Ще в сінях почула Люба той тяжкий, одмінний стогін, знайомий їй з віденської клініки. Але ж, увійшовши в хату, Люба вгледіла сцену, котрої вона в віденській клініці не бачила. Близько полу стояли дві баби, придержуючи слабу молодицю, котра, високо піднявши руки, держалася за жердку, повішену над полом під стелею. Руки в молодиці заклякли, голова в знесиллі схилилась набік, лиш стогін виривався крізь зуби й розходився по тихій хаті.
— Що ви робите?! — крикнула Люба.— Пустіте її зараз! Як можна так мучити слабу!!
Баби щось там порікували, однак мусили одступити. На піддержку Любі прийшла й Шкура-тиха.
— Е, вже, кумо,— говорила вона одній бабі,— треба слухати! Вже ж вони знають...
Люба прийняла на свої руки бідну Іваниху з помертвілим лицем; ледве положила її на постіль, як вона зомліла.
— Отак от все мліє та мліє! — говорили баби.— Мабуть, уже з неї нічого не буде!
— Води! — кричала Люба. Бризкала в лице недужій, давала нюхати спирту,— очутила. Ну, й заходилася ж, оглядівши слабу. А справа була трудна!.. Звивається Люба, дає ліки, орудує. А стогін не вгаває, рве душу...
Довго поралась Люба. От чуються вже крики, від котрих мовби аж хата стинається... Чоло у Люби мокре, тіло й душа напружені, вона добирає всеї сили й зручності... Ну, хвалить бога!..
Недужа вмовкла, а по хаті вже чується крик маленького хлопчика.
Та того крику вже ніхто не лякається. Заметушились баби, ладнають купіль... Шарварок, веселий гомін.
Ну, звичайно! — провадить Шкуратиха.— Я ж казала! Вже ж вони знають!
— Ну, на те ж і учаться! — згоджуються й інші баби.
А Люба ще неспокійна, ще пригадує біля слабої віденську науку клінічну. Ну, от тепер нічого вже не страшно!.. Тепер тільки наказати, щоб доглянули слабу, або краще, щоб не зачіпали її! А слаба лежить уже тихо; вона бліда, змучена, мов з хресні знята, та голова повертається до Люби з тим виразом, которий буває тілько тоді, коли скінчаться такі муки, а коло боку лежить та малесенька невідомо-відома істота, ще не розгляджена добре, там у пелюшечці, а вже така дорога. І чудно якось, і так любо!..
Десь узялася, немов з-під землі виросла, пляшка й чарка. Веселі баби чіпляються до Люби, щоб хоч трошечки випила, божаться, що горілка солодка; та Люба нічого не хоче! їй душно і від теплої хати, і від тої скрути... Тож до всього клопоту й дивину сама скупала: не хотіла бабам давати! Тепер би лице освіжити,— так горить,— умитися, чи що таке! Душно! Люба йде з хати, Шкуратиха зливає їй надворі з кухличка біля порога.
Освіжилася Люба, утирається рушничком на порозі. Собака зірвався з приспи й побіг за ворота; Чути голос Меланки: "Осьдечка вони, тут!" Іде Меланка на подвір'я, а за нею — господи боже мій! — Корнієвич і Кузьменко...
Люба просто не спам'яталася!.. Вона й рада так Вуже, і збентежена: де ж, застають її так... зовсім уже по-хатньому та по-робочому. Люба швиденько Осмикує закачані рукави од сорочки. Ах, боже мій, і руки зовсім вогкі!.. Та паничі не вважають, беру п> її за ті вогкі ручки, вітаються, гомонять.
— Звідки ви взялися?.. Господи! — мовить Люба.
— Отак приїхали, та й годі! От і сюди прийшли, щоб хутчій вас побачити!
— Я був у Кузьменка,— пояснює Корнієвич,— ми ж сусіди,— а з ним і далі. От побудемо у вас, а завтра в Полтаву, нам обом треба: мені там місце трапляється, а йому по якихось батькових справах. Так-от!..
