Це "день" закриває од нас внутрішню природу речей.
Минає день, і "ніч одкриває безмежні очі в нас".
... Наша жизнь кругом объята снами. ... Настанет ночь и звучными волнами Стихия бьет о берег свой.
... Густеет ночь, как хаос на водах, Беспамятство, как Атлас, давит сушу; Лишь музы девственную душу В пророческих тревожат боги снах.
(Тютчев)
Вони — сучасники: Тік, Костомаров, Тютчев. В поезіях Тютчева й у житті Костомарова позначилися тотожні настрої доби "фельдфебеля-царя", коли мовчати й ховатись з своїми думками й почуттями ("Молчи, скрывайся, и таи") було наймудрішим правилом життьового замкненого поводження. "День" заперечено для ночі, для мудрого мовчання зоряної ночі.
Своє захоплення фантастикою зоряних нічних споглядань Костомаров ділив з панею Пасхаловою. Довгою, так званою "пожежною" драбиною вони вдвох лізли на дах будинку. Озброївшись трубою, великою мапою зоряного неба та маненьким ліхтариком, щоб при світлі його, коли треба, глянути на мапу, вони з цієї "обсерваторії" вивчали сузір'я. Найбільше чарувало їх сузір'я Косарі, яке пані Пасхалова виспівала в своїй поемі "Зоряні ночі", присвяченій Миколі Івановичу. На своїй височині наші астрономи провадили без кінця розмови про світила, й в цих розмовах на їхньому даху
було найменше науки, але найбільше необмеженої фантастики.
Вони вірили, що ніч одкриває людям онтологічні глибини, які для нас інакше лишаються неприступні, вночі оживають природні й душевні сили, що снять удень при соняшному сяйві. Невже ж повинен завжди повертатись ранок? Невже ж ніколи не скінчиться влада земного? "Прикра діяльність нищить небесний вплив ночі" (Новаліс).
В Саратові Костомаров дивакував. Життя надто важке й безнадійне він підфарбовував і розважав дивацтвами.
Од вивчення зоряного неба він перейшов до чергового захоплення, що мало безпосередній зв'язок з попередніми: він задумав спорудити повітряний бальон. Він набув усіх потрібних матеріялів: тафту, шворки тощо — й робота закипіла — краяли, клеїли. Найдіяльнішу участь у спорудженні бальону приймав Ів.Дм. Есмонд. Розумний, дотепний, хитруватий, він був, як то кажуть, майстер "на всі руки". Він то головне й працював, де в чому допомагала йому пані Пасхалова, а Микола Іванович, взагалі нездатний ні до якої іншої роботи, окрім своїх наукових кабінетних вправ, тільки давав поради, що їх не можна було виконати, розпоряджався, втручався не в своє діло, хвилювався, що його не слухають, проектував і балакав. Найбільше балакав.
Справу набути водню, щоб наповнити бальона, поклали на Миколу Івановича. Микола Іванович пішов до "москательної" к.рамниці, де продавалися різні рослини, лікарські зілля та інший дрібний крам, що його тепер продають в аптечних склепах, і на звичайне запитання власника крамниці:
— А що накажете? Спитав:
— Почім у вас пуд водню?
Здивований крамар з цікавістю подивився на цього
патлатого короткозорого пана у золотих окулярах, що справляв вражіння людини, в якої "не всі дома", й з належною крамарською чемністю відповів, що такого краму в їхній крамниці немає, але він радить звернутися до аптеки.
До аптеки Микола Іванович не пішов, а недоробленого бальона склали в коморі, де складали всякі непотрібні речі, й на тому захоплення літанням і скінчилося.
Людину було вибито з колії, викинено з життя, одірвано од праці, од друзів, од батьківщини. Що безглуздішим здавалося його становище вигнанця, то безглуздішою нісенітницею "месмеричних" захоплень він тріюмфував свою над ним перемогу.
Перекривлений образ життя він перетворював у химерну Гримасу. В Гримасу він перетворював свої студії, своє кохання, свої мрії. Усе знищити, од усього відмовитися, усе обернути в ніщо: в месмеричних снах поринути в несвідоме, на повітряному бальоні відлетіти в невідоме, в "кудись" і "ніде"; в коханні, заперечивши кохання й відмовившись од жінок, силою своїх магнетизаторських здібностей викликати Салямандру й покохати її нереальним вигаданим коханням.
— Жінки, — сказав філософ, — головні вороги науки. Отже, мудрець повинен уникати будь-яких з ними зносин.
— Навіть у законному шлюбі? — спитав батько.
— Особливо в законному шлюбі! — відповів філософ.
— Що ж лишається вашим бідним мудрецям, коли їм хочеться трохи розважитись? — спитав мій батько.
Філософ відповів:
— їм лишаються салямандри. (А. Франс)
Костомаров був певен, що для нього само лишилися тільки салямандри.
в коханні так
XIII
У червні Аліна з матір'ю повернулися до Києва, й для Аліни почалося важке життя під суворим материним доглядом.
Пані Крагельська ніколи не ставилася дуже прихильно до Костомарова, а після всього, що трапилося, вона була рішуче проти шлюбу Аліни з Миколою Івановичем. Вона ненавиділа його, як тільки може ненавидіти мати людину, що, на її думку, псує чи може зіпсувати щастя її дочки.
Неприхильне ставлення пані Крагельської до Миколи Івановича особливо збільшилося з того часу, як від дворових дівчат Гальок, що їх перевезли вкупі з усім хатнім майном Костомарових у флігель того будинку, де мешкали Крагепьські, вона довідалася про те, про що вона досі нічого не знала.
