Звичайно, вiдкрив. Бо ти сподобався йому...
Стороженко уважно слухав i все пильнiше й пильнiше вдивлявся у Рудого Августа. I раптом... зареготiв.
Не знаю, чи стiни гестапо чули коли-небудь такий гучний i щиро веселий регiт заарештованого.
— Смiйся, смiйся! — кивав головою Август.— Це тiльки доводить, що я правий. Смiйся!
— Ха-ха-ха! Я смiюсь, бо паршивi, виходить, у вас справи, коли вам так знадобилося весел-зiлля. Невесело вам, значить... Ха-ха-ха!
— Ти, здається, забув, де ти сидиш,— процiдив крiзь зуби Рудий Август.— Менi б не хотiлося одразу вести тебе у пiдвал.
— Не лякай мене, гнидо! — зневажливо глянув на нього Стороженко.— Я вже старий чоловiк. I менi вже нiчого не страшно. Я не знаю секрету весел-зiлля, але якби й знав, нiколи не вiдкрив би тобi його.
— Ти знаєш! I вiдкриєш! Просто це займе трохи бiльше часу, нiж могло б зайняти. Зваж, звiдси нiхто не втiкав i не втече. Цi стiни дуже надiйнi.
Август не знав, що у березнi сорок третього звiдси, з внутрiшньої тюрми гестапо, втече пiдпiльник. Це була єдина за всю iсторiю втеча звiдси. Правда, жiнка, в якої вiн сховався, на другий день виказала його, виявилася зрадницею. Про це розповiв менi потiм Чак.
Я з хвилюванням дивився на старого Стороженка, не в змозi нiчим допомогти йому. Менi ж iще треба було виконати прохання Чака.
— Роби зi мною що хочеш,— байдуже мовив Стороженко.— Але все це марно.
— Зробити неважко. У нас тут такi спецiалiсти, що з мертвого витягнуть те, що треба. Але ти такий, старий i немiчний, що я боюсь, як би ти одразу не став трупом пiсля першої зустрiчi з ними. Тому я зроблю перерву, дам тобi можливiсть добре подумати й усе зважити. Якщо ти даєш нам весел-зiлля, ти вiльний. Я не стану навiть мститися. Тобi й так недовго лишилося. Якщо нi — життєвий досвiд i фантазiя мусять тобi пiдказати, що на тебе чекає. Невже тобi так хочеться помучитись перед смертю? Подумай! То дурниця, що ти кажеш, нiби старий i тобi вже нiчого не страшно. Навпаки. Чим старiша людина, тим бiльше вона боїться смертi. Iди й подумай.— Август натиснув кнопку, зайшов солдат.
Стороженко хотiв, мабуть, щось сказати, потiм передумав, тiльки махнув рукою i мовчки вийшов. Я, звичайно,— слiдом за ним.
Солдат вiв його довгим коридором.
Однi з дверей розчинилися, i звiдти вивели трьох — закривавлених, у подертих червоних футболках. Коли я розказав Чаковi потiм про цю зустрiч i описав тих трьох, вiн сказав, що це були, мабуть, футболiсти київського "Динамо", учасники знаменитого "матчу смертi". Лишившись в окупованому Києвi, вони зiграли кiлька матчiв, як команда Четвертого хлiбозаводу, з нiмецькими вiйськовими командами. Здебiльшого на стадiонi "Зенiт" на вулицi Керосиннiй. Тепер це стадiон "Старт", i там поставлено пам'ятник героям-динамiвцям. А вулицю названо iм'ям Шолуденка — розвiдника, який перший увiрвався на танку в окупований Київ i загинув на його вулицях.
З розгромним рахунком (11 : 0, 13 : 0) вигравали динамiвцi в червоних футболках у фашистiв. I кожен гол кияни сприймали захоплено, як удар по ненависних окупантах. Це був масовий вияв патрiотизму. I до нiмцiв нарештi дiйшло. Пiсля матчу з командою "Люфтваффе" (повiтряних сил) динамiвцiв заарештували i згодом розстрiляли (у лютому 1943 року).
Нiмець завiв Стороженка до камери у пiдвалi. Я прослизнув слiдом.
Коли грюкнули дверi i клацнув замок, я на мить вiдчув жах.