— Ну, боже мій, як же се несподівано! Не писали нічого!.. Я тут вже гнівалася на вас!..
— Що ж там писать? Краще ж побачитись!..
— Ну, звичайно, звичайно!.. Ходімте ж до мене! Я вже тут все скінчила.
— А шкода, що не приїхали раньше: були б побачили вас при должності! — мовив Кузьменко.
— Еге! Так би я вас і пустила! — одмовляла Люба й побігла в хату. Сказала там скілька слів, обіцяла навідатись і подалась знов до гостей. Баби здивовано виглядали вслід їй із дверей; Кузьменко успів уже зачепити Шкуратиху якимсь жартом.
Ідуть утрьох, голосно розмовляючи, до Любиної домівки.
— Де ж ваші коні? — питає Люба, доходячи до свого двора.
— А ми заїхали тут біля вас до волості, а до вас, значить, з візитом.
Люба біжить у хату попереду: може, там що негаразд, нелад який. Ні, здається, все гаразд, тільки он треба ту спідничку схватити й порваний лист до Корнієвича прибрати.
— Ну! Прошу! — І знов вітання, знову веселий гомін.
Люба біжить до кухні, до Ганни Марківни, попитати про обід: тож гостей треба прийняти, он пора вже яка, певне, їсти хотять! Шкода, що не знала, були б щось такого зготували ліпшого для дорогих гостей. Ну, та нічого: єсть борщ, єсть каша, вареники,— чого ж іще?..
Знов Люба в світлиці, звивається, накриває стіл.
Що се ви? Не обідали досі?! — питає Кузменко.
— А ні! Коли ж було?! Е, у мене сьогодні дві операції були! От що!! Ну, та перша — пуста, а он там, де ви мене знайшли, то мудра штука була!
— Що ж там таке було?
— Ет, що вам розказувать! Ви не спеціалісти! А я таку одну маніпуляцію зробила, що й професор би похвалив!
— А як же ви смієте розпоряджатися? — питав Кузьменко.— Ви ж "до прибитія врача" не маєте права ніяких важних штук робить!
— Овва!! Поки б поїхали по врача, та поки б він з ласки своєї приїхав на село, до простої баби, то тая баба, може б, досі й на світі не жила!.. А ще до того ваш врач, може б, і не потрапив того, що слід було зробити! Ах, я така рада, така рада!
— А, так ви он чого радієте? Ми думали, що — нам!
— Ну, і вам, і вам теж рада! Страшенно рада!.. Досить було глянути на Любу, щоб побачити, що
говорила правду...
— Ну, ходіте їсти! — кликала вона, насипаючи борщу.
Паничі сіли. Разом з обідом ішла жвава розмова, без жодного етикету... Говорили так жваво, одно одного перебивали, сміялись. Кузьменко розповідав анекдоти з своєї практики, з котрих Люба помирала од сміху. Розмова перескакувала й до давнішого.
— Ах, скажіте, будьте ласкаві, що з Песцовою? Де вона? — питала Люба в Кузьменка.
— А я почім знаю, де вона ділася, як повернулася в свою Кацапію?
— Як? Хіба вона до вас не пише?
— Звичайно, ні! Чого ж вона буде до мене писать?
— Ну, брешете ж ви! Я сьому зроду не повірю!..
— Дивіться!.. І чого ж ви до мене причепились? Чом же ви не питаєте Корнієвича, може, він з ким-небудь і переписується!
Люба трохи сп'ятилась...
— А де Загоровський, ваш друг дитячих літ? — спитав Кузьменко.
— В Європі,— одказала Люба, усміхнувшись,— та швидко сюди приїде!
— Він до вас писав? — спитав Корнієвич.
— Ні! — одповіла Люба. — Я так знаю, од матері його: казала, що хутко сподівається.
— А! То можна буде давню дружбу на давніх місцях одсвіжити,— зауважив Кузьменко.
— А можна ж, можна! — жартливо мовила Люба. — Я не цураюся друзів, не так, як ви!
Обід скінчений. Корнієвич згадує, що привіз Любі гостинця: іде тут зараз до волості і приносить скілька номерів галицької "Правди".
