Пригоди молодого лицаря

І той орел у блакиті, й усі оті кібці, куріпки, хохітва, крики гусей та чайок із далекого степового озера, ржання тарпанів невідомо де, лящання й сюрчання трав'яних коників, гудіння й дзижчання найрізноманіт­ніших комах, мерехтіння мотилів та всяких ще не бачених комах, гра барвами пишних у вільному степу квітів, буяння озброєних го­стрими колючками будяків, лоскотливий, п'янкий пах жовтих бур­кунів, синіх васильків, непоказного та й невидного в бур'янах чеб­рику й т.і., вся ця музика барв, звуків, руху, запахів, а над усім глибока, прозора блакить і сонце, сонце… — все це здавалося Па­влові — все, до найменшої комахи й найдрібнішого зела — таким потрібним, таким конечним, без чого не було б степу, а без степу не було б і їх, степових лицарів та їхньої гучної слави. І степ, і во­ни — це одне, ціле, неподільне. Ясне, непорочне, як усміхи діток малих, щастя залило солодким теплом його юнацьку, повну жадо­би до життя душу, обнялося з тим, що ховав він на самому дні сер­ця, скупалося в новім, радіснім почуванні братерської єдності й любові та передчуття славних подвигів і мимо волі ринуло з могут­ніх грудей його буйною, як цей степ, піснею. Йому хотілося, його поривало на всю широчінь степу розлитися голосною козацькою піснею, що її вивчився він таки у братчиків у Каневі, та природна соромливість стримала його.

"Гей, та не знав козак, не знав Сопрон", — почав Павло на ввесь голос, але відразу ж зніяковів, спаленів, глянувши соромли­во на поближчих товаришів, і далі вже півголосом продовжував:

"Як славоньки зажити…"

Шкода!.. Немов приском сипнули перші звуки пісні в серця козацькі, стрепенули ними — братчики розпромінили свої зосере­джені в задумах обличчя й з усіх багатьох грудей погнали степом таку ж широку, як степ, і вроджену ним пісню…

"Гей, зібрав військо, військо запорозьке,

та й пішов орду бити!.."

Одностайний, стихійний порив пробудив козаків. Їхали сливе мовчки, кожен із своїми думками і раптом злилися в однім почува­нні, в однім льоті вперед, як перед боєм, й льоті, куди ніс вихор пісні, — до бою з ворогом під зверхністю оспіваного нею одного із славних попередників — лицаря Сопрона.

У двох чи навіть у трьох знайшлися дзвінкі кобзи. Рокіт струн, як гук сурем, подвоїв піднесення, покотив хвилястим морем зеле­ним у далекі далечіні вже не пісню, а саму щиру душу козацьку в ній на вільну волю, на буйне гуляйполе, до невідомого, але слав­ного славою козацькою майбутнього.

Співаків чимало гарних було між січовиками, але з усіх най­краще буяв дужий і чистий, як срібло, молодий голос Павлів, і ста­рий ватаг попереду, вчуваючи знайомій, захватній пісні, досвідче­ним гострим слухом ловив з усіх той голос, упивався ним, розко­шував; а коли пісня урвалася й останні звуки її розтали десь висо­ко вгорі, їхав якусь хвилю мовчки, потім, розгладивши глибокі пруги на старому чолі, промовив, ні до кого, власне, не звертаю­чись:

— Лепсько, далебі, лепсько!.. І нехай мені сатанаїл плюне в самісіньку пику, коли це не отой міщух із Канева!..

А козаки, що були поблизу, дивилися на зачервонілого від збентеження, вродливого міщуха ласкавими, закоханими очима й з усіх боків сипали словами похвали, ласки, захвату.

— І де ти такий узявся? Чи не в любистку купала, породивши тебе, рідна ненька, чи не чарувала на зорях, сповиваючи? Чи не буйні вітри виколисували твою силу, чи не соловейки вилюляли твій голос? Чи не ранкова зоря дарувала тебе вродою, чи не досві­тні тумани завивали хмелем твої кучері?..

