— Се перед вами не княгиня, а козачка, жінка моя; просимо поважать її, а коли який необачний скривдить її словом або поглядом, то я йому отсією шаблею теж одчешу голову, як учора Кривоніс одчесав голову жидівки…
— Ой отамане! Ой отамане! — загули козаки. Шапки полетіли угору, і молодих з шанобою ввели в палац, і весілля справили, як треба по козацькому звичаю: може, під сотню сопілок оддирали козаки тропака і гопака вприсядку; танцювали і під ту, що музика грає: свині житі… Були там і всякі панські шпундри і витребеньки, і хвиги-миги, і дуже добре частування…
Після вінчання бачили дехто із козаків, що якийсь старий чоловік з торбою за плечима підходив до панотця Ларівона під благословення, дав йому скількись шагів грошей на часточку, прохаючи пом'януть побитих козаків, а Павлюзі з жінкою переказать: "Нехай собі здорові будуть та шануються на все добре", і ото зараз кудись почимчикував… А йдучи бубонів собі: "Кривоніс… гаспидська у його душа… не здобровать йому, катюзі…"
Після того добре згодом була у Січі така чутка. Раз десь при війні старий чоловік, що носився з торбою, переказав Кривоносові пораду, що, де і як треба діять, бо дуже погане діло виходило од ляхів… Кривоніс не послухав тієї поради і багацько погубив козаків. А як Марко зустрів Кривоноса, то докоряв його за його негодящу пригодність і за його завзятість і харцизтво. Кривоніс, як скажена звіряка, кинувся на старого з шаблею, дак він ціпком своїм перебив у Кривоноса шаблю і так його оддубасив, що він після того тижня через два і дуба дав… Умираючи, Кривоніс хоч гірко каявся за своє люте завзяття, а все-таки казав, що віру і своїх людей щиро боронив од треклятих ляхів…
XIV
Що таке діялось і робилось на Подолі і на Волині, і як там люди бились і гризлись, як ті звіряки, — у далеку сторону України не доходило ніякої звістки. У тих містах, де тече річка Самара, і там, де протікають собі і другі річки: Вовча, Гніздка, Кочерга, Тирса, і побіля їх ростуть густі ліси та розляглись широкі луги, там порозселились і попосідали хуторами і сельбищами ті запорожці, котрі, одкозакувавши у Січі, позаводились жінками та дітьми та й стали собі хазяйнувать.
В однім такім місці коло самої Самари, яке зветься "Білого кишло" [37], жив козак, вже немолодий — Іван Гоцопуп. Заможний був він чоловік і добретна душа. Мав жінку Оришку, невсипущу тобі хазяйку — мички і веретена з рук не випускала — та тільки злющу і запеклу цокотуху на всі хутори. Він собі більш мовчав і потурав їй, бо дуже не любив жіночого крику; а коли вже, було, не витерпе її дорікання за ту горілочку, і надає їй бебехів, дак вона ще гірше розрепетується, кинеться до мисника і поб'є чарки, і повилива з посудини горілку. Така!.. Ото він, сердега, потім розмислиться і начне їй докладать, бо розумна-таки і голова була у його: "що як ходив ще по землі Христос з Петром, то казали народові, щоб не було жіночого верху, а то й добра на світі не буде; от що знай…" Вона, слухаючи такі речі, зробиться сумною і на яку часину посмирніша… Він же, отеє, хто б не завернув у двір або не зайшов у хату, є кожному горілки чарка, а другого і сам покличе, щоб випить не в самоті, на добре здоров'я… Е, вже нема тепер таких, нема. Хоч з каганцем шукай — нема-таки, нема…
На празник святого Миколи весняного зібрались до його спозаранку сусіди: Остап Завадій, Охрім Передерій, Терешко Кваша, Панас Ганчірка і другі, всіх чоловіків з вісім, на бесіду і порозпитаться: чи нема якої чутки з Польщі, і як-то там наші небораки запорожці справляються з гемонськими ляхами.
