Вона була в білому, як вишневий сад, платті і йшла з подругою.
Я пішов їй назустріч. Юля щось шепнула подрузі, і та зникла в юрбі.
Ми пішли за село.
І от... У місячнім сяйві лежить на камінні розкішна Юля з великими, чорними, гіпнотичними очима і од нетерплячки рве білими й красивими зубами лакований хлястик мого кашкета...
Вся моя душа рветься до неї, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь на годинник на руці й кажу:
— Поздно. Мне пора домой.
А вона не підводиться і владно чекає.
Мене обурювало те, що її очі мали наді мною якусь майже непереможну силу.
Потім вона мені писала в школу, що я — її мрія, і вона хоче з цією мрією "реально столкнуться".
Але до "столкновения" не дійшло, бо я не любив її.
Юля підвелася з каміння, віддала мені кашкета і пішла проводжати мене за Лисиче, в другий бік, ближчий до Третьої Роти...
Коли ми вийшли за село, вона дивилась мені у вічі сумно-сумно...
І цей погляд був такий могутній, що душа моя ледве не розлучилася з моїм тілом, щоб навіки злитися з її душею...
Але я стояв як кам'яний.
Тоді Юля близько-близько підійшла до мене і спитала:
— Значит, надежды нет?
І холодно злетіло з моїх байдужих губ:
— Нет.
Тоді Юля чорною тінню повернулась із опущеними плечима й руками, зігнена і невиновно скорботна пішла в ніч. Моє серце рвонулося за нею, але я був мов кам'яний.
XXVIII.
Ще малим я дуже любив читати різні "декляматори", художні читанки та рецензії на вірші в додатках до "Нивы" '. Звичайно, я любив переписувати до зошита, а то й просто вивчати напам'ять ті поезії, що мене захоплювали.
Я дуже хотів бути поетом, гадаючи, що поети — це надзвичайні люди: до них, в ароматні кімнати, приходять закохані й покірні жінки, неодмінно з жертвенним і тихим коханням, і, звичайно, у цих жінок сині небесні очі й золоте волосся... Особливо мене захопив вірш Дмитрія Цензора 2: "Любил я женщину с лазурными глазами..."
Є такі поети, що за своє життя можуть написати один-два чудесні вірші. Такий і Дмитрій Цензор.
Не можу не навести цього вірша:
Любил я женщину с лазурными глазми,
не знал я женщины безмолвней и грустней.
Загадка нежности меня пленяла в ней
и грусть покорных глаз с их тихими слезами...
Покорно, как дитя, пошла она за мной,
на нежность и любовь ответа не просила...
И в этом чудилась непонятая сила,
томившая своей безмолвной тишиной...
Однажды вечером, под шелест листопада,
она безропотно ответила: "Прощай..."
И думал я: "Судьба как будто невзначай сроднила нас...
Прости. Так суждено. Так надо".
И жадно я искал... И много, много раз
любовь была как сон, как призрак, как вериги...
И женские сердца я изучал, как книги,
но позабыть не мог печаль покорных глаз.
Когда мне больно жить, мне хочется сначала
молитвенно прильнуть к душе ее простой.
Ведь я не знал тогда, что нежной красотой
цвела ее любовь и жертвенно молчала.
Чому мені сподобався цей вірш?
Мені здається, з двох причин. Тут намальовано образ ідеальної для мене жінки (така дружина була в поета Фофанова3). По-друге, я сам в якихось глибинах своєї індивідуальності подібний до Дмитрія Цензора, власне, до того Дон-Жуана 4, яким би хотів бути Дмитрій Цензор, бо я тепер переконався, що поети завжди брешуть і гіперболізують або гарне, або погане в людині.
Колись я ворожив на оракула (не смійтеся, мої любі читачі, я ж був дурний, маленький — дванадцять років) пшеничною зернинкою, і мені на запитання: "Кто меня будет любить?" — показано: "Женщины".
Значить, психологічна підготовка, хоч і на містичному грунті, — але я певний, що цьому були відповідні психофізіологічні причини в формуванні моєї індивідуальності.
Може, тому, що я ще маленьким жив у місті і звукові й зорові вражіння одклалися таємними й солодкими шарами в моїй підсвідомості, я завжди мріяв жагуче про місто: там контрасти, там рух, там ніжність і жорстокість переплелися в такій могутній гармонії, що вона, як магніт, тягнула мою уяву в далекі, широкі, повні пригод і кохання міста. Я ж жив у глухій провінції під вічним гуркотом заводу і криками поїздів, що пролітали крізь наше село, особливо увечері, коли пасажирські вагони ярко і огненно з веселими й невідомими людьми все летіли туди, в невідомі й прекрасні міста, а за ними гналася моя маленька душа, як руде єсенін
ське жереб'я, й тепер ретроспективно, крізь смішні й наївні сльози, що заливають мої очі, звучать мені слова поета:
Милый, милый, смешной дуралей!
Ну куда он, куда он .гонится.? 5
Але жереб'я стало великим поетом України, воно наздогнало залізного коня і злилося з ним у шаленому рухові в Прийдешнє.
Писали вірші й мій дід, і мій батько (українською й російською мовами), я теж почав писати вірші, не тому тільки, що писали їх мій дід і мій батько, а й тому, що взагалі люди можуть бути поетами, а я не можу. Що це значить?
Колись до нас на ярмарок приїхали акробати. Вони в балагані ходили на руках, я захоплено дивився на них і думав, вони ж ходять на руках, а вони такі ж люди, як і я. Значить, і я навчуся ходити на руках.
І я навчився ходити на руках.
Правда, я позвозив собі скроні до крові, мало не вибив правого ока, але навчився. Хлопці з мене сміялися, били мене, а я не звертав на них уваги й почував себе героєм.
