Все більше заробітчан позирало вперед, виглядаючи водопою. Марево потекло степом.
За якусь годину з-за пагорба виринула велика біла будівля з різними господарськими прибудовами, що здіймались над зеленню ще молодого, акуратно розпланованого парку.
— Школа!
Це була та сама земська школа, в якій ще недавно вчився Валерик. Мов недоступні поміщицькі палати, біліла вона самотою серед відкритого степу. Стояла неподалік шляху, оточивши себе парком та прилеглими до нього лісорозсадниками, обнесена невідомо проти кого кам'яним муром з білою капітальною аркою, що виходила просто на шлях.
Просяяв, загледівши знайоме подвір'я, Валерик, просяяв, але одразу й спохмурнів... Солодкими радощами і гіркими полинами хлюпнуло на нього звідти, від рідної школи! Світлом перших дитячих сяєв, болем перших незаслужених кривд, щемливою тугою безповоротності розбентежила вона зараз його вразливу душу. Чи матір'ю була, чи мачухою — хіба це зараз важливо? Щедрою була на все, і на тому — спасибі... Отой молоденький парк він сам позаторік насаджував з хлопцями, в отих розсадниках ще недавно окулірував молоді абрикоси, попід отією аркою стільки разів вільно проходив... Тепер йому туди, під рідну вигнуту арку, вхід заборонений, шкільний дзвоник дзвонить уже не для нього. Чому? За віщо? За один тільки намір іти у плавні, за огиду до фіскальства, за оті "крамольні" читання, які тільки й могли освітити перед ним дрімучі нетрі життя?!
З байдужістю, мов на чужого, дивилася школа на свого опального пасинка. Наближався до неї в новому товаристві, в гурті обшарпаних невільників, із запо-рошілою шкільною кокардою на лобі... Коса та граблі навперехрест — коси та греби тепер, хлопче, до самого обрію!..
Валерик сподівався, що біля школи буде водопій,— шкільне начальство теж не гребувало промишляти водою. Однак Гаркуша дав наказ: не зупинятись, рухатись далі до хуторів, бо в школі, мовляв, вода тухла, розбовтками тхне. Якусь заробітчанку, що метнулась була під арку до колодязя, прикажчик перейняв конем з півдороги, завернув, нагрозив канчуком:
— Хочеш, щоб різачка напала? Не для того я вас наймав!
— Бач, все-таки вболіває за нас прикажчик,— говорив дехто здивовано,— дбає про заробітчанське здоров'я...
Але буваліші із строковиків пояснювали Гаркушину дбайливість зовсім інакше:
— До батькового хутора без продиху гнатиме, щоб папаша міг більше вторгувати на воді...
В школі саме була перерва. Школярі, висипавши на подвір'я, юрмлячись під аркою, зацікавлено оглядали заробітчан, що кушпелили й кушпелили мимо.
— О! Гляньте! — раптом вигукнув котрийсь із школярів.— Задонцев наш там! Агов, Валерику! Ти куди?
Валерик, гірко усміхнувшись, помахав одйхжашникам на прощання рукою і відповів уже по-заробітчанському:
— В Нові Ісканія!
В білій атласній сукні сидить Софія Фальцфейн у парку, в альтанці, приймає гостей.
Альтанка влаштована на високій гірці, насипаній строковиками в одному з наймальовничіших закутків ботанічного саду, поблизу чималого ставка, обрамленого по берегах штучними гротами та заростями м'ясистої, по-тропічному листатої зелені. Дикі качки, магелланові гуси спокійно плавають на водах ставка. Граціозною групою застигли на острівку рожевокрилі фламінго. Віддзеркалені водою, вони немов замилувались своїми гнучкими шиями, високими, стрункими ногами. На стежках парку походжають, як дома, набундючені фазани, виблискуючи на сонці важким пурпуром, алмазами, гарячим золотом свого оперення, накладаючи на все довколишнє колорит фантастичності.
