Перед очима миготіли уривки минулих подій: сон із вертепом, моя мандрівка, вулиці міста, загадковий шинок, де я зустрівся з цією бісівською спокусницею, і похмурий сонм сіролицих. Невинні речі, що їх я казав, було тут криво витлумачено, але більше мене журило, що застукано мене на перелюбстві: коли їм захочеться видати мене міському судові, справи мої кепські. Я таки встряв у недоладне діло і справуюся, здається, з людьми, з якими важко дійти погодження. Від того перші кілька діб (а де тут день і ніч, важко збагнути) сон не торкався моїх повік, я крутився на дерев’яному ложі і ламав голову, як вибратися з цієї халепи. Інколи чув по кутках бридкий, хижий пискіт, по тому голосно лопотіли долівкою лапами пацюки. Часом здавалося, що пацюки заповнюють келію; я чув, як труться вони поміж себе кожушками — спалахували од того гострі іскри. Тоді я сідав на ложі, підібгавши ноги, й готувався до оборони. Відчував, що вони ладнаються до приступу, але ще вовтузилися внизу, очевидно, впорядковуючи лави, їхні вожді визначали кращі підходи, а я мав сякий-такий час, щоб обдумати свій чин.
І вже перед самим їхнім приступом, я зрозумів одне важливе для мене: сила, яка хоче знищити мене, є. І це не тільки смерть, що чатує на нас кожного: можливо, вона — оці пацюки, яких я не можу побачити у суцільній темряві, але які живуть і чомусь повинні йти супроти мене. Чомусь повинні гризти мене, а я, коли хочу жити, маю оборонятися.
Ланцюги, якими я був скутий, не давали вільно рухатися, але я мав з них сяку-таку зброю. Ось вони, думав я гарячкове, — посланці темряви! Чому в ній опинився я, людина, яка найбільше любила сонце — простір доріг, жінок, добру їжу й мудрі розмови? Кому стали на перешкоді моє вільне, просте життя і мудрість? Адже сила ця нікому не завдавала шкоди, хіба нещасливим рогоносцям. Врешті, й рогоносців лишив я в цьому світі небагато, і вони стали ними не через мою волю, а з волі їхніх жінок. Я лише жив. Мав нелихе серце і вільну вдачу. Любив рослини й людей, хай і кидано в мене часом камінням. Я був од світу цього і завше вважав себе його дитиною.
Однак годі було довго бавитися голими міркуваннями. Світ мій звузився, і я мав вирішувати речі конечніші. Мені раптом здалося: поза тим, що приймають очі наші просто, існує ще один світ, якого очі наші не бачать. Більше того, боротьба в темряві й безголоссі страшніша й жорстокіша видимої, звичайної, хоч би тієї, коли пускаються в хід кулаки. Отож я й почав готуватися до оборони. Мав застерегтися, щоб не напали на мене ззаду, тож присунувся до стіни і сів так, аби вільно орудувати ногами й руками.
В ту ж мить пальців моїх торкнулося щось шкарубке. Я вдарив по ньому обома руками, закутими в колодку, і почув розпачливий писк. Це був, здається, передсмертний писк першого пораненого. Пацюк звалився долі, й на хвилю запанувала тиша. Згодом почувся виразний хрумкіт: пацюки урочисто з’їдали першу жертву. За хвилю кілька їх знову стрибнули на моє ложе. Я обперся спиною об стіну і почав лупити по настилі закутими в ланцюги ногами. Знову пролунав відчайдушний писк — я вдруге вийшов переможцем.
Пацюки з жадобою поїдали своїх мертвих, а я пробував утерти рясний піт — було в підземеллі парко. Відтак дивна й несподівана думка стрілила мені до голови: чи не для такого самоз’їдання так нагально кидаються вони на мене? Чи не треба їм у цій боротьбі пролити насамперед власну кров?
Але мені було не до мудрувань. Тої ж миті щось гостре і їдке вп’ялося мені в ногу. Вдарив колодкою і відчув: по нозі мені тече густа липка рідина. І несподівано я побачив, що темрява, яка досі оточувала мене, почала розкладатися на кольори. У густій пітьмі уздрів я світлі червонясті плями — починали вони горіти, ненадійно й барвисто поблимуючи.
Я затис рану на нозі і зморено приплющився. У темряві горіла кров. Уперше пролита мною і через це дивоглядна. Боротьба моя почалася, і, здається, уникнути її годі.
СІРОНОСИЙ
Замкнувши двері за псевдоченцем, я відчув полегшу. Півділа було зроблено, птаха надійно сховано, а про те чудне, що мені приверзлося у келії, можна забути. Тепер треба було помізкувати, як з ним повестися.
Я наказав своїм людям не турбувати мене і, запаливши цибушок, до цієї моди пристрастився потай, поринув у роздуми. Власне, це були й не роздуми, а отаке занурення в себе, коли в голові ані мислі і тільки прослуховуєш м’яке задоволення, в якому пеститься душа. Такий спокій і плин я завше дозволяв собі перед ділом. Можна було, помаленьку ковтаючи дим, відчувати високу осолоду, яку залюбки приймає тіло. День видався погідний, може, навіть запаркий, і хоч з мого вікна нічого не побачиш, окрім глухих стін, я відчував, з якою силою пряжить сонце. Всі оті стіни, що на них дивився, було вже розпечено, й випромінювали вони з себе тепло, яке щедро впливало в моє розчинене вікно: спека, зрештою, ніколи мені не дошкуляла.
