Друга ідея — соціалістичного способу виробництва — виявила свою непрацездатність в СРСР ще в 30-ті роки, вона дала зовсім не ті наслідки, яких від неї чекали, але як ідеал вона продовжувала існувати в дуже багатьох країнах світу через замкненість СРСР і неможливість її втілення. Цілковите спотворення цих наслідків совітською зовнішньополітичною пропагандою теж впливало.
Обидві ідеї продовжували існувати реальністю суб'єктивного порядку, по-перше, тому, що свідомість загалом відстає від буття, і по-друге, старі діячі неспроможні були побачити суперечностей поміж життям (сучасним станом світу) та їхніми ідейними установками внаслідок самої їхньої філософії. Корінь її в Марксовій тезі про те, що домарксова філософія тільки намагалася пояснити світ, а завдання філософії — переробити його. Вони вірили в можливість перероблення світу на свій кшталт. Із формули: "Історію роблять люди, а не сама вона робиться", — робили висновок, що своєю волею спроможні спрямувати його розвиток у потрібному для них напрямку. Успішне встановлення в деяких країнах третього світу комуністичних режимів за допомогою чекістських змовницьких методів здавалося їм за торжество марксистсько-ленінського вчення, хоча торжествувала чекістська майстерність, а не марксистська пролетарська ідея.
Існування в головах керівництва двох ідей, а точніше — однієї ідеї підкорення світу в двох іпостасях (як продовження російської ідеї розширення і як марксистського рецепта перебудови світу), і намагання продовжити ці ідеї в умовах зовсім зміненого світу тільки збільшували розрив між намірами та можливостями її досягнення, збільшували навантаження на перевантажену економіку та вели до ще більшого поглиблення загальної кризи совітського суспільства.
З першої половини 60-х років Китай починає відкрито критикувати совітське керівництво. Взаємини між Китаєм та Совітським Союзом із року в рік погіршуються. Китай оголосив Совітський Союз своїм ворогом. Даманський острів засвідчив готовність китайців до військового протистояння. Напевне Китай не думав розв'язувати проти СРСР тотальну війну. Але що обіцяла Совітському Союзові війна не тотальна, а локальна: сутички з країною, що мав з СРСР кордон завдовжки в 7,5 тисячі кілометрів та мільярдом душ населення?
Брежнєвське керівництво розуміє, що воювати одночасно і проти Заходу, і проти Китаю не можна. Позаяк усі зусилля примиритися виявилися марними, воно шукає способів нейтралізації бодай одного з двох центрів ворожих сил. Не ослабляючи оборонних зусиль на Заході, брежнєвське керівництво починає будувати БАМ для підготовки до війни з Китаєм та починає миролюбну дипломатію із західними країнами, що завершилася 1975 року Прикінцевим актом Гельсінкської наради.
Як Сталін міг сказати собі: до свого керівництва я взяв Росію з сохою, а полишаю з атомною бомбою, так Брежнєв може сказати: я став до керма держави, зовсім не готової до війни, а залишаю з могутнім атомним підводним флотом, цілою мережею бойових ракетних комплексів та іншою модерною зброєю, що перетворили Совітський Союз на цілком боєздатну державу.
Якою ціною? А не має значення. Любив же Сталін повторювати фразу: "Любой ценой!"
Брежнєв не виголошував цієї фрази, але діяв точнісінько так само. Він, стара людина, інакше діяти не міг. бо з огляду на надзавдання — підкорення світу — ніякі людські страждання не є надмірні.
Адепти оригінальності Росії до революції заявляли, що Росія не піде шляхом капіталістичного розвитку, а піде своїм оригінальним шляхом. А вона пішла тим же шляхом, що й інші країни світу.
Адепти совітської колоніальної системи на світовій арені виступають за право націй на самовизначення і багато зробили після війни для деколонізації, а щодо СРСР вважають, що міжнародний розвиток йтиме своїм оригінальним чином, що всесвітній процес деколонізації не зачепить Совітський Союз. Горбачов навіть погрожує припинити перебудову, якщо не ущухнуть вірмени й азербайджанці, якщо Естонія не відмовиться від своїх рішень. (З виступу на засіданні Президії Верховної Ради СРСР 26.11.1988 р.).
Ні, панове захисники імперії, не зупинити загальнолюдського процесу дозрівання націй, не оминути Совітському Союзові світового процесу деколонізації. І ваше штучне гальмування прагнень народів до відокремлення тільки збільшить між росіянами та іншими народами гіркоту та неприязнь.
б) Криза комуністичного способу виробництва
Коли Ленін писав, що врешті-решт переможе той лад, який забезпечує вищу продуктивність праці, він, без сумніву, перемогу пророкував соціалістичному ладові. Ба, не так сталося. Формула правильна, та переможець не той.
Ленін, як і його попередник К. Маркс, дивлячись на людину крізь окуляри матеріалістичної філософії, недооцінював людський фактор. Ліквідація приватної власності на засоби виробництва видавалася їм за панацею від усіх соціальних бід. Досить відібрати засоби виробництва у приватних власників і віддати трудящим, і трудящі радо працюватимуть на свою державу та самих себе, експлуатація зникає, і нарешті на землі настане рай.
