1858 він пише Милорадовичівні:
— Знаю я Вас тільки з лиця та з голосу, а душу Вам свою вкладую, або не свою, а таку, которій бо я всім серцем і всіми мислями поклонився.
І далі він повторює ту ж думку:
— Сього ніхто не знає, та й Вам байдуже, що чоловік шукає по світу свого святого ідеалу і де що знайде хоч трошки на його схоже, зараз, як та квітка до сонця, обертається туди серцем і вірує легко, як мала дитина, і душею радіє і розумом перед своїм кумиром никне, і страшно йому глянуть на його, зневіряючись.
Він — романтик. Як романтик він зневажав реальність, знецінював її, зневірявся в ній, заперечував: diesseits протиставлено jenseits, тутешнє тамтешньому.
Такий він був скрізь і завжди: у філософських своїх поглядах, в творчості, в соціальних концепціях, у ставленні до жінки, в найінтимніших переживаннях своїх.
Він ображає ту, що її кохає! Не жінку він кохає, а образ уявленого кохання. Кохає він образ, "в которий вкладає свою душу", "созданий душею".
— Душу Вам свою вкладую, або не свою, а таку, которій би я всім серцем і всіми мислями поклонився.
Отже, мова йде про кохання преображене, перетворений образ коханої жінки, змінену й протиставлену реальність.
Що більше він зневажатиме жінку, яка вона єсть, то вище підноситиметься витворена уявою мрія.
— Чого варта дійсність супроти мрії!..
Можна ображати жінку, але в молитовному знесенні серця треба вклонитись перед її гіпостассю. |
Він запевняє:
— Тілько очам моїм, душі моїй Вас треба (22/II—1859).
Задля душевного споглядання вроди він ладен знецінювати земну змислову сторону кохання. Отії любоснії втіхи нікчемні. Вони ніщо супроти кохання душею.
— Мені здається, що нехай як хоче, гаряче обніме, а не скаже слова гарячого — швидко те обнімання надокучить. Душею любимо ми до кінця жизні, а тілом — поки воно не прохололо. А коли б Ви знали, які тії любоснії втіхи недовгі! Не стоять вони самі по собі доброго слова.
Куліш уперто підкреслює, що для нього кохати то — кохати ідеальний образ, "самою ж душею собі созданий". Між пережитим почуттям і справжньою причиною почуття є величезна протилежність. В житті вона — калюжинська панночка; в споглядальній уяві поета вона — ідеальний образ чистої вроди. В житті — сільська дівчинка; в уяві, в мрії — Дульсінея. В буднях — дочка дрібного поміщика; в романтичній казці — змійка Серпантина…
Кохання як реальне земне почуття є тільки привід пережити зовсім інші "високі й вдохновительні" почуття. Ці переживання незрівняно вищі від приводу, що їх викликав. Поетичні настрої ніколи не сполучаються з життєвими.
Кінець кінцем, кохання для Куліша тільки "гра душі самої з собою". Отже, він іде сміливо назустріч зневазі й розчаруванням. Навіть більше: він віддає перевагу почуттю розчарування… Бо, розчаровуючись у тій, яку він кохає, він ніколи задля земної втіхи й земного задоволення не зрадить свого високого почуття.
Зневажено Альдонсу, піднесено Дульсінею. Задля вірности Дульсінеї ображено Альдонсу! Що зневаженіше, то вище!
У зневазі є запорука, що він не знизить свого ідеалу, не здрібнить його, не дозволить йому розтанути в нікчемній спакощеності дрібного загальнолюдського життя.
Для того щоб ствердити високість ідеалу, Куліш користувався зі способу двопланности, двогіпостасности, двообразности. Він зводив умовне на ступінь безумовного і робив це ціною зневаги до реальности, знецінюючи реальність. Щоб піднести, зневажав. Щоб ідеалізувати, нехтував, знущався, плямував, ганьбив.