Я розумiв, що менi нiщо не загрожує, що в крайньому разi я негайно повернуся в сучаснiсть, але було моторошно вiдчувати себе замкненим у камерi-одиночцi гестапо.
Не можна було гаяти нi хвилини. Я мусив виконати прохання Чака, мусив устигнути сказати Стороженковi, чому Чак одвернувся вiд нього.
— Петре Петровичу... П'ер!..— почав я i одразу вiдчув холодну сирiсть, якою тягло вiд стiн камери.
— Га? — Стороженко здригнувся, здивовано глянувши на мене.
Не даючи йому опам'ятатись, я вiдразу виклав скоромовкою все, що мав сказати.
I знову так, як на базарi, коли вiн упiзнав Чака, зморшки на чолi його розгладились i обличчя освiтилось усмiшкою.
— Спасибi... Добре, що сказав, А то я вже думав... — I враз брови його вражено пiднялися.— Стривай! А ти як же тут опинився? Чи, може, я марю...Вiн торкнувся рукою свого чола.
Я навiть не встиг нiчого сказати. Дверi враз рвучко вiдчинилися, i до камери вскочив Рудий Август.
— Що?! Пiдпiльник? З в'язанкою? На базарi? Де?! — вiн кинувся до мене. Певно, в камерi були вмонтованi мiкрофони, i вiн чув усе, що я сказав Стороженковi.
Але простягнута рука Августа не торкнулася мене. З несподiваною для свого вiку спритнiстю Стороженко скочив i схопив обома руками його за горло.
Вони покотилися по пiдлозi. Рудий Август захрипiв.
До камери вбiг гестапiвець з автоматом.
Пролунали пострiли. Я закричав. I все зникло...
...Рука Чака нiжно обiймала мене за плечi. Ми сидiли на лавочцi бiля цирку на площi Перемоги.
— Ну що? — тихо спитав Чак. Я розповiв йому все.
— Спасибi тобi, Стьопо,— пригорнув вiн мене до себе.— Важко менi було б iти з цього свiту з тим тягарем на серцi. Спасибi!
— А вiн таки загинув? — спитав я.
— Загинув, Стьопо. Але й Августа забрав з собою.
— А як П'єр опинився в Києвi?
— Не знаю... Може, потягло пiд старiсть на мiсце, де минула молодiсть, де знав вiн усiх i де почалося його кохання. Це буває у старих людей.— Чак невесело усмiхнувся.— Ну, ще раз спасибi тобi, Стьопо! Бувай здоровий!
I знову вiн не сказав, чи зустрiнемося ми, чи нi. Просто встав, попрощався i пiшов. I, перейшовши вулицю, одразу зник з очей.
У головi в мене гуло, земля хиталася пiд ногами, як у першi секунди пiсля каруселi.
Я сiв на тролейбус i поїхав додому. Спершу сiмнадцятим до Хрещатика, потiм п'ятнадцятим до Печерського моста.
Зiйшовши з сiмнадцятого, я подивився вздовж красеня Хрещатика. I вiдчув дивне незвичайне почуття. Щойно я бачив цей Хрещатик у страшних руїнах. I от вiн простягнувся передi мною, бiлий, у багряно-жовтому шумовиннi осiннiх дерев. Голова йшла обертом.
Чи справдi бачив я тi руїни, чи це менi привидiлося?
Що вiдбувається зi мною?
Що це за дивна людина — Чак?
Як вiн переносить мене в минуле? Справдi за допомогою гiпнозу, навiяння чи...
Чи, може, я просто потроху... той, з'їжджаю з глузду, i в мене якiсь дивнi галюцинацiї?
Але ж зараз я думаю нормально. I нормально бачу. I реагую нормально. I талон у тролейбусi пробив (ненормальний, напевне, їхав би зайцем). I бабусi мiсцем поступився. А коли надi мною стояла молода, запаморочливо пахнуча парфумами противна тьотя, я дивився у вiкно, наче її не бачу. Цiлком нормально.
I все в тих наших подорожах у минуле абсолютно логiчне, все вв'язане й послiдовне.
Нi, не з'їжджаю я з глузду. Нi.
Але що ж тодi вiдбувається?
Що?
РОЗДIЛ IX
Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького! Сурен Григорян.
"Не слухай його! Це ж Муха!.." — "Здрастуй, Стьопо!.."