— Ой не кпіте з мене, панове-браття, — відказував, паленію­чи, юнак Павло, — бо нема краси краснішої від запорозького ли­царя, нема сили сильнішої від матері Січі, нема гласу голоснішого від слава козацької низової.

— Вітай нам, молодий братчик, — казали й знов, — гарний не тільки красою й силою, але й розумом та звичайністю. Маємо в то­бі не тільки лицаря, а й щирого товариша. Будь же здоров собі на щастя, всьому лицарству січовому на втіху!..

Заржав раптом кінь під старим отаманом, підняв голову, звер­нувши в правий бік, і насторочив уха. За ним заіржали й деякі ін­ші. Полковник ласкаво погладив вірного друга по лебединій шиї, схилив трохи голову набік і скоса глянув на сонце, далі повернув голову в протилежний бік і, підвівшись на стременах, почав вдив­лятись гострим зором удалечінь. Зміркувавши врешті щось, круто повернув коня праворуч і знову спокійно заколихався в сідлі. За ним повернула й уся ватага.

Павло придивлявся до всього з великою цікавістю, але нічого не питав, давно вже покмітивши, що не звичай у січових лицарів дерти очі та набридати всякими питаннями, що треба самому влас­ним розумом та кмітливістю всього доходити. По своєрідному ржа­нню коней він догадувався, що розумна тварина чує воду й хоче пити. То ж, мабуть, недалеко тая Саксагань, що в ній ватаг, виїж­джаючи з Чути, обіцяв напоїти коней. Він глянув перед себе вда­леч, але всього тільки й побачив ген-ген далеко синювато-сиву стягу, що легко курилася над зеленими просторами й тяглася, не перериваючись, на південь.

"Тож, мабуть, і вона… річка… — подумав собі Павло. — Але коні, коні!.. З такими не заблудиш… Боже милосердний! Скільки цікавого в світі!.. Сидів би в місті, вік то не побачив би, не зазнав, не зажив такого…"

Та цікавому в степу, мабуть, не було краю. Він не помітив на­віть, як поволі мінився коло нього степ, як бур'янисті буйні про­сторища потроху ніби лагідніли, рідшали, а ще далі й зовсім обер­нулися в яскраво-смарагдове море ще молодої, але густої, як щіт­ка, тирси. Глянув Павло перед себе, в один бік, у другий — і ледве втримав у грудях крик захвату не баченою ніколи красою… Без­країй зелений килим наче побризкав хто криваво-жаркими пляма­ми буйних воронців[1]. Це була така чарівна краса, що парубок ми­мохіть спинив коня й, затаївши духа, не відривав очей від розкіш­ної картини.

"Боже, яка краса! — мигнуло йому в думці. — Чом Орисі нема зо мною?.. Вона так любить це… вона сп'яніла б від щастя…"

Подумав, спаленів і чомусь ізлякався своєї думки. Бачив, що товариші віддалились геть-геть, озирались і сміялись. Стиснув ко­ня острогами, догнав їх, збентежений, зніяковілий. Та вони знали, чого він зупинився був.

— Що, красно? — ласкаво-глузливо глянувши на нього, спи­тав один із них.

Павло кивнув, притакаючи, головою, а далі промовив:

— Як кров… Наче хтось крівцею покропив зелену траву.

— Це правда, — підтакнув братчик, а по хвилі додав: — Старі люди… наші ж таки… старі запорозькі діди розповідають, немовби так воно й було в давню давнину, ще за княжих часів, а може, й ближче до нас… де ото розкидано по тирсі оті червоні воронці, там лилася християнська кров у боях із татарами… Мабуть, правда, бо й тепера так воно є. Тож хто зна, чи й виведуться коли в степах ці квіти, бо татарва з християнами ніколи не замирить, а все буде нападати та ясир брати, а християни все боронитимуться.