Щирий хазяїн рад був гостям, бо хотілось-таки на святий празник гульнуть, та й на ту пору і стара його десь бабувала.
Посадив він гостей у дворі під вербами, виніс із комори казан, повісив його на триніжках, налив у його горілки відра з півтора або зо два і вкинув туди ж меду; а зваривши таким побитом горілку, всунув у руки кожному гостю по корячку, і почали частуваться і кружать. Отак сидячи під вербами в холодку і торкаючи потроху гарну варенуху, кожний розказував про своє перше життя у Січі і про клади, де у якім місці їх батьки позакопували від орди, та ніяк їх не найдуть. Точили усякі теревені, а далі міркували й об тім, що ото біс та його діти усе мутять на світі!.. Еге!.. Як чорт улізе в очерет, то в котру схоче дудку заграє… Хоч пий — умреш, і не пий — ноги задереш…
— Ні, ні, воно, бачите, і от як буває, — почав казати Гоцопуп, — та люди не хочуть тільки того примічать: доброму чоловікові і добрий кінець віку буває, а лихому лиходієві — поганий… Хоч зробив зле діло твій дід або баба, або батько, або мати, воно окотиться коли не на тобі, то на твоїх дітях, унуках, і не буде вже їм ні пуття, ні добра, куди не повернуться… Воно по писанію, треба і скотину жаліть, шанувать, а не то що чоловіка… А навіжені, злі та дурні люди од чого, думаєте, родяться? — від того самого, що не так, як треба, живуть чоловіки з жінками. Він тоді дотинається, як бува п'яний, навісний, а часто і після того, як поб'є жінку, а буває, як і вона його п'яного потовче; а отака і друга непотрібність на вроду людей і дух дуже діє… Воно вірно. Бо які вінчають, то у церкві апостола читають: "тайна отся велика є!.."
Уже наші запорожці були добре п'яненькі, вже деякі розмовляли і об гарних молодицях, а деякі почали лаяться, і, може, сварка довела б і до кулаків, як дивляться — біжить від лісу прямо до їх якась стара жінка.
— О, дивіться: се, здається, біжить наша стара Горпина Гвоздичка, — обізвався хазяїн.
— Яка-то Горпина? — деякі спитали.
— А жінка старого холодного коваля, що на Свинороях живе.
І справді, незабаром швидко підійшла до їх гурту старенька жінка з добрим пучком зілля і, трясучи головою і задихаючись, переказує: "Ох, мені лишенько; трохи не вмерла в лісі з переляку!.."
— А що там таке скоїлось? — обізвався Василь Кваша, схопившись на ноги, і пропустив під свої страшенні вуси корячок тієї варенухи.
— Ох, мій голубе сизий, і згадати і розказати страшно! Скільки живу на світі, а такого страшенного чоловіка не бачила. Там такий здоровенний, головатий, банькатий, з закорюченим носом і з торбою за плечима… Так би то вовкулака, чи що? І в той час у лісі зозуля кувала, лихо віщувала…
— Бабо Горпино, — озвався хазяїн, — та то, мабуть, Марко з пекла?
— А може, серце, і він! Може. Тут усі гості зареготались.
— Ей, не смійтесь! Баба Горпина не вміє брехати. Я вам таки кажу, що злякалась так, що ледве додибала до вашої господи. Дух святий з нами і свята пречиста! — та й стала хреститися.
— Годі, бабо, труситися та лякатися, — обізвався хазяїн, — сідай лишень, небого, лучче з нами та випий чарчину сієї живиці-ледащиці.
— Ох, мій голубе, та, може б, воно ще й рано для празника святого?
— Та ну-бо, пий, коли дають! Знаю, як покуштуєш, то й ще попросиш…
— По сій мові бувайте, козацтво, здорові, — відказала баба Горпина і, скривившись, неначе той гріх, пропустила чарку вареної горілки через свої зморщені губи, а потім і другу, і третю.