Соціалістичні революціонери мало звертали уваги на майбутнє виробництво, їхня увага була зосереджена на перерозподілі вже зробленого національного багатства. І російські революціонери почали з того господарювати, що відібрали в багатих землю, коней, сільськогосподарський реманент і передали їх комунам. Комунари швидко виявили причину своєї бідності — вони поїли відібране у других, хутко поламали реманент і розбрелися. Виявляється, що треба працювати, а працювати вони не хотіли.
Аби вилізти з кризи, більшовики тимчасово запровадили неп. За кілька років непу різко зросли урожаї зернових, поголів'я худоби і значно покращилося забезпечення населення харчами.
У приватного господаря важко відібрати все, а комуністам для озброєння потрібні були кошти для індустріалізації, яких нізвідкіля більше взяти, окрім продажу сільськогосподарської продукції, і вони організували колгоспи. Із колгоспів держава забирає всю продукцію, за винятком потреб та мізерної платні селянам.
З праці жити стало неможливо, і люди почали красти — перший великий психологічний злам: сторіччями люди вважали за гріх взяти чуже, а тут колгоспна система примусила переступити через предковічне табу.
У промисловості через низьку заробітну платню відбувається той самий моральний злам. У трудящих почала розвиватися нехіть до праці і байдуже ставленая до машин, сировини, виробничих матеріалів, інструментів, а в селян — ще й до землі.
Влада почала примушувати до праці. Цей примус і є доказ неспроможності ідеї соціалістичної системи виробництва. Саме соціалістичне виробництво не працює. Щоб економіка діяла, держава застосовує позаекономічні засоби — примус. А позаяк нехіть до праці зростає, держава збільшує кількість бригадирів, ланкових та всяких інших погоничів, що врешті й призвело до велетенського адміністративного управлінського апарату. "Соціалізм — це облік і контроль" — читаємо щораз на плакатах. Далебі, примусили трудящих красти, то змушені й плодити вартових та обліковців!
Економіка з економіки перетворилася на поле боротьби; по-перше, між трудівниками, що прагнуть менше працювати і більше вкрасти, та адміністрацією, що сама краде, але намагається зменшити робітницькі крадіжки, і по-друге, поле пропагандивної боротьби між соціалізмом і капіталізмом за допомогою жонглювання найвищими показниками у видобутку вугілля на одного шахтаря, надоїв молока на одну корову і т. ін. "найвищих" досягнень — для яскравих плакатів над головами трудівників замість справедливої зарплати. З бігом часу низове виробниче начальство, щоб менше ганили зверху та щоб надати все-таки робітникові необхідний мінімум для продовження існування, почало надолужувати занижені норми оплати праці різними приписками до справді виконаної роботи.
Позаяк праця перестала бути джерелом добробуту, забезпечуючи тільки животіння, то з бігом часу в додаток до елементарного злодійства розвинулося різноманітне комбінаторство, шахрайство, підлабузництво та всяке крутійство. Командні методи керівництва вбивали виробничу ініціативу, і робітник став пасивним елементом у виробничій структурі. Такий робітник не сприяв технічному прогресу. Що ж до адміністративно-управлінського апарату, то він, безупинно зростаючи, поглинав усе більшу частину валового продукту, загрожуючи самій можливості розширеного відтворення.
Після другої світової війни у багатьох капіталістичних країнах націоналізували були окремі галузі економіки чи підприємства. Всюди вони виявилися неспроможними витримувати конкуренцію з підприємствами приватного сектора виробництва. Схильність соціалізму до зрівнювання людей та допомоги ледачому не штовхає людей до творчості й винахідливості, не сприяє підвищенню продуктивності праці, а отже, і перемозі в конкурентній боротьбі. У країнах з ринковою економікою добро розподіляється нерівномірно, і, надаючи людині право збагачуватися, вона заохочує творчих людей до винахідливості, внаслідок чого впродовж усіх 70 років у них швидко розвивається наука, техніка, швидше підіймається життєвий рівень людей.
Кожен власник почуває себе господарем власного життя. Власність не залежить від політичних коливань, позаяк вона основа свободи, то звідси й розвинуте почуття своєї власної незалежності та непорушності свободи.
Як каже професор Яковлєв, "сознание, что за свои чесно заработанные деньги я могу купить все, что моей душе угодно, сознание, что мне в моей стране ни при каких условиях не придется унижаться и выпрашивать, сознание, что я экономически полноправен, рождает чувство уверенности, спокойствия, достоинства" (ж. "Огонек", ч. 43, 1988 р.).
Без економічної свободи (не права на працю, а свободи економічної діяльності) неможливе почуття незалежності, без чого неможливий ініціативний трудівник.
Кожен день засоби масової інформації приносять все нові факти кризового стану соціалістичної економіки, і завдяки гласності, за допомогою порівняння із закордоном ми бачимо і свою відсталість, і всю неефективність економіки, її закостенілу неповороткість і непридатність до розв'язання сучасних технологічних та економічних проблем.