Звідси, з високої Софіїної альтанки, видно майже весь асканійський парк. В бік сходу над парком, як зубчатий бастіон, могутньо здіймається цегляна водонапірна башта, збудована в стилі середньовічних рицарських замків. Осторонь, потопаючи в зелені, біліє панський будинок з повідчиняними вікнами в сад, за ним, мов величезні черепахи, блищать черепицею інші будівлі економії: контора, флігелі для гостей, екіпажні сараї... В протилежний бік, крізь гіллясті дерева парку, просвічує під сонцем білясто-кремове на колір, злегка схвильоване вітром, неосяжне море степових ковилів.
У степу ще повна весна. Цвіте ковила, або калдан, як її називають чабани, дзвенять, переливаються в піднебессі невидимі жайворонки. Над Асканією пливе запашний дух степу, квітів, трав, нагрітих щедрим південним сонцем.
Сьогодні в Софії Карлівни гостюють мадам Шило — дружина бериславського міського голови та преподобна Лукерія — ігуменша задніпрянського монастиря. Обидві ярмаркували в Каховці, і звідти занесло їх в Асканію — прибули провідати свого кумира, Софію Карлівну.
Поблизу альтанки монотонно шумить над гротом штучний водопад. Дзюркочуть фонтани. Гості, пригощаючись смаженим мигдалем та справжнім цейлонським чаєм, добропристойно бесідують з господинею, головним чином на духовні теми.
— Хотіла б я вам оце, Софіє Карлівно, одну річ присовітувати,— смачно балакає огрядна, рясно вбрана мадам Шило.— Замість того щоб жертвувати їм тисячі на дзвони, краще придбали б ви собі нашу бериславську церкву Вознесенія. Старовинна, гарно оздоблена, історична...
— Не така вже вона й історична, сестро,— невдоволено кинула на це ігуменша. Сувора, з дзьобатим носом, вона була схожа більше на півня, аніж на жінку.
— Кому ж уже краще знати — історична вона чи ні,— злегка образилась мадам Шило.— Вам, здається, добре відомо, що й чоловік мій походить від запорозької старшини, і сама я з роду Скоропадських... Історична, як ви собі не хочете! Без єдиного цвяха! Ще за часів матінки Катерини перевезли ту церкву на плотах по Дніпру десь аж із Переволошиної, з-під Кременчука, і поставили в Бериславі, там, де цариця звеліла. Відтоді й стоїть собі поруч з вітряками, на горбах. А чого їй там стояти? Хіба в нашому Бериславі хто-небудь розуміється по-справжньому на старовинній українській дерев'яній архітектурі? їй-богу, придбайте, Софіє Карлівно! Для вашої чарівної Асканії така церковця була б тільки окрасою.
— А як же її перевозити по степу? — промовила після паузи Софія Карлівна, обмахуючись віялом.
— Волами,— жваво пояснила мадам Шило,— в розібраному вигляді!..
— Розтрясуть, переламають,— сумно відповіла Софія Карлівна.— Хіба за ними догледиш? Такий народ настав, що тільки й шукає, чим би тобі дошкулити.
