(про себе) — Здається я вже розумію... (до Ольги, просто для того, аби продовжити розмову:) — Скажіть, чого ваші ліси кишать партизанами?.. Адже зразу їх не було...
ОЛЬГА стрельнула очима, але змовчала, лише відкрила ляду над клявішами і, ніби знічев’я, заграла — "БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНІ..." — і пристально подивилась на Матіса.
МАТІС іронічно й загадково посміхнувся:
— Ваші люди думають, що ми принесли їм царя?.. А Ви?.. Ви в це вірите?..
ОЛЬГА:
— Я?.. Ні... Ви самі прийшли...
— І?..
— Що?..
— І принесли?..
ОЛЬГА, зідхнувши:
— Ви випробовуєте мої нерви, гер Матіс?..
МАТІС:
— Ні, чому? Це цікаво... Отже, що Ви думаєте?..
ОЛЬГА враз сердито:
— Хм... Я думаю, що ви нас роздавили мілітарним чоботом... Це так... Але це вам дорого обійшлося... А в історичній перспективі обійдеться ще дорожче... (та й враз в якійсь нестямі, дико вдарила по клявішах —
"ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР..." — лише перших дві стрічки... і враз грюкнула лядою, аж клявіші зойкнули; і з такою мукою:) — Облишмо... досить...
МАТІС дивиться пильно, здивовано:
— А це що Ви заграли?..
ОЛЬГА:
— Це?.. Так собі... фантазія...
МАТІС:
— Тим ліпше... Значить... Я трохи розуміюся на музиці і хотів би знати, що то за фантазія, від якої мороз іде по нервах?!.
— То у Вас такі нерви, гер... Але навіщо ця гра в піжмурки!.. коли весь світ котиться в провалля!.. Що Вас цікавить?
МАТІС байдуже, лише для того щоб дивитися на неї закоханими, жадібними очима:
— Ми говорили про партизанку... Люди думають, шо ми принесли їм царя. А Ви?..
ОЛЬГА:
— Я думаю те, що й люди, а люди зовсім не думають, що ви принесли їм царя. Наш нарід не такий дурний. Крім того — "буття визначає свідомість"?..
— Це з Маркса?..
— Можливо... А крім того — чи Ви знаєте, як цю тезу трансформувало само життя, устами НКВД?
— Ну?
— "Биття визначає свідомість..."
— Знаменито!..
— Ось так думають люди, так думаю й я... А зрештою — (дивиться пильно на Матіса) — Ви ж знаєте, що я досконало володію німецькою мовою...
— Ну?..
— І я читала "МАЙН КАМПФ"... в ориґіналі...
МАТІС затріснув книгу, що взявся був розглядати, і дивиться пильно-пильно, а тоді, раптом:
— А чого ж Ви не йдете в партизанку?..
ОЛЬГА не втрималась і засміялась нервово:
— Знаменито!!. Отже, — чи так я Вас зрозуміла? — після перечитання "МАЙН КАМПФ-у" конче треба йти в партизанку?!. Знаменито!.. Ви матимете час і подумайте над цим пильно... В Ваших словах криється відповідь на 99 процентів ваших запитань...
(І одвернулась, заломивши руки, до вікна, — не в силі вже триматися на ногах).
МАТІС зсунув брови, здушивши посмішку; потім глянув на годинника, глянув на шахівницю й нервово почав надягаги рукавички... Тремтячою рукою почепив пістоля. Застібає шинелю. Шепоче про себе:
— "Розгром... Так... Повний, безнадійний і непоправний..." — потім зняв кашкета і, простягаючи руку, промовив до Ольги несподівано зворушеним голосом:
— Прощавайте, Фрау Ольга!.. Якщо лишусь живий...
ОЛЬГА обернулась... Але в цей час —
12
увійшов ОРТСКОМЕНДАНТ з ДОЛМЕТЧЕРОМ росіянином.
МАТІС удав, що пильно робить ревізію книжок...
Одсалютували один одному. Матіс понуро, не одриваючись від книжок.
ОРТСКОМЕНДАНТ пройшовся по кімнаті і сів. А Матіс облишив книжки. Застебнувся. І одсалютувавши Ортскомендантові, пішов. В дверях озирнувся... І вийшов.
13.