На другий день про моє до Тусi "кохання" нiхто й не згадав. Бо сталася подiя, яка примусила всiх забути про це.
Тiльки-но почався перший урок, дверi розчинилися i до класу ввiйшла наша класна керiвничка Лiна Митрофанiвна, ведучи за руку чорнявого кумедного хлопчика з довгим носом.
— Пробачте, Ольго Степанiвно,— ввiчливо всмiхнулася вона до вчительки географiї, чий був зараз урок.
— Будь ласка, Лiно Митрофанiвно,— так само ввiчливо всмiхнулася до неї вчителька географiї.
Лiна Митрофанiвна стала в третю позицiю (як каже мiй дiд Грицько) i урочисто, наче перед мiкрофоном, сказала:
— Дiти! Знайомтеся! — Вона погладила чорнявого носаня по головi.— Це хлопчик з братньої Вiрменiї. Сурен Григорян. Вiн приїхав знiматися в новому кiнофiльмi студiї iменi Довженка. Протягом мiсяця вiн житиме в Києвi й ходитиме тут до школи, вчитиметься в нашому класi. Я сподiваюсь, що всi ми дружньо поставимося до нього, не будемо кривдити його, а будемо йому допомагати. Правда?
Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького!
Всi розгублено мовчали.
Тодi Сурен Григорян рiшуче хитнув головою i вiдповiв за нас:
— Правда! — Потiм пiдморгнув нам i додав: — Вони такi. Я їх знаю.
Всi засмiялися.
Незважаючи на великий нiс, вiн був страшенно симпатичний, цей вiрменський хлопчик Сурен Григорян. Та й то — хiба б узяли знiматися в кiно несимпатичного? Завжди ж такi конкурси влаштовують, одного з тисячi вибирають!
На першiй перервi з класу не вийшов нiхто. Всi обступили парту, за якою сидiв Сурен, i, навалюючись один на одного, штовхаючись i намагаючись просунутись якнайближче, слухали.
Коли продзвенiв дзвоник на другий урок, ми вже все знали.
Вiн приїхав учора. Навiть не приїхав, а прилетiв лiтаком.
Гратиме у дорослому фiльмi маленьку, так звану епiзодичну роль, майже без слiв. Але зайнятий у кiлькох епiзодах i тому знiматиметься цiлий мiсяць.
Приїхав з батьками. Батьки його будiвельники. Монтажники вищого розряду. Зупинилися вони у своїх друзiв Бондаренкiв, теж будiвельникiв, з якими батьки подружили в Ташкентi, коли вiдбудовували узбецьку столицю пiсля землетрусу.
Поки Сурен знiматиметься, батьки працюватимуть разом з Бондаренками на одному з київських будiвництв. Так спецiально, домовились. По-перше, щоб не розлучатися з сином. По-друге, щоб добре подивитися Київ, про який стiльки начулися вiд Бондаренкiв, але в якому нiколи ранiше не були.
А на кiностудiю Сурен ходитиме з дiдусем Акопом, який теж приїхав. Отак!
Пiсля третього уроку наш шостий "Б" вже був знаменитий на всю школу. З усiх класiв бiгали дивитися на Мурена. Навiть двометровi вусатi акселерати-десятикласники десь аж з-пiд стелi просовували голови у нашi дверi, роззявляючи вiд цiкавостi роти.
Iгор Дмитруха сяяв. Обнявши Мурена за плечi, вiн водив його на перервах по всiй школi, щось показував i, захлинаючись, говорив, говорив, говорив. Без угаву.
Галушкинський, Монькiн, Спасокукоцький та Кукуєвицький, як цуцики, ходили слiдом.
Дiвчата перешiптувалися, роблено прискаючи вiд смiху.
Я стояв у коридорi бiля вiкна й тiльки зiтхав.
Сурен сподобався всiм. Усiм без винятку. Вiн просто не мiг не сподобатися. Хоч би що вiн зробив, хоч би що сказав, як би вiн не скривився, все було симпатично, I як вiн, розповiдаючи, розмахував рукою, рiзко викидаючи її вгору,— було симпатично. I як вiн примружував око. I як нахиляв голову, слухаючи. Все було симпатично.
I всiм хотiлося з ним поговорити, щось його спитати, щось
сказати.