— Вам років з шістдесят єсть?
— З гаком, моя красуню! З гаком! — відповів старенький Самусь. — А що таке?
— Так от, Степан Трохимович теж вступає до партії. Йому, правда, трохи менш, ніж вам, але це ж вашого полку прибуває. Він вступає…
— Почекай, дівчино! — опам'ятався нарешті Степан Трохимович. — Я з секретарем зовсім не в цій справі думав говорити.
Не в цій справі? От тобі й маєш! Таня-комсомолка зробила розчароване обличчя, зітхнула трошки й, трошки зітхнувши, сказала:
— А я думала, що ви до партії хочете вступити.
— Не хочеш до партії? — здивувався й сивенький Самусь. — Так ти проти партії, чи що?
Сивенький Самусь (він працював у штампувальному відділі) мав рацію дивуватися: вступивши півроку тому до КП(б)У, він уже не мислив собі чесних робітників поза комосередком.
— Хто тобі говорить, що я проти партії? — сказав незадоволений Степан Трохимович.
— Так в чому ж тоді річ? Ну, кажи, в чому ж тоді річ?
Але Степан Трохимович відповісти не міг… Та й як він відповів би, коли він про це й не думав зараз? Хіба він про це думав?
— Чого це я обов'язково зараз мушу йти до партії?.. — сказав нарешті схвильований коваль. — А може, я піду за три місяці?.. А може, мої діти вже по шість, по сім років у КП(б)У?
— Так, може, ти, братухо, підеш за чотири? — усміхнувся сивенький Самусь. — А з приводу твоїх дітей я тобі от що скажу…
Сивенький Самусь вийняв з кишені пачку з цигарками й, запропонувавши одну цигарку Степанові Трохимовичу, запалив сірника. Степан Трохимович взяв цигарку й, поки Самусь мовчав і обмірковував свою, так би мовити, промову, й собі обмірковував, як йому вискочити ("знову вскочив", — думав старий коваль) з ніякової розмови.
— З приводу дітей, — розпочав сивенький Самусь, — скажу тобі так: стороною дощик іде, поливає, а на мою роженьку й немає. Діти дітьми, а ти хіба свого розуму позбувся, братухо? Га? — Самусь цвіркнув крізь зуби й, бачачи, що Степан Трохимович не має охоти з ним сперечатися, сказав: — Чого ж ти мовчиш, га? Чи, може, тобі мої речі не до вподоби?
— Степан Трохимович, мабуть, не довіряє партії! — зробила припущення Таня-комсомолка.
— Хто тобі говорить, що я не довіряю? — промовив уже темний, як ніч, Степан Трохимович.
— Ну, як довіряєш, так в чому ж зупинка?.. — Сивенький Самусь зітхнув і сказав: — А з приводу дітей, то скажу тобі так: почім я знаю, що твої діти від тебе не відцуралися?
Це вже припущення Степана Трохимовича зовсім розхвилювало. Річ у тому, що (будемо правду говорити до кінця) Ванько й Мар'янка не здря без охоти листувались з ним і не виявляли жодного бажання приїхати до нього. Ванько й Мар'янка, безперечно, трохи соромились мати такого (себто не зовсім такого, як їм би хотілося) батька. Живучи в Кармазинівці (а вони були в Кармазинівці багато років тому), Ванько й Мар'янка, по суті, не так вже й мирно жили з ним. Ванько й Мар'янка теж гнівались на нього, що він не хоче нічим відрізнятися від невдахи-одноосібника. Правда, це було давно, й про це тепер попи не згадують, бо їх нема під боком, але сивенький Самусь все-таки поцілив у точку.
А втім, ця неприємна розмова швидко увірвалась: закричав гудок і треба було рушати до молота.
І Степан Трохимович рушив. Рушив і сивенький Самусь, рушила й Таня-комсомолка.