Одного разу, коли я (чотирнадцять років) писав першого свого вірша, то у мене було таке ідіотське обличчя, що бабуся, проходячи повз мене, сказала: "Брось писать стихи, а то ты сойдешь с ума".
Я перелякався й покинув писати вірші.
Але коли почалася імперіалістична війна, злива патріотичних віршів у тодішніх журналах захопила й закрутила мене.
Я остаточно порішив бути поетом.
В якійсь книзі я прочитав: "Какой же он поэт, ведь у него нет еще и сорока стихотворений!" 1 я подумав, що коли в мене буде "сорок стихотворений", я стану справжнім поетом.
Взагалі, люди певного віку починають писати вірші, коли закохуються, я ж почав писати вірші на релігійному грунті.
Єсенін 6 був під великим впливом свого релігійного діда, а я — своєї релігійної бабусі.
Взагалі, я хотів бути ченцем.
Ось мій перший вірш (я почав писати російською мовою тому, що вчився в російській школі й читав дуже багато російських книжок):
Господь, услышь мои моленья,
раскаянье мое прими,
прости мои ты согрешенья,
на путь святой благослови.
Я [ж] хотів бути святим, як "Іоан Кронштадтський", творами якого я, між іншим, захоплювався і через те не любив читати Толстого 7.
А ось про війну:
Друг друга люди бьют и режут,
забыли, что придет пора,
прорвется грешной жизни нить,
и все их грешные дела
придется богу рассудить.
Коли я писав вірші, то думав, що вони геніальні і кожний вірш коштує десять тисяч карбованців...
А це про колективну творчість. І знов-таки про ярмарок і балаган. Мандрівні артисти завжди співали в балагані:
Живо, живо! Подай пару пива!
Подай поскорей, чтоб было веселей!..
А в нас, коли хто нап'ється, хлопці казали: "Що?! Нагазувався?"
У нас був содовий завод, де доводилося працювати в хлорі: там дуже важно, і робітник міг витримувати тільки дві години, — після цього його за ноги майже в нестямі витягали на повітря.
Від цього й пішло (щодо п'яних): "нагазувався".
Тоді я придумав, власне, переробив "Живо, живо подай пару пива!": "Живо, сразу! Подай пару газу, подай поскорей, чтоб было веселей". I всі почали співати.
Коли ж я говорив хлопцям, що це видумав я, — вони не вірили мені і навіть били мене, вважаючи, що це їхнє:
"созданное тобою уже не принадлежит тебе".
Я дуже любив чигати [про] сищиків: Ната Пінкертона, Ніка Картера, Шерлока Холмса8, Пата Конера, Етель Кінг, Арсена Люпена і т. д.
Взагалі я дуже любив читати про пригоди і зовсім не любив поезії. Коли йде опис природи, то я перегортав ці сторінки й читав далі: мене цікавив розвиток дії — "що далі..."
XXIX.
Ще коли я працював учнем в маркшейдерському бюро нашого заводу, я ніяк не міг навіть на роботі не мріяти про мою любов до Дусі. Вона так і стояла завжди перед моїми очима. Гіпноз кохання!
Одного разу я так замріявся, уявляючи лице моєї першої любові, що, забувши про все на світі, подув на волосинку, щоб диханням здути її з рейсфедера, якого я тримав над розкритим планом виробок шахти, який треба було перенести на кальку.
І, о жах, я видув не тільки волосинку, але й туш, що чорно й густо розбризкала план.
Розвал, наш начальник, почервонів, як гребінь півня, і крикнув на мене: "Болван!"
Я спокійно підійшов до вішалки, зняв свого піджака і, одягаючись, сказав:
— Я сюди прийшов не для того, щоб бути попихачем.
І пішов за рощотом.
Товариші мені кажуть, що скоро мобілізація мого року і мене заберуть на війну, але я не слухав їх.
Управитель заводу Вульфіус гарно до мене ставився і покликав до себе.
— Что же вы, Володя, как нежная девица. Я позвонил Розвалу, и он перед вами извинится. Идите наверх. Розвал з усмішкою подивився на мене:
— Ну что, Володя, давайте помиримся.
— Давайте.
Але я не заробляв собі навіть і на чоботи і замість помагати матері сидів у неї на шиї.
Я взяв відпуск і поїхав знову до тієї школи, де я вчився.
Управитель Григорій Павлович Фіалковський сказав, що мене можуть прийняти тільки до першого класу через конкурсний іспит.
Я ж одним із кращих учнів перейшов до другого класу, і от — іспит.
Виходу не було, і я згодився.
Іспит я витримав, але на медичній комісії в мене знайшли анемію, і я мусив їхати додому.
Я порішив іти на війну добровольцем. Мати мене благословила, товариш дав грошей на дорогу до військового начальника.
На одній станції мене зустрів шкільний товариш Жорж Науменко і порадив піти до заводського лікаря. Може, в мене нема анемії, і тоді мене приймуть до школи.
З посвідченням, що в мене нема анемії, я приїхав до школи.
Управитель глянув на мене.
— Сколько заплатили? Я нічого не сказав.
— Но ваше место занято кандидатом, и мы не можем вас принять.
— Я готов жить в сторожке, лишь бы учиться. Вы же знаете, что у меня умер отец, и единственная надежда помочь матери — это кончить ваше училише.
— Хорошо. Я поставлю ваш вопрос на педагогическом совете.
Я трохи не збожеволів, поки йшла нарада. Нарешті виходить управитель.
— Вы приняты, но будете учиться на свой счет и не должны болеть.
Це все одно що мене не прийняли, бо ще коли був живий батько, я був стипендіатом. А як же тепер?..
Я пішов у завод до Вульфіуса, і він, німець, зовсім чужа мені людина, згодився платити за мене.