— А-а! — каже Люба.— Де се ви взяли?
— Виписав! — одказує Корнієвич.— Ви ж мені з Відня так розписали галицьких соловіїв, що я, як був у Харкові, розпитався та й виписав їх письмо.
— Дивись ти, хитра Слободська Україна, і вискіпала ж! — мовив Кузьменко.
— Дуже, дуже я рада! — промовила Люба, передивляючись номери.
— Цілий рочник вам зберу, чи як там кажуть ваші галичани! — прислуговував Корнієвич.
— Чого ж вони м о ї? — перепитала Люба.
— А хіба ж не можна назвать вашим отого соловія Бучинського, чи як там він?
— Я хотіла б, щоб і ви таким соловієм співали! — гостро одказала Люба й збентежилась, що якось воно ніяково вийшло. Почала пояснять свою думку взагалі.
— Научіте, научіте,— буду дуже радий! В принципі нічого против сього не маю! — з щирим усміхом говорив Корнієвич.
— А я маю! — перебив Кузьменко.— Се літературщина! Я шаную саму тільки народну мову!
— Заспорились.— Одначе! — перебив Корнієвич, глянувши на дзигарик.— Нам, Микито Степановичу, пора йти!
— Куди?! — спитала Люба.
— До вашого мирового, Величковського. Його син був нашим товаришем по гімназії і тепер гостює у батька, то ніяково ж, бувши в їх у селі, не завітати!
— Там і панночки є! — вкинула Люба.
— Єсть, єсть!.. Та се дарма, ми не забаримось! Побудемо трохи та й знов до вас увечері, бо завтра ж раненько поїдемо: треба поспішати в Полтаву на строк!
— Ну, так глядіте ж! Я буду дожидать ще сьогодня! — гукнула Люба, проводжаючи гостей на ґаночок.
Вернулась Люба в хату, угледіла себе в дзеркальці. "Ах, господи, яка я розтріпана, червона така!" Люба причесала свою чупринку, поладилася; здається, нічого такого гарного й не додала до убрання, бо що ж тут уже наряджатись, коли бачили, в чім була, а все ж якось і намистечко стало іначе лежати, і стьонжечка десь узялася: все ж, мовляв, дзеркальце дорадить, чого треба!
Просить Люба Меланку, щоб на вечір самовар був (бо сама Люба більше молоком одбувалася), поспівує, бере "Правду", іде в садочок. Невеличкий той садочок і трохи запущений, проте все ж таки садочок: єсть і мальви високі побіч півоній, та зірки біля перелазу, єсть і боже дерево, й два кущі бузку, під котрими зроблена маленька лавочка, єсть і вишник молодий, і стара груша над стежкою. Люба сідає на лавочці під високим бузком, переглядає ту "Правду"... А на серці так радісно. Приїхали!.. Що Кузьменко приїде, вона була певна, а що Корнієвич... хто його знав... От і тепер він каже, що по дорозі приїхав... Ну, не зовсім-то воно по дорозі, трохи кружно!.. Чом не хоче сказать правди? Чого завжди таїться? А обтім, може, не має з чим таким і таїтись? В листах його ніколи нічого дуже прихильного не було, а в остатній час от і зовсім був замовк... Ну, та, у всякім разі, приїхав!.. Чи радий же він? Чи дуже радий? Чогось думалось, що він буде більше радий, зустрівшись... а він і тепер якийсь повздержаний; а бачить же, як я рада... Нащось вигадав тих Величковських! Нащо вони йому? Не міг він побути у мене весь час? Тож тільки на один день приїхав! Що ж там той один день?.. Так мало часу будем бачитись, а стільки знайшлося б сказати!..
Люба задумується, далі погляд падає на "Правду", і вона міркує: "Привіз... виписав... Хотіла б я з певностю знать, через що він виписав: чи через те тільки, щоб зробить догоду і втіху мені, чи таки й для себе, по своїй думці! По своїй, по своїй: він же каже, що в принципі згоджується, думає так само, як і я.