— Істинно так, сестро,— підхопила ігуменша з хижуватим виразом на обличчі.— Не бояться ні гріха,, ні кари... Сущі антихристи... На вербному тижні приходить до нас у монастир молодий прочанин, такий поштивий на вигляд, сумирний. "Я маляр-художник, чи" немає у вас роботи?" Треба було дещо підфарбувати перед Великоднем — взяла, хай попрацює... Просить ще дати когось йому — для підсобної роботи, мовляв... І затьмарив же мене в ту мить нечестивий! Сама ще й направила йому послушницю Наталію, молоденьку, дикувату, вродливу з лиця. Минає день, і два, і три — нібито нічого, малюють... Потім раптом доносять меці: согрішила Наталія з художником! Ми всі у гнів, у крик: негайно вигнати негідницю геть з обителі! Вигнати, але на прощання покарати своїм монастирським судом!.. Ну, звісно, як ми караємо: кладемо грішницю, як у сільській розправі, на лаву ницьма, одна з сестер сідає їй на шию, а друга на ноги, а інші, проходячи з різками, мусять шмагонути кожна безсоромницю по заголеному тілу... Цього разу сестри мої особливо яріли. Де ж пак, не розговівшись навіть, у великий піст, перед самим Великоднем посміла! Бризкала б вона, гріховниця, кров'ю, шматтям би рвали з неї біле тіло,— я вже їх знаю. Старі дівственниці, вони найпаче люті на гріх, їх і не посилай — самі ходили в плавні різати пруття. Нарізали, приготувалися, мене ждуть. Приходжу, наказую: "Заголяйте!" Заголили — ах, мати божа! Якраз на тому місці, де треба сікти, в неї два святих угодники намальовано... Опустилися різки наші, не сміємо бити. "Що ж, відпустіть,— кажу,— щоб не брати гріха на душу..."
А він, халамидник, стоїть під брамою, регоче, що вигадав спосіб, як свою коханку врятувати від кари. І вона теж — ні страху в ній, ні сорому. Встала, обтрусилась і пішла, посміхаючись, до нього, як нічого й не сталося. Ще й обернулась на ходу, у вічі, бісовка, сміється: "Оце,— каже,— любов!.."
Мадам Шило, не витримавши, ласо засміялась при цьому. Софія теж розвеселилася. Тільки ігуменша дивилася на них докірливо, видно, не розуміючи причини їхнього пожвавлення.
— Це варварський спосіб отак карати,— промовила згодом Софія.— До того ж ви самі й винні: навіщо було молоду дівчину піддавати таким спокусам? Адже не кожна в її літа може встояти проти спокуси справжнього кохання... По-моєму, треба було когось із старших приставити до того художника.
— Вгадай же, що він за один,— буркнула ігуменша.— Такий поштивий... Ні, сікти їх треба, сікти,— закінчила вона рішуче.
— Та що ви хочете з художника,— сказала мадам Шило.— На те він і художник... Ви краще гляньте на своїх он ченців, з мужеського монастиря: ходять напідпитку по Каховці та заробітчанок за пазухи щупають...
— Мадам Шило! — вигукнула Софія.— Як ви висловлюєтесь...
— Пробачте...
— Прошу, продовжуйте...
— Ах, я вже забула!
— Про ченців, про заробітчанок...
— Ага: найвродливіших намагаються наймати. За вроду — червінець надбавки...
— Жах,— сказала Софія, задумавшись.— Що там тільки робиться по тих ярмарках...
— Вакханалія, Софіє Карлівно, справжня вакханалія,— притишивши голос, швидко заговорила мадам Шило, стаючи раптом схожою на пащекувату перекупку.— Берег бунтує, поліція з ніг збилася: агітаторів розвелось, як не перед добром... А в балаганах тим часом вино ллється ніч крізь ніч, троїсті музики не змовкають, прасоли та кримські мурзи гопака вибивають з портовими повіями... На що вже — статечні люди і ті ніби з глузду поз'їжджали... Про Лук'яна Кабашного чули?
— Це той, що в трубу вилетів?
— Еге ж... Напився, найняв собі ватагу дітлашні, наказав, щоб дурнем його принародно дражнили... І сміх і гріх. Начепив через плече торбу з ласощами, іде по ярмарку, як проводир, а каховська малеча з усіх боків на нього: "Дурний Лук'ян, що цурався банків!", "Дурний Лук'ян, що ховав гроші в димарі!" А йому це, як холодне до рани, сам підохочує крикунів: "Кричіть, кричіть дужче, глуміться з старого невдахи!" І жменями сипле-посіває крикунам горіхи та цукерки...
— Спасенний,— пустила очі під лоба ігуменша,— хто тримається далі від того зборища нечестивих...