За їх словами, Тетяна Петрівна була така сама кріпацька "дівка", як і вони, і з нею пан Іван Петрович Костомаров прижив за чотири роки перед шлюбом сина — і цей син саме й є Микола Іванович. Гальки розповідали, що мати й син не мирять. У Тетяни Петрівни крута вдача й вона "знущається" з сина, а Микола Іванович гарячої вдачі — раптом схвилюється, закричить на ввесь двір і після кожної історії так страждає на головний біль, що його одливають холодною водою.
Бракувало тільки цього: злочинець, вигнанець, що тільки з ласки державця не опинився на шибениці, він до того ж ще й незаконний син поміщика та дворової дівки.
Як мати, що піклується за долю дочки, пані Крагельська вважала за обов'язок з'ясувати Аліні всю мерзенність шлюбного й родинного зв'язку з цими "мужиками". Вона була обурена з того, що Костомаров не тільки заховав своє ганебне походження, а ще й насмілився свататись до дочки чесних і шляхетних батьків. Він заховав також і свої злочинні політичні наміри. Він не боявся Бога, якому він молиться по церквах, і примусив через свої злочинства сумувати наречену та її батьків.
Небезпечна, злочинна й аморальна людина...
Бачивши, що все це не впливає на Аліну, пані Крагельська апелюва; до своїх знайомих.
— Чи немає особливої ласки Божої до нашої родини в тому, — питала вона, — що Миколу Івановича заарештували перед самим шлюбом? Ми повинні молитися за генерал-губернатора, що поспішив заарештувати злочинця напередодні весілля йтим не дозволив йому одружитись з безневинною молодою дівчиною.
Знайомі співчували пані Крагельській, а Аліна плакала...
Тим часом пані Крагельська почала знищувати все, що так абож інакше нагадувало чи могло нагадати про Костомарова. Отже, ще на весні, боячись трусу, вона спалила "Унію" та "Гілку", твори Миколи Івановича, що їх він подарував своїй нареченій перед шлюбом. Французька книжка Хоми Кемпійського, на випадок трусу, не викликала підозрінь, і тому її зберегли. Але тепер Хому Кемпійського могла чекати доля "Унії" та "Гілки".
Сховати книжку в шухляду стола чи комоду? Але як наважитись відмовити матері, коли вона вимагатиме дати їй ключі? Треба шукати інших потайніших місць. Кінець-кінцем, Аліна поклала книжку на одну з дощок-перекладин під роялем. Там її зовсім не було видко.
Аліна вгадала наміри матері. Одного дня пані Крагельська спитала про книжку.
— У тебе, Аліно, Хома Кемпійський?
Дівчина відповіла, що вона не пам'ятає, не може згадати, куди саме вона заховала цю книжку ще перед поїздкою до Петербургу.
Та мати не задовольнилась з цієї відповіді. Вона не повірила Аліні. Вона шукала по всіх Аліниних дівчачих схованках, шукала скрізь, дивилась в середині роялю й не знайшла.
Переховувати далі книжку в роялі було небезпечно. Хто міг ручитись, що, не знайшовши раз, вона не захоче шукати її вдруге й тоді знайде?
Аліна рішила тримати книжку десь поза помешканням, і, як тільки приїхала до них одна з їхніх знайомих, Софія Карлівна Каленіус, яка дуже любила дівчину, вона швидко дістала книжку з-під роялю, непомітно сунула її в кишеню поважної дами й пошепки попросила зберегти цей подарунок Миколи Івановича так, щоб ніхто не довідався, де знаходиться ця дорога для Аліни книжка.
Минув рік. Пані Крагельська не тільки нічого не сказала Аліні про лист, одержаний від Тетяни Петрівни, але навіть і проте, що Миколі Івановичу змінили місце заслання й замість Вятки заслали до Саратова.
Аліна послала була декілька листів у Вятку, прохаючи Миколу Івановича пошукати між київськими своїми приятелями такого, що взявся б передавати листи до Аліни. Відповідей, зрозуміло, Аліна не дочекалась, бо Миколи Івановича в Вятці не було.
Тільки випадково Аліна довідалась, що Костомаров у Саратові.
Після довгих міркувань, як почати листуватись з Миколою Івановичем, Аліна розробила цілий плян: переслати лист до Костомарова через т-те де-Мальян, яка мешкала тоді в Петербурзі, з тим, щоб відповідь, одержану з Саратова, т-те де-Мальян пересилала до
Києва на адресу кастелпнші Левашівського пансіону Марії Іванівни Стемпковської, давньої приятельки т-те де-Мальян, яка одвідувала й родину Мазурових-Крагельських.
Чекаючи відповіді на перший свій лист до Миколи Івановича, Аліна хвилювалась. В її голові виникала тисяча гірких думок. Що з Миколою Івановичем? Чому він не вживав заходів листуватись з нареченою: помер, забув, одружився, страждає на засланні, нудьгує за своєю Аліною, обвинувачує її в зраді?
Нарешті, листа одержано...
З яким хвилюванням читала його Аліна.
Після двох-трьох ніжних слів Микола Іванович сповіщав, що він хворий без сподіванки вилікуватись, що лист Алінин підбадьорив його, але ні лист, ні присутність самої Аліни, коли б трапилася подібна можливість, і ніщо не відновить його тіла, хворого на таку недугу, що при ній не тільки сумління, але й закон забороняють шлюб, — і він благає Аліну забути за його існування, вибрати собі іншого й тим заспокоїти його, що вона не страждає вкупі з ним і що він не змарнував молодих її років. Не дивуйся цьому листу й цим відмовлянням.
Коли ще в Києві перед самим шлюбом Костомаров увесь час говорив про відмовлення, про зречення в коханні, про любов до далекої, то це було тільки химерною вигадкою дивака, що словесними парадоксами звик тішити й епатувати своїх приятелів і знайомих.
Політична ситуація часу самотню романтичну вигадку перетворила в життьовий факт.