Хай дівчина, з якою стрівся Куліш і яку він покохав, Леся Милорадовичівна гарна, вродлива, розумна, жвава, блискуча, цікава — "панна між паннами", — це все ніщо, проти її ідеального, вимріяного образу "чистої красоти", створеного його уявою.
В мечтах все радости земные!
Судьбы всемощнее поэт (Пушкін).
— Що дійсність супроти мрії!..
Оця метода протиставляти "мрію" й "життя", подвоювати образ коханої жінки, відокремлювати життєві й поетичні настрої — це не є приналежність Куліша, якась особиста риса його вдачі. Це є властивість доби, віку, тодішньої стилістичної манери, тодішнього способу підходити до жінки й життя, його перетворюючи, преображаючи, стверджуючи двогіпостасну відокремленість, двопланову двоїстість, — характерна властивість романтиків: Жуковського, Гоголя, Пушкіна.
Где мир, одной мечте послушный?
Мне настоящий опустел! (Пушкін)
В. Вересаєв один із перших зазначив у Пушкіні цю рису двоїстих "протиставлень", що відзначає, як ми додамо й собі, всіх письменників тієї доби. У поезіях Пушкіна "Когда в обьятия мои" і особливо "Нет, я не дорожу мятежным наслажденьем" — голий, майже фізіологічний опис статевих актів. А тим часом читаєш — і дивуєшся: як це сталося, що голу фізіологію перетворено в таку красоту? Життя, жінка, кожна життєва подія й річ — усе викликало в Пушкіні враження діаметрально протилежне тому, яке він згодом відображав у поетичній переробці. Життя його могло бути в бруді, поті, блювотині, в нудьзі, одчаї, скаженині, злості, цинічне, суєтне, метушливе, легковажне життя, до божевілля засліплене пристрастями, а в поезії воно було чисте, незрівняно мудре й спокійне. В липні року 1825 в Трігорському Пушкін бачився з А. П. Керн. Була це "баринька" не дуже суворих нравів. У листах до приятелів шанував її Пушкін ім’ям "вавилонської блудниці", а в поезії "Я помню чудное мгновенье" він цю "вавилонську блудницю" з піднесенням називав "гением чистой красоты". В житті вона "вавилонська блудниця", а в поетовій мрії — "гений чистой красоты".
Своїй приятельці Є.М. Хітрово писав Пушкін:
— Я найбільш боюсь порядних жінок і піднесених почуттів. Хай живуть гризетки — це значно швидше і значно зручніше. Хочете, щоб я говорив з вами одверто? Може, я витончений і цілком порядний у своїх писаннях, але моє серце зовсім вульгарне.
На обіді у Погодіна навесні року 1829, де були С. Т. Аксаков, Пушкін, Міцкєвіч та інші, Пушкін тримався, за свідоцтвом С. Т. Аксакова, так гидко, так огидно, що Міцкєвіч двічі мусив був сказати:
— Панове! Порядні люди і на самоті, і самі з собою не говорять таких речей.
У листі до Дельвіга, описавши Бахчисарай, Пушкін розповідає, що він приїхав до Бахчисарая хорий, в лихоманці і відчув велику прикрість від того, що зовсім занедбаний ханський палац руйнується, а славетний фонтан описує так: "Ввійшовши до палацу, побачив я зіпсований фонтан; з іржавої залізної рурки краплями падала вода". В поезії ж своїй Пушкін описує "немолчный говор" цього фонтану, згадує, як "серебряная пыль" "кропила его" "росою хладной" і що він з відрадою слухав його плюскіт.
У людей тієї просвітительної доби, у Пушкіна, у Куліша, в Новаліса, думка стояла в центрі їхнього світовідчування, й її було захищено від будь-яких впливів зовнішніх обставин, їхня уява була відокремлена од реальности. "Думка керує всесвітом". Кохання живе в уяві людини, а об’єкт кохання дано випадком. Немає жодної ваги, на який саме предмет оберне людина ілюзії свого кохання.
