар княгині й вклонившися, сказав, що мавби щось заявити князеві на самоті.