— Добре, — рушивши, все-таки сказала Таня-комсомолка. — Я вам улаштую побачення з секретарем.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Таня-комсомолка не збрехала: вона влаштувала побачення й Степан Трохимович нарешті зустрівся з секретарем комосередку.
— Ви досі не маєте помічника? — скрикнув секретар, почувши від Степана Трохимовича скаргу, що він, секретар, і досі не призначив йому помічника. — Та я ж цю справу доручив завкультпропові. Чого ж ви до нього не звернулись?
— А я ж почім знав, що саме до нього й треба звертатися? — сказав Степан Трохимович.
— Ну, звернулись би до когось іншого. Помічника вам давно вже призначено… Це, здається, робітник з вашої Кармазинівки.
— Хто ж це такий? — дуже зацікавився старий коваль. — Може, згадаєте прізвище?
Прізвище секретар не згадав, а бігти треба було негайно і треба було поспішати на поїзд.
"Хто ж це такий? — уже сам себе розпитував Степан Трохимович, повертаючись додому. — Кого ж це з кармазинівців приставили до мене в помічники? Не інакше, як Митька-комсомольця", — тут же вирішив він.
Такий помічник Степана Трохимовича цілком задовольняв, і тому він, прийшовши додому, з великою охотою з'їв миску борщу й з не меншим задоволенням пішов до ліжка.
Осінь, що засипала колись дощами і в такому своєму вигляді й досі ніяк не здавалася (дощі, з'єднавшись з вогкими снігами, зробили собі безперервку так, що всюди стояло таке неможливе болото, що від нього зовсім не було порятунку), — ця осінь поїздникам, які, щоб дійти до полустанка, мусили кожного дня покривати досить-таки величеньке віддалення по степовій чорноземлі, — ця осінь таки добре далася взнаки.
Особливо ж її відчував Степан Трохимович, що йому за кілька десятків літ ноги таки добре підтопталися. Відчував Степан Трохимович її й зараз, лягаючи після вечері на постіль і навіть не думаючи про свою шестиструнну гітару.
XV
Х т о з а х о д и в д о С т е п а н а Т р о х и м о в и ч а?
Р о з м о в а з М о т у з к о ю. Ч и м з д и в у в а в
р о б і т н и к 3 а б а р а. І д и л і ч н и й Ж у ч о к
з а г а в к а в і р а п т о м з а м о в к.Стьопо! — сказала Явдоха Гарасимівна, як тільки Степан Трохимович підвівся з постелі й зібрався був до білоногої Маньки. — От пам'ять… Приходив до тебе…
— Кліщ? — стривожено підхопив Степан Трохимович, попихкуючи з люльки в щілину дверей, він дуже шкодував, що досі так і не спромігся побачитись з Кліщем і саме з своєї ініціативи.
— Та ні! — сказала Явдоха Гарасимівна. — Приходив Забара.
Забара? Гм! Навіщо Забарі Степан Трохимович?.. І потім, які можуть бути спільні інтереси у нього з Забарою, саме — з тим робітником, що й досі дивиться на завод як на місце приробітку?
А втім, Степан Трохимович тут же викинув його з голови. Робітник Забара старого коваля зовсім не хвилював, і Степан Трохимович спокійнісінько собі пішов до білоногої Маньки.
В цей день коваль був вихідний. Порався, отже, він біля свого господарства (саме цього дня) не поспішаючи. О 2-й годині дня зайшов до нього Мотузка.
— Так що ж це ви про мене Корольчукові говорили? — спитав Мотузка.
— Що ж я про тебе говорив? — сказав трохи збентежений Степан Трохимович.
Мотузка сів на призьбу, подивився питливими очима на Степана Трохимовича й промовив:
— Таке говорили, що я вроді б то на вас набріхую? — Мотузка помовчав й додав: — Чи, може, ви всурйоз думаєте провадити партійну пропаганду относительно колективізації?
— А що таке? — спробував був крутнутися Степан Трохимович.