Ось перед нами та, що її кохав Новаліс, 13-літня дівчинка, малописьменна, з пальцями, замазаними в чорнило, звичайнісінька дівчинка в фартушці, подібна до всіх інших дівчаток її років. Вона балакала, сміялась, чесала волосся, їла недоспілі овочі і ще продовжувала гуляти в ляльки. В зошитах Новаліса є нотатки про неї: "Вона любить суп з овочів, печення, зелені боби, пиво й вино". Вона боїться мишей і павуків. Вона боїться привидів. "Вона дуже любить усе благопристойне. Її іноді карають. Вона запальна й чутлива. Любов Новаліса часто її дратує. Вона холодна. Вона гарна господиня. Одного разу без чужої допомоги вона хотіла затримати злодія. Вона любить слухати, як розповідають. Вона надзвичайно затайлива". Так характеризує Новаліс свою наречену, дівчину, як бачимо, досить банальну.
Тимчасом вся поезія Новаліса, така глибока, своєрідна, витончена, містична й прозора, зосереджується в постаті цієї дівчини.
Писати для Новаліса було писати про неї.
Символи Новалісової поезії — символи Софії.
— Природа жінок здається нашим мистецтвом, а наша природа — їхнім мистецтвом. Вони індивідуалізують, а ми узагальнюємо! — казав Новаліс.
5
Стримані й холодні люди завжди вважають себе за надто вільних; люди дисципліновані й тверезі — за неврівноважених і сп’янілих мрійників. Алогічні ілюзорності їх ваблять якнайкраще й найпринадніше в світі. Хистка життєва безладність спокушує їх погрозою катастрофи.
— Нахаба!
— Юрод!
— Дон Жуан! — так уявляв себе Куліш.
Він певен був, що він здібний на кожний ґвалтовний вчинок, що в нього ледача й фантастична натура, що він розпусник, і для нього нічого не варто звести з пуття дівчину. Він казав про себе, що він, мовляв, ладен задля задоволення любовного бажання все кинути, з усім розірвати, життя своє й долю знищити, аби тільки довести своє. Нема, мовляв, на світі жодної химери, якої б він не вимізкував і не спробував би здійснити. Жодна нестримна необачність не спинить його. На всьому світі тільки він такий необачний, такий юродивий, такий безмежно вільний!.. Новий Кирило Тур!
Він певен був, що нема гордовитішої й химернішої від нього людини.
— Гордовитий біс! — казав про себе Куліш.
Він вклонявся перед власного гордовитістю й гонором!
Що є привабливіше для людини, як здаватись не такою, яка вона є?
Обережна, передбачлива, практична й цнотлива людина завжди бажає здаватись необачною, чудною й розпусною. Розпусник казатиме про цноту й цнотливість; семипудовий черевань, — що він схуд і худне. П’яниця запевнятиме, що його найголовніша доброчинність — тверезість.
Холоднуватий, стриманий і педантний Куліш казав про себе:
— Моя душа не знає впину!
Цієї однієї фрази досить, щоб навіки розчаруватись в самовизнаннях і ніколи на них не покладатись.
Досить хоч трохи знати Куліша, щоб не повірити йому, коли він казатиме про свої "необачні в світі", "юродиві в світі помисли".
Інша річ, що йому хтілось скидатися на юрода. То зовсім інша річ! Але він клеветав, ошукував себе, коли називав себе юродом, нахабою й Дон Жуаном.
Він не був ані юрод, ані нахаба, ані Дон Жуан!
Ніколи й ні в чому не бувши юродом, Куліш проповідував юродство як спосіб врятувати себе й всесвіт. Дарма що він сам робив не так, як думав, він припускав, що коли б він наважився зробити інакше, він досяг би повноти приступного для людини щастя.
— А ви знайте, — пише Куліш до Милорадовичівни, — що під моєю сумною поверховністю страшенна глибина душевна огнем неугасимим палала.
— Моє серце не вміє любити по-ангельськи, чую в йому дуже багато гарячої крови.
Коли він і палав, то палав, зберігаючи всі властивості криги.