Дядько Шевко одразу випростується:
— Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.
— Хочу, щоб менi книжку пояснили.
— Книжку? — чоловiк зневажливо знизує утлими плечима i вже кисло питає: — Щось не розкумекав?
— Еге.
— Виходить, не вистачило тями?
— Не вистачило, — покiрно погоджуюсь я.
— Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана i чого варта твоя голова. — Куцими пальцями, в якi врiзались прокуренi, круглi, наче мiднi копiйки, пазурi, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго вчитується, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а потiм спокiйно, без жодного слова повертає книгу i прикриває очi повiками.
Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся на чоловiка, далi кахикаю, але Шевко i вусом не веде.
— Так що ви менi, дядьку, скажете? — нарештi наважуюсь запитати його.
— Що? А ти ще не пiшов звiдси? — дивуються повiки, щоки i вуста Шевка.
— Нi, ще не пiшов.
— То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли бiльше з'їсиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв?
— Зрозумiв.
— То й будь здоров, — вiн знову заплющує очi, а в кутку починає реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потiм теж смiюся, бо що ж менi залишається робити? I головне — я помiчаю, що й Шевковi повiки починають насочуватися смiхом, але очей не розплющують. Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю:
— Чули кумедiю?
— Вiд нього й не таке почуєш, — добродушно смiється старий. — Нiхто не вгадає, якi джмелi гудуть у головi чоловiка.
— Дiду, а дядько Себастiян скоро прийдуть?
— Вiн сьогоднi, мабуть, не прийде, бо цiлий день ганявся в лiсах Кипорового яру за бандитами. I пораненого коня вiд них привiв.
— Гарного?
— Аж очi вбирає! Прямо, як в Георгiя Победоносця був! Везе ж чоловiку!
-Везе! На нього ще нi разу доля не насварилася пальцем, — пiдсмiюючись, фасоновито переступає порiг довгий i гнучкий, наче навсторч поставлений вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в якiй не було де розгулятись добрим думкам. А очi в Юхрима такi, що в них i смiх не може засклити потаємної злоби.
— Мовчи, баламутний! — одразу накостричується вид i чуприна старого.
— Не бачу в цьому нi резону, нi полiтики, нi параграфу. Ми триста рокiв фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста рокiв. Резон iсторичний? — так само зверхньо пiдсмiюється Бабенко, скидає картуза i здмухує з нього невидиму пилинку. — Я вам, дiду, якимсь параграфом не вгодив перед генеральним прибиранням комбiду?
— Слизькоязиким патяканням.
На пiдбiрчастих губах Бабенка розiрвалась i знов стулилась посмiшка.
— Ай-ай-ай, якi ви несовмiстимi стали в комбiдi. Я знаю, що ви зi своєю мiтлою, натурально, пiдвладнi Себастiяну, але це не резон, щоб не мати про нього своєї мислi i сображенiя розуму. I що я сказав? Фактичну справочку: доля не сварилась на нього пальцем.
— Так, смертю, смертю сварилась!
— Це для бiографiї при новiй владi iнтересно i навiть вигiдно.
— Та чи тямиш ти, посмiтнику, що, аби позбирати всi кулi, якi решетили Себастiяна, можна було б галушок наварити?
— Галушок? — спочатку дивується Бабенко, а потiм спокiйнiсiнько любується картузом. — Це ще не факт.
— А що тодi факт? — зовсiм розлютився старий i хмарою посунув на незворушного в своєму френчi i галiфе Бабенка. — Може, те, що ти проколов собi пальця, вiдкрутився вiд фронту ще й iнвалiднiсть вiдхопив та й дуриш своїми мартоплясiвськими соображенiями голови молодицям.
Смiх зiскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, i вже з ненавистю впиваються в старого:
— Глядiть, щоб i ваша вельми розумна голова не задурилась: мiтла i для неї знайдеться.
— За мою голову не журись — за свою богу молись: хитрiстю i дурисвiтством тепер не звiкуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий параграф?
— А ви знаєте, що я сiлькор? — вихоплюється в Бабенка, i вiн так пiдiймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:
— Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.
— Це я не став людиною?
— Ти. I який ти сiлькор? У тебе в руках не перо, а лопата копати ями для добрих людей...
Юхрим хотiв чимсь упекти старого, але в цей час, пересмiюючись, зайшли обвiшанi зброєю рослi веселоокi полiсовщики Артем i Сергiй. В широких, пропахлих лiсом i вiтрами киреях з гостроверхими, ременем обшитими вiдлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорiзьких лицарiв, перед ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка i сам вiн став мiзерним i дрiбним.
— Що, Юхриме, перчить свята правда? На викрутасах, видать, не протримаєшся все життя? Отож-бо й є, — смiються полiсовщики, а на їхнiх плечах похитуються аж сiм рушниць, а на їхнiх поясах гойдаються рiзномастi бомби i гранати.
-Ого, скiльки натрусили добра! — оживають Шевковi очi. — Де розжились на нього?
— На хуторах! — Полiсовщики недбало скидають на пiдлогу рушницi i починають немилосердно жбурляти в куток бомби i гранати.
— Що ви робите!? — жахається Бабенко, i в нього уста стають бiлими, як i їхня окантовка. — Ще вибухне яка!
— Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань i хитрувань не виб'є з тебе. — Сергiй, нiби м'яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сiлькор, скулившись, зайцем вискакує з примiщення.
За ним дає дьору Шевко, але бiля дверей його хапає могутня Артемова рука i повертає на старе мiсце.
— Пожди, чоловiче, спочатку запиши, скiльки принесли цього непотребу, а потiм уже тiкай.