Сказав і замовк і, немовби похватившись, зирнув на товари­шів: згадав, мабуть, що братчикові не личить багацько балакати.

Може, й так воно було, як казав запорожець, та в Павла при погляді на ці степові чари виникала зовсім інша думка. Йому зда­валося, що це велетенський коштовний килим, що ткано його й розквітчано жаркими шовками, а потім постелено під таким самим дорогим велетенським наметом із ніжно-блакитного єдвабу для са­мого Бога, що тільки Він, великий і всесильний, годен походжати в таких розкошах, а не звичайна людина, хоч би то був і славний лицар із Запорожжя… Та цієї думки своєї не висловив він уголос, а їхав із нею мовчки, відчуваючи жаль, що топче копитами невимов­ну Божу красу.

Вже височенько підбилося сонце, а сиза мла над річкою все ще була десь далеко попереду. Але все частіші балки та яри, а да­лі й байраки, зарослі тернами, глодами та шипшиною, свідчили, що вода вже недалеко. Та й під копитами в коней почувалося вже не тверду землю, а пісок. Рідшала трава, а подекуди біліли навіть лисини. Коні щодалі все більш нетерпеливились і поривалися впе­ред, ледве стримувані твердою рукою.

Нарешті ось вона, тая річка. Означився виразний похил зеле­ної рівнини до води, а далі й зовсім трави не було. Коні грузли в піску вище копит. Крізь легеньку імлу над водою сіріли скелі про­тилежного вищого берега. То там, то там на горі над ними й у їх розколинах та розпадинах, повиснувши над водою, кучерявилися кущі тернини, або глоду, або гордини. Від річки війнуло ледве від­чутою прохолодою. Коні підбадьорилися.

Старий ватаг нахилився з коня, побачив, що дуже грузько в піску, й мовчки повернув у лівий бік понад берегом, де зеленів, спадаючи до річки, байрак. Козаки ледве коней повернули, щоб їхати за ним. Переїхали байрак, трохи освіжившись у його прохо­лоді. Тут берег був трохи вищий і вкритий травою аж до води. Полковник став, за ним і вся ватага.

— Відпочиньмо, дітки, трохи, — промовив голосно, а далі тих­ше додав, глянувши на сонце: — Хм… вже під обідню пору, а ми ще й не снідали. І не помітив, як час минув…

Посміхнувся й скоса лукаво глянув на ватагу. Скочив з коня з легкістю молодого козака, а козаки за ним, думаючи кожен про себе:

"Та й хитрий же старий… Він не помітив… Якраз таківський".

Напоїли коней не зразу, а дали трохи прохолонути, а напоїв­ши, спутали, поодв'язували від сідел торби з харчем та, так і не розкульбачивши, пустили попастись. Самі зібралися до гурту, по­сідали на траві й почали снідати. Хто мав горілку в запасі, прикла­дався сам до боклажка й ділився з іншими. Багато відмовлялося, покликуючись на спеку: знали ж, що отаман не дасть довго розси­джуватись та вилежуватись, а, як тільки коні трохи відпочинуть та підживляться, скаже рушати в дальшу дорогу.

— А що, козаче, — звернувся старий, краючи ножем сало, до Павла, — десь добре далися взнаки з незвички наші степові пере­ходи? Добре нагепав зад, та й усе тіло, мабуть, як побите…

— Та трохи є, пане полковнику, — відповів Павло, — але що це!.. Пусте… звикну…

Снідали, гомоніли, жартували, сміялися.

А сонечко котилося все вище та вище.

ХІ

Далі їхали спочатку понад річкою й десь о полудневій годині знов напоїли коней в Саксагані, але після цього ватаг круто пове­рнув на схід, і козаки знов пірнули з кіньми в буйні бур'янисті про­стори безмежного степу.

Чого не довелося Павлові побачити досі з того, що розповідав Крига, — це т.зв.