Так спати Узуньян натренувався за цілий рік сидіння. Далі сидів директор ХТЗ Свистун, довгоногий, трагічного вигляду, понурий чоловік середніх літ, знаменитий директор ще знаменитішого, бо єдиного на всю Україну й найбільшого на всю Україну, наймодернішого підприємства — тракторного заводу. Тоді сидів манюсінький, але атлетично збудований вірменин Какасьян, не то чистій черевиків, не то завмаг Церабкоопу. Тоді, мружачи постійно оченята, бо короткозорий, невеличкий, дуже аристократичний з обличчя, гостроносенький чоловічок — Зарудний, брат того Зарудного, боротьбиста, що його іменем названа одна вулиця в Києві. Старший брат. Він завжди носив пенсне, що видно з нагніток на переніссі, але тепер у нього пенсне відібрано і він безпорадний, а очі йому постійно, сльозоточать. Тоді сидів білявий атлет, чемпіон УССР, Виставкін. А біля нього, тонкий, як жердина, покручений у незручній позі, професор, він же й директор якоїсь школи, а колись діячі УНР, —— Приходько. А тоді сидів чорний, як жук, жид, якого звали Азік, якийсь великий партійний діяч з Черкас а чи — з Кременчука. Потім ще якісь два жиди з Цукротресту, досить жалюгідні на вигляд, бо безмежно перелякані й, як поінформував презирливо Охріменко, хорі від страху, на різачку. За ними — меланхолійно замріяний інженер Ляшенко, що зосереджено дивився на свої голі коліна, обхопивши їх руками. А в самім кутку сидів секретар Чугуївського райпарткому, колишній моряк, Руденко, невеликий на зріст, добре наспортований, сердитий з вигляду чоловік років тридцяти п'яти — він весь час моргав маленькими оченятами, що мали такий сердитий, такий колючий погляд з-під рудих волохатих брів, настовбурченим стрішкою, мов у діда. Він, видно, був доброї вдачі, а удавав з себе неприступну злюку — рятувався від "приятелів", сидів такий нашорошений, змобілізований геть увесь, наче аж колючий, мов їжачок. Це стільки сиділо справа, повернуті лицем до середини. І стільки ж сиділо зліва, насупроти них, торкаючись ногами ніг. В кутку, насупроти Руденка, сидів той сивий дідусь, що перший знайомив Андрія з камерою, — це був робітник якогось наркомату на прізвище Прокопович. Біля нього, випинаючись сухими ребрами та немічно спершись спиною об стіну, сидів доктор-терапевт, професор медицини Литвинов, сивий, як і Прокопович, і такий же літній дідусь з великими синцями, вірніше, синіми мішками під очима. Біля нього сидів той жид, що так дуже цікавився аеродромами, капловухий і з білими "поросячими" віями, на прізвище Юровський. Він ховався за спину дебелого чолов'яги, незграбного, грубо витесаного — голови колгоспу з Сумщини на прізвище Рябий. Потім сидів русявий, з ніжними рисами юнак, на ймення Давид Л., сіоніст згідно з обвинуваченням: він багато, майже безперервно, курив, бо мав що, недавно прийшовши з волі. Доктор Литвинов за кожним разом просив "бичка", мовчки простягуючи руку, і Давид лишав йому півцигарки, так само мовчки вкладаючи її в докторову руку. Біля Давида сидів сухорлявий, з рябим обличчям, ("чорти горох молотили"), старший уже чоловік, знаменитий на всю колишню Харківську губернію партизан, командир селянської бригади червоного козацтва, — Альоша Васильченко, по вуличному Драшман, двічі герой ордена "Червоного Прапора", пізніше директор якогось комбінату і от... "Сидить по одному ділу з Гаркавенком... Орденами по морді били...", — поінформував Охріменко.