— Ну, що, — зареготали козаки питаючи, — добра горілка?
— Добра, голуби мої, добра, тільки її і пити таким, як ви, запорожцям-козакам…
— Е, голубко, які вже з нас козаки, — озвався Кваша, — ми, бач, теперечки тільки жіночі попихачі.
— Стривай! — скрикнув Ганчірка, узявшись у боки, що аж луна покотилась, — що ти казна-що мелеш! Спитай лишень її: чого вона була в лісі і кого вона збирається отруїть, чи що, отим зіллям?!
Тут баба Горпина аж підскочила, а козаки знов зареготали.
— Не така я людина, мої соколята, щоб труїти і зганяти людей з світу; а якщо і збираю добре зілля, то більше для любощів та од пропасниць і всякої хвороби. От що!
— Добре, бабо, добре, — відказали козаки і знов піднесли бабі чарочку.
— Та може воно б і годі? — ніби не хотячи, промовила стара Горпина і випила горілки прокряхтівши.
— А, та й солодка ж! — і баба помолоділа. — Ну нічого, гарна я стала? Ото якби мій старий побачив… Господи! Та де ж моє добре зілля?
І стара почала кряхтіть і збирать на землі розкидане зілля, приказуючи:
— Отеє, бачите, сон… отеє горицвіт… І гадюча цибуля… отеє петрів батіг… отеє тирлич… а отеє свербигуз і деревій, до грудей і до чоловічого живота добрий… отеє буркун… а отеє чорнобиль… до голови і до жіночого живота дуже потрібний… а отеє молочай, як чоловікові, вже знаєте, невдачай… А в пазусі ще й ремезине гніздо є: хто його має у хаті, то буде добре життя жінці з чоловіком, аби воно було з однією діркою, а не з двома… Бачте!
— Ану, стара молодице, заспівай лишень нам що-небудь веселе, — загомоніли козаки.
Баба Горпина обізвалась:
— Ото, чого схотілось! — і, узявшись у боки, почала примовлять та притупувать:
І підтикалася,
І підсмикалася,
І підперезалася,
Йому сподобалася…
— А що, козацтво?
— Гарно, бабо, гарно! Ану лишень пісню-танцюриху. Тут уже стара, нічого не кажучи, пішла трохи легше, а потім і дужче танцювать і додавать словами.
Коло мене хлопці жваві,
Молодії і чупряві [38],
А я зілля настарчаю,
Їх із лиха виручаю,
Як покладу та розмажу,
Та про дівчину розкажу,
То мій хлопець аж, аж, аж!
Каже: бабко, серце, маж!
А я перцем, з лободою,
І з усякою бідою
Мажу крижі, плечі мну.
— Отака я, бачте, ну!..
Козаки регочуть от бабиної пісні і танців, а вона усе-таки промовля:
Ось яка я, бачте, ну,
І сюди я, бачте, ну,
І отак я, бачте, ну!
Деякі з козаків плюнули, дивлячися на бабині викрутаси, а другі обізвались:
— Та нехай тобі, бабо, печений жид, яка ж ти осоружна!
XV
Ото вже баба угомонилась і побрела собі, а деякі старі запорожці затягли були свою пісню: "В Одарочки ночував, та з печі ввірвався", — як підходить до Гоцопупового двора старий чоловік з торбою за плечима і, не кажучи "здорові були", прямо звертається до козаків понуро і з грімною мовою:
— Ач! Як вони тут глузують та бенкетують… А там горять села, города… мучать народ християнський. Хіба забули гетьмана Остряницю, обозного Сурмилу, Чурая і других, як їх ляхи колесували і прибивали живих на палях, обливали гарячою смолою і жарили пекельним вогнем? Забули?.. Хіба не знаєте, як наші церкви поограблювані і віддані жидам на оренду, а саму віру зруйнували вороги-гадюки? Усе забули!.. Подивились би, що таке діється і теперечки на Подолі та на Волині!..