Тоді ОРТСКОМЕНДАНТ звернувся до ОЛЬГИ:
— Відійдіть, пані, од вікна... бо простудитесь...
ОЛЬГА відійшла і стала коло рояля, дивилась примруженими очима, тамуючи тривогу...
А ОРТСКОМЕНДАНТ встав, пильно роззирнувся по кімнаті і підійшов до тих самих книг, що їх допіру розглядав Матіс. Перебирає книги, а тим часом, звертається до Ольги недбало, позираючи кутиком ока:
— Чи Ви не знаєте такого... такого... е...
14
В цей час навстіж розчиняються двері і влітають троє есесів, озброєних до зубів, і з ними офіцер. Збентежений, захеканий офіцер ступнув наперед, одсалютувавши рукою ОРТСКОМЕНДАНТОВІ, що шарпнувся назустріч:
— Що таке?!.
ОФІЦЕР:
— Гер Комендант!.. Ми Вас шукаємо... Прокляття!!. Той диявол видерся!..
— Як?!. — аж скрикнув Ортскомендант, приголом шений. — Що-о?!!. Видерся?!.
— Яволь!.. Допоміжня тубільна чота, що брала участь в операції, нагло збунтувалася, вихопила того диявола... Долметчер Капка також перейшов до партизан... Перебили весь наш спеціяльний відділ... Забрали машини і — зникли... Потрібні негайні заходи...
ОРТСКОМЕНДАНТ затупав ногами в нападі люті...
ОЛЬГА, чула все. Схвильовано закусила губу і — пильно дивилася на долметчера, аж той одвів свої очі..
ОРТСКОМЕНДАНТ подивився в той бік, де вона була. А тоді зробив знак рукою офіцерові й швидко вийшов з ним. Двом зробив знак, і вони пройшли до кімнати Ольги й стали, не зводячи з неї очей... Чути гомін за дверима, часто повторюване — "Яволь!.. Яволь!.." По короткій хвилі ОРТСКОМЕНДАНТ повернувся. Пройшовся по кімнаті, поденервований і сердитий. А тоді зупинився напроти Ольги...
ОЛЬГА вже бачила до чого йде, але намагалася бути спокійною, дивилась мужньо в очі небезпеці, хоч сама була бліда, закам’яніла, з міцно стуленими устами.
ОРТСКОМ.:
— Отже... Кажете "БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ" зле??. Партизанка ліпше?.. (засміявся) — і Ваша сестра втікла теж... туди...
(павза)
Ви заарештовані!.. (і показав рукою на двері).
ОЛЬГА постояла якусь мить, вагаючись... А коли блиснули наставлені усторч скоростріли, — зідхнула... І пішла. Презирлива і горда.
Проходячи поуз мольберт, ОРТСКОМЕНДАНТ озирнувся:
— А де ж той... кривий!?! —
і перекинув мольберт ногою.
Павза — антракт
................
Опівночі сходяться до мене друзі... Вони приходять з імли і сідають в головах і в ногах... Вони приходять з далеких фаланг Бамлагу, з Сибірських пустель і нетрищ, з Воркути й з Магадану, з Мурманська і з Караганди, вони приходять з Карпат і з далекої Хорватії...
Овіяні всіма вітрами, окурені порохом усіх шляхів, вони приходять і товпляться...
І я слухаю їхні розмови, завмираючи серцем і намагаючись не розвіяти марева рухом чи подихом...
Я слухаю, як грохочуть тайфуни над бухтою "Ольга", як б’ють хвилі Охотського моря в скелясті береги Сахаліна, як шиплять, гнані вітрами, піски Казахстану, як клекоче полум’я Волинськими селами, як плюскочуть хвилі каламутної Драви...
А друзі напосідаються на мене, товпляться: — Вони прийшли по моє слово. Вони хочуть, щоб я сказав світові правду й про них — велику страшну правду. Поки в мене ще голова на карку. Вони дивуються і вони радіють, що вона ще тримається... Вони кваплять... Бо голови в нас бувають так коротко...
Добре... Друзі мої!..
Я хочу відслонити заслону і разом з ними переглянути шлях, я хочу апелювати по їхнє слово, серце моє тремтить переповнене радістю вірної дружби, що раптом обступає мене непробійним муром серед цієї бльокади. Я відслоняю заслону і відкриваю очі...