Страх i благання зменшують i так невелику постать Шевка, а обличчя його стає таким, наче на нього дихнула смерть.
— Та я ще, хлопцi, хочу якийсь день прожити.
— Проживеш, проживеш, нiкуди не дiнешся, — Сергiй для переконливостi кладе на стiл аршинну бомбу i шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи рукою пiт з чола, скоцюрблюється в клубок, вiдсовується на самий рiжок столу, похапцем щось пише i вiддає папiрець Сергiю. Сергiй догори дригом перевертає аркушик i зi знанням справи дивиться на нього. — Усе записав?
— Усе, усе!
— Тепер, може, посидиш з нами? — Сергiй чоботом поправляє репану гранату, що вiдкотилась iз кутка. — Про життя погомонимо.
— Нема, нема коли, — Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимiтається, а навздогiн йому лунає розгонистий смiх.
Я захоплено дивлюсь на полiсовщикiв, i менi теж хочеться бути таким завзятим i так добряче i щиро смiятися, як i вони.
Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали арештантiв, а полiсовщики запалюють довжелезнi самокрутки i пiдходять до вiкна.
До землi вже прихилився зоряний вечiр, з городiв запахло чорнобривцями, соняшниками, прив'ялими нагiдками. Полiсовщики дивляться на небо, перекидаються скупими, багатозначними словами.
— Було ж сьогоднi... — задумано згадує Сергiй.
— А було, — зiтхає Артем.
— Бiля скитка могли б вкоротити голову...
— А чого ж...
— Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.
— Усе до нашого берега...
— От iнтересно, чи живе хтось на небi?
— Живе.
— Хм... А ти звiдки знаєш?
— Коли б не жили, то хто б там свiтив?
— Хiба то люди свiтять?
— Вони. Звiдки без них взялись би вогники?
— Чи й там, на небi, така тiснота, як у нас?
— Видать, така. Сам подумай: чого на мiсяцi Каїн взяв Авеля на вила? Все через тiсноту.
Дивуючись з таких мiркувань, я тихо виходжу на вулицю. Вже, може, й запiзно йти до дядька Себастiяна, але є й iнша причина: побачити вiдбитого в бандитiв коня. Я розумiю, що хитрую сам iз собою, та, повагавшись, бiжу до греблi, над якою тихо шумлять розсунутi в боки верби. За греблею дорога бере праворуч понад ставом, а за ним i дядько Себастiян живе. На конях проїхали полiсовщики, пiзнали мене, засмiялись, i знову така тиша довкола, хоч мак сiй.
Ось i хатка дядька Себастiяна, на нiй темнiє кустрате велике гнiздо, зверху в ньому живуть лелеки, пiд низом — горобцi. На подвiр'ї стоять ув'язанi до плоту конi, а з розчинених дверей я чую голоси полiсовщикiв i дядька Себастiяна.
— Та хiба це зброя, — презирливо каже Сергiй. От минулого року було ж її, як гною. Тридцять пiдвiд витрусили з села.
— Було таке, — смiється дядько Себастiян. — Бувало, бешкетна парубота одного кутка посвариться з другим та й пускає в хiд не тiльки рушницi, але й кулемети.
— Багато залiза наробили, а орати нiчим, — зiтхнув дядько Артем.
Я обережно з сiней всовуюсь до хати i притуляюсь до одвiрка. Дядько Сергiй першим помiчає мене i тицяє пальцем у мiй бiк:
— От i гостя маємо! Тебе де не посiй, то вродишся.
— А чого ж, — бурмочу собi, хоча i розумiю, що смiються надi мною добродушно. — Добрий вечiр вам.
— I тобi, парубче, добрий, — статечно вiдповiдає дядько Себастiян, трохи з подивом, але привiтно оглядаючи мене. — Сiдай.
— Я i постою, бiльшим виросту, — трохи нiяковiю од такої уваги до себе.
— Сiдай, сiдай, лави не пересидиш, — голова комнезаму пiдводиться з-за столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатанi вiтряними лишаями, а чуб такий.наче його з полум'я вихопили. — То як твої дiла, парубче? — Вiн так гарно, без крихiтки насмiшки говорить "парубче", що менi здається, нiби я за сьогоднi пiдрiс i для себе i для людей.
— Нiчого йдуть собi дiла, дядьку Себастiяне, — з гiднiстю вiдповiдаю йому, а полiсовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засмiятися.
— Батько пише?
— Пишуть i знову передавали вам поклон.
— Спасибi, спасибi. Скоро приїде?
— Напевне, скоро, коли буде тихо в свiтi.
Полiсовщики одночасно гигикнули, дядько Себастiян примружився, i на них поглянули лише його вiї. Але й од цього лiсовики втихомирились, повернули голови до маленького жовтозубого пiанiно, того самого, про яке знає у селi й мале й старе.
Коли настала революцiя, селяни давали розщот панам — забирали в них i землю i що на землi вони мали. А дядько Себастiян не розжився в економiї нi коня, нi корiвчини, нi плуга, а привiз пiанiно i цим розвеселив не лише своє село, а й увесь повiт: хто тiльки не смiявся й не глузував з цього дива. Навiть рiдний батько не витримав такої дивоглядiї i пришкутильгав, щоб патерицею вчити своє чадо.
— Трясця твоїй матерi! — закричав старий iще з вулицi, побачивши сина.
— А-а-а, це ви? — засмiявся Себастiян. — Добрий день, тату.
— Ти ще й регочеш, вилупку? — пiдняв патерицю старий.
— А що ж, плакати? — скинув картуза син.
— Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручi вiд макiтри.