Конвоїри розважались.
Після третього або четвертого перерахунку вартові стомлювалися, їм ця гра набридала. Удари молотком ставали набагато злішими, болючішими – нахиляй швидше голову або закривай руками, щоб не влучив, а лайка – страшнішою. Конвоїри сердилися.
Минуло ще кілька днів. Ми перебували в тому ж анабіозі, але мені заважав кашель, що з кожним днем посилювався. Зате стало тепло, навіть жарко – я раділа, що так зігрілась.
– Та у вас жар, від вас аж пашить, – сказала Юлія Федорівна, нахилившись до мене. Та мені було байдуже, вже добре, що тепло, і голоду більше не відчувала.
Доповіли конвоїрам, що у вагоні є хвора.
– Стара? – запитали ті.
– Ні, молода.
– То чорт з нею, не подохне, скоро приїдемо. А як і подохне, однією бандерівкою стане менше.
Я увесь час спала, інколи прокидалась, але за кілька хвилин знову навалювалась дрімота. Якось крізь сон почула тихий спів. Прислухалась – молитва до Бога. Невже я опинилася на небі, в раю, де немає ні урок, ні конвоїрів, де не чутно лайки? Здивувалась, широко розплющила очі, сіла й побачила сірі, замучені постаті, що стояли, піднявши голови вгору.
– Оксаночко, сьогодні ж Різдво Христове! Христос народився, а ти маєш відповісти "Славімо його", – пояснила мені Юлія Федорівна. – Ось жінки із Західної України, яких ще не примусили зректися Бога, відправляють службу.
Хриплими від плачу, слабкими від голоду голосами линула молитва з уст ні в чому не винних людей, яких зірвали з рідних місць, відірвали від сім'ї і везли, як худобу, в безвість, у пітьму. Дивись, Боже, на сталінських рабів, дивись. За що, чому? Кому Ти дав таке право?
Від єднання з Богом прокинулася в людях сила духу, щезли забитість, заляканість і слідчими, і урками. Люди відчули себе людьми, а не рабами. І вже зміцнілими голосами, на повні груди залунала молитва:
Боже великий, єдиний!
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни…
Як гарно, які голоси! Це ж була молитва про Україну, якої навчила мене в камері панна Ольга.
Урки теж зачарувалися співом. Слухали, затаївши подих. Коли закінчили, з гурту урок почулося:
– Заспівайте ще, – попросили без лайки.
І почалися колядки, пісні воїнів УПА. Найбільше мені сподобалась невимовної краси пісня:
Очерет мені був за колиску,
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську,
Я люблю свій зажурений ліс...
Почали співати і урки. Пісні у них мелодраматичні – про прокурора, який засудив молодого урку на великий строк, а потім дізнався, що це його син; про могилку ("И никто не узнает, где могилка моя, и никто не прийдет, только ранней весною соловей запоет"), та найулюбленіша – про Лук'янівську в'язницю.
Відтоді часто у вагоні співали, але лише коли їхали. Під час стоянок не те, що співати, розмовляти голосно заборонялося: не дай Боже хтось буде проходити або проїжджати мимо і здогадається, що у цих вагонах везуть людей, а не худобу. До того ж під час кожної зупинки конвоїри обходили вагони, простукували молотками стіни, сумлінно виконуючи своє почесне завдання охороняти радянський народ від його ворогів.
-8-
Час наче зупинився. Як довго ми вже їхали, як довго іще будемо в дорозі, куди нас привезуть? Все це мене вже не обходило. Холод і голод більше не дошкуляли. Мені було тепло, навіть гаряче, от тільки мучила спрага. З пошерхлих, потрісканих губ злизувала солонувату кров. У напівсні-напівзабутті то проходили переді мною картини дитинства, то долітали тихі журливі пісні в'язнів. Лише перевірка вранці і ввечері приводила мене до тями. Юлія Федорівна допомагала мені перенести цю процедуру. Вона журилася, що я захворіла, а мені було байдуже.
Якось одного дуже морозного дня ми довго їхали у протилежному напрямку, потім довго стояли. Раптом почулися голоси, гавкіт собак. Хтось визирнув у віконце і вигукнув:
– Табір, мабуть приїхали!
Всі затихли, тривожно забились серця. У нервовій напрузі час тягнувся довго. Почали вгадувати, який це табір, куди нас завезли.
Нарешті зі скрипом відсунулись і наші двері. Білий сніг, який нестерпно блищав на сонці, болюче різонув очі, аж сльози потекли – ми ж весь час етапу пробули у напівтемряві. Розтираючи очі брудними змерзлими руками, повискакували з вагона у самісінький сніг, що доходив майже до колін. Під команду вишикувались, почалася перевірка по формулярах. Із острахом і цікавістю я розглядалась навкруги. На білому-білому снігу чітко виділялася темна огорожа з кількох рядів колючого дроту, вартові вежі, приземкуваті чорні дерев'яні бараки, сторожові вівчарки і конвоїри з рушницями за плечима та у вовняних білих кожухах, битих валянках, шапках-вушанках, рукавицях. Що їм мороз?
А біля вагонів чорними купками тупцювали змерзлі, брудні, змарнілі, виснажені, зарослі, жахливо одягнені люди. Люди? Та ні, це арештанти, вороги народу, які прибули до Виправного трудового табору спокутувати свою вину. У багатьох перев'язані брудним дрантям вуха, у декого поверх літнього взуття намотане якесь ганчір'я. Більшість з нас, видно, було заарештовано ще у теплу пору року, а перед зимовим етапом родичам передати теплий одяг не дозволили. Було багато обморожених, з чоловічих вагонів винесли двох померлих.