Темрява... Пустка...
Я кличу їх — "Друзі мої!.. Гей, друзі мої!!." Тиша. Дзвінка, напружена тиша. Лиш десь за нею мечеться гомін в етері про вагітний грозами час...
Добре... Я пам’ятаю... Я завжди пам’ятаю про вас. Я все пам’ятаю про велич героїв... Як все пам’ятаю й про подлість нікчем. Але ницість ніколи не творила історії. Історію творить велика Правда, гордість за неї і мужність в її ім’я.
Вона завжди встає, як Фенікс із попелу...
ВІДСЛОНА П’ЯТА
Війська відкочуються панічно... Вони біжать через мій театр, покидавши всю свою техніку, скачуть, мов маріонетки... Далеко виє алярмова сирена протилетунської оборони, а вони біжать і біжать, забувши й про оборону, забувши про все, аби лиш тільки вирватись... Вчорашні гонористі переможці, — до чого вони подібні?!. Вони скачуть, мов блохи, по всіх просторах моєї Вітчизни, вони біжать через мій театр...
Ось так — вихоплюється прибитий панікою, розгублений німецький вояк десь із темряви, з-за заслони ночі і, засліплений раптовим світлом, поривається кинутися сторч, одчайдушно рятуючись від погибелі, що женеться за ним, — так ніби кльовн в маріонетковому театрі намагається кинутися, в залю, напропуд... Він шарпається на всі боки, як заєць під фарами автомобіля... На ручних дитячих санчатках везе амуніцію, рюкзак, лижви, в’язки гранат, стілець з одбитою ніжкою... Ха!.. Везе трофеї разом з рештками власного узброєння... Ноги обмотані лантухами. Шолом йому з’їхав набік...
Мечеться:
— "Во іст штрасе нах Дойчлянд?!. Во іст штрасе нах Дойчлянд?!."
Хоче кинутися за коло світла, ніби в партер, сторч головою...
А на нього напірають ззаду... Другий і третій, і всі інші... Так утворюються на шляхах затори, збільшуючи паніку!.. "Шнель!.. Шнель" Градеаус!!. Градеаус!!.
Вояк поспішає. За ним черідкою і так само з дитячими санчатками інші. Обернувшись, ПЕРШИЙ кричить до ДРУГОГО:
— Ві гайст дізес лянд?!.
— Україна!!. — шипить у відповідь. І, це слово підстьобує всіх, аж но кожен з жахом стинається й присідає, мов би злодій, на місці злочину. Підстьобуваний цим словом, кожен припускає чимдуж... Щезають...
І тими ж стежками, крадучись, услід виходить ЖІНКА з малим дитям і з вузликом, друге дитя тримається за спідницю... Мати... Одна із безлічі матерів, розгублених на роздріжжі, закручених у вогненній віхолі. Стала... Ось так вибралась у дорогу... Зупинилась на розпутті й стоїть... Позаду — жах, і попереду — жах і мла... Похилилась і стоїть, межи двома смертями вибираючи... Похитала головою, зідхнула тяжко... І з мукою вернулася назад...
......................
На перехресті велика об’ява... Вона стоїть, у віччу як і те перехрестя, об’ява одна з безліч... й перехрестя одно з безлічі... Але воно одно те перехрестя, єдине, — синтеза всіх перехресть, узагальнення... Над ОБ’ЯВОЮ свастика, а під нею великими літерами — "СМЕРТЬ!.." — а далі не розбереш... І на перехресті ж колонка водотягу — звичайна колонка з підоймою. Але це перехрестя там, де була велика трагедія...
Вибігає перелякана ЖІНКА. Озирнулась тужно кругом та й заломила руки:
— Ой, Боже ж, Боже!.. Та нащо ж вони її виставили на позорище?!?!.. (похитується в тузі) — Два місяці мордували — та й ростріляли... Та й голу, заморожену виставили посеред міста!.. (дивиться з жахом кудись і закриває очі рукою) — Бідна — бідна, нещасна ОЛЬГО!!. Та хочби ж хто прикрив...
— Не можна!.. Стріляють... — підбігла ПРІСЯ; вхопивши жінку за рукав, показує кудись, перелякано шепоче: — А з другого боку — лежать дядя Гриць...