Андрієві серце кинулося, коли Охріменко інформував про цю людину. Він же знає цього Васильченка, власне, знає легенду про нього. Це ж з сусіднього міста! Їх було п'ять братів... З тих двох прізвищ, що навіки закарбувалися в Андрієвій голові з часів революції, коли він був зовсім зеленим юнаком, одно було ось це — Васильченко. Друге прізвище, не менш знамените, не менш легендарне, було — Лазаренко, командир повстанських частин, родом з села Хухрі. Андрій тоді не знав ані імені Леніна, ані імені Троцького, ані інших імен, для нього вся Революція була уособлена в іменах Васильченка й Лазаренка.
Тепер от Васильченко сидить з кам'яним виразом обличчя й курить, він має смагляву від природи шкіру й витатуйованого орла на руці.
Біля Васильченка сидить старий-престарий колишній ігумен Л-го монастиря, а потім чільний церковний діяч Петровський з величезною гилою — йому відібрано бандаж, і він тепер тримає ту свою гилу руками й так сидить, зосереджено щось думає й весь час ворушить губами. Далі сидить теж старенький чоловік, український есер, перший директор Першої Української Гімназії в Харкові Кулинич, дуже подібний до славетного поета Слобожанщини, Якова Щоголіва; тільки ж Щоголів, мабуть, і після смерті не був такий худий, аж чорний, як цей Кулинич. За цим сидів інженер Н — автор проекту цієї самісінької тюрми! Він збудував цю тюрму в І93І році, а тепер сам сидить у ній! На ньому повторилася практика древньо-єгипетських фараонів, що відтинали будівничим голови. Особливо злорадів з цього приводу й потішався Охріменко. Сам же інженер Н сидів, поклавши голову на коліна, й гойдався, заплющивши міцно очі, так як і Узуньян; але гойдався, либонь, зовсім з іншої причини — на його обличчі був написаний глибокий якийсь, смертельний біль, так, наче в нього пекельно болять зуби й він той біль тамує гойданням. Але то не від зубів. Далі сидів вірменин на прізвище Карапетьян, "вірменський атаман", згідно з Охріменковою інформацією. Потім сидів чорний, як циган, поет Антон Дикий. Раніше сидів тут ще один поет, футурист, Михайло Семенко, але його кілька днів тому забрали: цей Семенко написав був найкращого свого вірша на тюремній, звучав він зовсім не футуристичне, а саме:
"Тяжка неволя
в рідній хаті!"
Цілковитий контраст до Винниченкового "поміркованого та щирого"! За що й дістав кілька діб карцеру ще й по ребрах трохи. Також сидів тут ще голова ЛОЧАФУ (Літературне об'єднання Червоної Армії й Флоту) — Галушко, але його теж десь забрали. Це ті, що були, а тепер немає. Отже, ті, що є, далі:
Поруч з Диким сидів Охріменко і, нарешті, він — Андрій. Але між Охріменком і Диким була ще одна людина, тільки вона не сиділа, а лежала — єдина особа тут, що мала привілей лежати, — вона лежала, агонізуючи. Це була, власне, не людина вже, а скелет на прізвище Ягельський, колишній член достославної ЦЕКУКи, член керівної трійки. Він уперто й завзято змагався зі смертю, леді дихав уже, але не вмирав. "Він так конає вже кілька днів — поінформував Охріменко й при тому трагічно висякався. Про причину він мовчав. "Астма нібито". Ягельський дійсно мав астму, але то зовсім не головна причина. Серед усіх голих Ягельський був єдиний, що мав на собі штани. На ногах, що висувалися, як дерев'яні брудні цурпалки, з холош, і на голій спині та грудях темніли підозрілі смуги й плями. Андрій пильно, дуже пильно дивився на ті плями, й тоді його візаві, Краснояружський, той троглодит, раптом ощерився й весело прорік:
— Га-га! Ото, брат дали, так дали!.. Дошками, дошками його!.. А Нечаєва шомполом по я...! Га-га!... Кунді-бунді на великому конвейєрі...