Поступово в мій бездум почали вплітатися, як червоні стрічки, ті чи інші міркування, і я залюбки віддався на їхню волю. Здається, я не катуватиму цього чоловіка, подумалося спроквола, бо тортурована людина скаженіє або ж стає безмозким мішком. Тобто перестає існувати до суду, а мені з цим зальотником цікаво все-таки відбути суд. У нього, здається, міцна голова, думав я, і хто зна, чи стане наших зусиль, щоб таки зламати його волю? Щоб валявсь у ногах і просився, а відтак ладен був учинити задля мене і злочин. "Треба начинити його страхом", — спокійно мислив я.
Розплющився. У помешканні було тихо й затишно. Руки я схрестив на грудях, а повіки мав важкі. Легка млість відчувалась у тілі, але на вуста клалася задоволена і трохи поблажлива посмішка.
Був упевнений: вільнодумців треба замикати в темниці для остудження їхніх надмір гарячих мізків. Адже вільнодумство — найтяжча людська хвороба, це — мор, який заражає людей і нищить світову гармонію.
"Пацюки вже певне мордують його", — не без задоволення подумав я і приплющив очі, щоб уявити ту картину. Треба, щоб він виснаживсь у темряві, а тоді я покажу йому вікно!
Я вуркітливо засміявся. Проста це була вигадка, але мудра. Йосип Кальковський недаремно їсть мій хліб. Хай в’язень відчує надію на звільнення, а звільнення того, хе-хе, не дістане! Хай здригнеться над ним стеля, хай подумає, що це сам господь-бог прийшов його карати. Сам господь-бог принесе йому страх, і тоді я зможу ліпити з нього що завгодно. З перестрашеними говорити легко і легше зламати їхній дух...
Наче бачив перед собою обличчя того псевдоченця. Прямий ніс, пухкі вуста і чорний, блискучий погляд з-під кучугури волосся. Цей погляд, однак, мене непокоїв. Треба бути обачливішим, бо такий чоловік не стримається, щоб вчепитися зненацька людині в горлянку.
Мені стало душно в цьому помешканні. Зрештою, такий видався сьогодні день. Паркий і важкий, начебто на дощ, а дощу нема й нема. Не зле було б вийти і за місто, хоч би до тої грушні, під котрою я так несподівано був заснув, і прохолодитися на зеленій траві. Обміркувати все, як належить, і напитися свіжого повітря.
"Його, здається, не можна довго тримати у келії", — знову повернувся я думками до того ченця. — Такі, як він, легко причинніють, і я можу позбутися задоволення його судити".
"Страх, страх, страх! — казав я, крокуючи по кімнаті з одного кутка в інший. — Тільки це може принести мені сподіване!"
ЧЕРНЕЦЬ ГРИГОРІЙ
Мій перепочинок був короткий. Я це знав, бо вони, теперішні мої вороги, не покидають так просто жертву. Так само тупотять лапками і пищать. Я тим часом намагався зав’язати відірваним клаптем ряси рану. Кров уже припинилася, діймав тільки біль. Але не він непокоїв мене найбільше: чи вистачить у мене сили, побоювався я, відбути цю боротьбу? Чи, може, доведеться впасти тут, у морочній темряві, на з’їжу цій голодній бридоті і вже не побачити світу божого? Все ж здаватися я не хотів. І коли пацюки знову полізли на мене, я засвистів, загугукав і почав щосили вдаряти колодкою об дошки настилу.
Це допомогло, бо пацюки раптом кинулися навтьоки. Мені здалося, вони бігли, перекидаючи один одного, душилися перед дірками і пищали.
Але за хвилю я знову почув їхнє сторожке й нахабне похлепування. Треба було вчинити щось рішучіше, і я зважився стрибнути долі просто на них. Ланцюга вистачало, щоб одійти трохи від ложа, отож я й кинувся з настилу униз, де знову шикувалися до нападу мої вороги. Загримів ланцюгом і почав бити навсібіч, наскільки дозволяли мені пута. Напасники не чекали від мене такої сміливості і притьма вдарились навтьоки.
Я ж ніби збожеволів. Лупив колодками, тупав ногами і вже не чув під собою долівки. Потрапляв у якесь місище, ковзався по тілах моїх ворогів, мене й кусали, але я вже не відчував болю. Бився так, як ніколи дотіль. Моя лють стала раптом страшна. Пахло гострим духом крові й розчавлених тіл, і я втишився тільки тоді, коли все навколо заспокоїлося.
Важко дихав, стоячи в темряві, і відчував силу й піднесення переможця. Було тихо. Напрочуд тихо, і я прослуховував цю тишу з хворобливою увагою. Ще чекав на новий приступ пацючого війська, але тиша стояла така безмежна, що я повільно почав отямлюватися. Мені аж вуха заклало — нерухоме й важке повітря було в моєму невільницькому мешканні. Нагло й гостро відчув я самотність і неприкаяність. Сила покидала мене — хотілося спати. Склеплювалися очі, і я вибрався на ложе. Дзвонила в скронях кров — тиша була навколо, незвичайна тиша! Дика, несусвітська тиша, яка надовго мала стати моїм співжильцем. І я дозволив їй загойдати себе — проваливсь у глибокий паркий колодязь і довго летів, чіпляючись за його стіни, бо дна в того колодязя не було...
Тоді просвітилась у темряві висока, кощава постать, власне, тінь, бо не може мати тіла той, хто позбувся свого "я". А затим він виступив із розпростертого на убогій лежанці тіла, йому конче треба було відійти вбік і пильніше придивитися до того, ким він у даному часі став. Зміг наповнити Залізний Мішок, у який було кинуто ченця Григорія, тихим блимотливим світлом; воно розливалося по келії синьо й морочно, було неживе, але достатнє, щоб побачити залиту кров’ю долівку — тьмяно й червоно вона полискувала. Валялися круглі клубки мертвих пацюків, між яких безшумно снували ситі живі — понаїдалися вже донесхочу.