— А таке, — сказав Мотузка, — що треба вияснити окончательно. Коли ви стоїте за Кліща і за тих, що дурять народ, — ідіть до Кліща. Це ваше діло. Но тоді я з вами в супрязі ходити не буду, і це я вам говорю без жартів… Так ото ж і відповідайте: брехав я Корольчукові чи не брехав?
— Про що ти говориш? — знову спробував був крутнутись Степан Трохимович.
Але Мотузка не схильний був гратися в піжмурки.
— Не втирайте мені очків! — сказав він. — Говоріть окончательно.
— Та що ж я тобі скажу? — мало не з розпачем промовив Степан Трохимович. — Хіба ти не знаєш моїх думок?
— А які ж ваші думки? — далі провадив допит Мотузка.
Тут уже Степан Трохимович не витримав.
— Знаєш що, Мотузко, — сказав він, — давай припинимо що розмову… Ходім… краще посидьмо! Я… самовара замовлю.
Ну, як справа йде про самовар, то піти, звичайно, можна!.. І Мотузка пішов за Степаном Трохимовичем.
І саме тоді, коли вони сиділи за самоваром і попивали чайок, саме тоді, коли Степан Трохимович не знав, як йому поєднати агітацію за колектив з Мотузчиним світоглядом, і з тоскою думав про свого помічника, себто про те, щоб можна було говорити, що він і радий би, так помічник іншої співає, — саме тоді й викликав Степана Трохимовича на вулицю робітник Забара.
— Що ти мені хочеш сказати? — спитав Степан Трохимович, причиняючи за собою хвіртку. — Яке таке маєш діло?
— Та діло, бачите, Степане Трохимовичу, таке, — пошепки сказав робітник Забара й озирнувся. — Таке діло, бачите, що ячейка призначила мене до вас у помічники.
— В які ж помічники? — спершу був не зрозумів Степан Трохимович.
— Та ви ж прохали собі на допомогу? Себто… по шефській лінії?..
Степан Трохимович нарешті збагнув: так он кого йому призначили в помічники? І, збагнувши, Степан Трохимович мало не скрикнув…
— Я ж прохав собі партєйного! — мало не скрикнув Степан Трохимович.
Забара закліпав очима, подивився на сіре захмарене небо й тільки тоді винувато промовив:
— Хіба ж ви не знаєте, що я партєйний?
— Ти… партєйний? Коли ж це ти став партєйний?
— Та хіба ж ви не чули, — знову закліпав очима робітник Забара, — уже з півроку, як партєйний…
— Гм! — сказав приголомшений Степан Трохимович й замислився: що ж це виходить? Виходить, що на селі Забара соромиться своєї партійності, і виходить… що Степан Трохимович мусить ще й виховувати Забару?
Тоді у сусідів загавкав собака й до нього дзвінко обізвався ідилічний Жучок. Рипнули двері, й на порозі стала (з їжею для підсвинка) Явдоха Гарасимівна. З неба знову почали зриватися шмаття вогкого снігу.
— Гм! — ще раз сказав Степан Трохимович і ніяк не міг прокинутись від задуми.
Ідилічний Жучок підскочив до воріт і, забувши, що за ворітьми стоїть його господар, забрехав на господаря. З Мотузчиного двору чути було романс "Не искушай меня без нужды": чорноброва Одарка, очевидно, вийшла по воду.
— Тьфу! — нарешті сплюнув з обуренням (обурення проти Забари) Степан Трохимович і, сплюнувши, пішов до хати.
І залишився соромливий Забара самотній біля хвіртки, й довго не знав, що йому робити. Тоді він вирішив піти додому, і рушив він праворуч. Тоді знову дзвінко загавкав ідилічний Жучок. Жучок загавкав і — раптом змовк.
Замість епілогу
Отже, Степан Трохимович придбав собі помічника. І придбавши собі помічника в особі невідомого кармазинівській громадськості робітника Забари, старий коваль раптом цілком усвідомив свої обов'язки перед революцією.