На нього всі зашикалию.
"Ого, — подумав Андрій,— вони навіть самі собі бояться сказати правду, перелякані а чи такі обережні!"
І, ніби прочитавши його думку, Васильченко понуро сплюнув.
Тут саме загриміли засови біля "кормушки", й всі злякано перезирнулися, гладячи зі злобою на Краснояружського, мовляв, "через тебе все, чортів сину!" По хвилі відчинилася "кормушка" й просунулася голова наглядача. Голова поводила щелепою, подивилася на всіх по черзі, пожувала якесь несказане слово й висунулась назад, не зачиняючи "кормушки", щось там сопла, роздивлялась записку, потім знову всунулась в "кормушку", знову поводила неголеною щелепою й нарешті промовила. таємниче:
— На "У"..
— Узуньян... — пробелькотав тремтячим голосом вірменин з золотими зубами.
— Ще! — буркнула голова понуро.
Мовчанка. Більше не було на "У". Голова зникла, закривши "кормушку". По якімсь часі ляда відчинилася знову й просунулася та сама голова. Дивлячись чомусь злими очима на Андрія, голова промовила таємниче й уперто:
—На "У"!..
— Узуньян... — сказав знову вірменин жалісно й так само, як і перше, тремтячи. Голова не звернула уваги, а дивилась весь час пильно на Андрія.
--— Ще! — промовила голова з притиском.
--— Мовчанка. Голова не зводила з Андрія очей. Нарешті промовила:
— А твоя як хвамилія?
— Чумак.
Голова зціпила зуби, блиснула очима люто, засопла. Але нічого. Лише по хвилині промовила:
— Ану соберись!..
— З вещами? — спитав Андрій не без іронії.
— Ні, без... Давай так, без штанів. За минуту щоб був готов!
"Кормушка" зачинилась. В камері майже всі пирснули зо сміху.
— На "Р""! — сказав Руденко злобно з кутка, імітуючи наглядача.
— 0-ррр-лов... — озвався Краснояружський, імітуючи Узуньяна.
— Чого ж ти, гад, трам-та-рарам, мовчиш?! Давай з віщямі!
Сміх. Це так нібито тут викликають.
Потім почали підбадьорювати Андрія, щоб не боявся, бо сьогодні неділя, а крім того ще — це денний виклик, так що нічого, мовляв. Вечірні й нічні виклики страшні, о, то страшні! А вдень — це скоріше всього в якихось справах формальних до тюремного начальства; звичайно, якщо його не поведуть зразу на конвейєр... Бо й так буває.
Загриміли засуви, відчинилися двері, й Андрія поведено голого по коридору. Це не була довга екскурсія. Його завели до вартівні, обстригли буйну русяву шевелюру й повернули назад до камери, на втіху всім арештантам, цілого й не пошкодженого більше ніде.
Потім був обід. Спершу зацокали десь по всьому коридору кормушкиа в камері 49-й всі нашорошилися. "Обід!" Черговим камери був Руденко— він встав, підійшов до дверей, понюхав у щілинку, де нещільно прилягала лада "кормушки", й скомандував понуро:
--— Випий воду!
Випити воду, звичайно, ніхто не подужав, та й не збирався, а просто її злили всю в парашу, для цього передавали тарілки з рук до рук конвейєром — права сторона до Краснояружського, ліва — до Андрія. Потім розібрали тарілки, де чия, а вони всі позначені чи то видряпаними рисочками, чи цятками, а чи іншими прикметами, подіставали десь ложки й шматочки хліба — рештки денної пайки — й чекали, повернувши голови до дверей. Андрієві запропонували миску й ложку Ягельського, все одно він не їсть уже кілька днів, але Андрій відмовився.
— Я на казенному утриманні, товариші, отже мені мусить бути виданий законний "інвентар".
— Та хтозна...
— А хліб Ви маєте? — спитав Руденко офіційно.