Все це нагадало мені, як взимку, ще під час війни, Києвом гнали полонених італійців. Ми стояли на тротуарі і з жалем дивились на них. Вороги наші, вороги! Невеликого зросту, залякані, замерзлі, розгублені, голодні, з опущеними головами. Брудним ганчір'ям перев'язані голови, обмотані якимось дрантям черевики, дехто завернутий у подерту ковдру... З самого краю брів, ледве пересуваючи ноги, невеличкий, майже хлопчик, "вояка". Обв'язані брудним рушником вуха, на спині зав'язане рукавами під шию, висіло щось, що нагадувало сорочку, а з перев'язаних ганчір'ям черевиків стирчали пучки сіна. Під носом було мокро, очі почервоніли й сльозились.
До цього вояки підбігла літня сільська жінка, фартухом витерла йому носа, зірвала з себе велику теплу хустку і пов'язала хлопцю голову та навхрест попід руки. І тут люди, що до цього часу стояли на тротуарі й просто дивились на полонених, почали знімати з себе хто хустку, хто шарф, хто рукавиці, хто хоч носовичок, а хто виймав навіть шматок хліба і, озираючись, тихенько сувати полоненим італійцям. Конвоїри робили вигляд, що не бачать, або беззлобно покрикували: "Не відставати! Вперед!".
Кияни, змучені війною й окупацією, бачили і не таке, але глибоко зітхали, хитали головами, у багатьох в очах блищали сльози. По-людськи було жаль цих італійців, адже вони чиїсь сини, чоловіки, батьки. Колона поволі рухалась Глибочицею; стояла люта зима 1944 року, мороз під двадцять. Але тоді була війна, і то були полонені…
А ми тепер, у мирний час у власній країні були до болю схожі на тих полонених. Чому держава таке чинила зі своїм народом?! Ми виглядали вкрай нещасними, безправними, маленькими, оточені конвоєм зі злими вівчарками, загублені у цьому безкрайому засніженому просторі. Ще у в'язниці ми перестали вважатися людьми, громадянами, ми – вороги, а разом з блатнячками – ЗЕКИ.
Виявилось, що привезли нас до "В'ятлагу". В'ятка? Та це ж ще до Уралу, це Кіровська область. А ми так довго їхали!
Вишикували нас по четверо, й побрели ми глибоким снігом до зони. Ноги так замерзли, що я вже їх майже не відчувала. Попереду на воротах маячила чиясь постать. Це сам начальник табору зустрічав своїх "рабів". Оглянув нас зверхнім, презирливим поглядом і почав говорити. В морозному повітрі його голос було чути добре.
– Ви, вороги народу, не виправдали, таку вашу мать, довіру і любов радянської влади, значить! Так сказать, ви заважаєте будувати комунізм, гади! Навіть злодії і убивці допомагають, а ви, сволота, гірші за них, значиться так. Я, начальник "В'ятлага", навчу вас любити владу, мать вашу так! Мовчать! За цими воротами моя влада, а за зоною – радянська, значиться. Не хотіли слухать радянські закони, так послухаєте мої, полюбите мої, мої… – тут він голосно гикнув, запнувся, похитнувся. Та він же п'яний-п'янісінький, зрозуміла я! Швидше б кінчав, бо позамерзали страшенно.
– Бандеровці є, твою мать? – спитав.
Усі мовчали.
– Обіцяю, так сказать, значиться, шкуру спущу, – язик у начальника геть заплівся, з рота вилітала лише лайка.
Нарешті пролунала команда начальника конвою, і нас завели в зону, відразу відвели до лазні, а одяг забрали у прожарку. В лазні ми мало не плакали від нестерпного болю, поки зігрівалися замерзлі ноги й руки. У мене знову почався озноб. Роздивилася себе роздягнуту – обтягнуті шкірою кістки, а в тілі слабкість така, що ледве переставляла ноги, до того ж жахливо кашляла. Та Юлія Федорівна мені допомагала.
Після лазні потрапили до санчастини, де нас оглянули лікарі, дехто скаржився на свої хвороби. Я ж мовчки підійшла до столу – кому скаржитись, тим, хто нас за людей не вважав?!
У голові шуміло, мене похитувало. Тупо дивилась поперед себе, чекала, чи не накажуть роздягатися.
Не роздягнувши, не послухавши, ледве глянувши на мене, жінка-лікар оголосила:
– Третя – індтруд. Наступний!
У сусідній кімнаті акуратний очкарик запитав, яка у мене спеціальність.
– Ніякої, – відповіла.
Він здивовано подивився на мене і пояснив, як маленькій:
– Ну, що ви вмієте робити?
– Нічого! – відповіла вже роздратовано, бо знову відчувала озноб і ледве на ногах стояла. І чого він причепився до мене?
А очкарик не відступав:
– Що ж ви, дитино, робили вдома?
– Вчилась!
– Де?
– В інституті!
– В якому?
– В медичному, – кинула вже зі злістю – підступала нудота, хотілось лягти, стояти більше не могла.
– Уф! Так би й казали, – з полегшенням зітхнув очкарик і, взявши мене за руку, завів знову в кімнату до медкомісії.
– Вибачте, але ви пропустили медпрацівника, нам же якраз потрібно, зможе у нас працювати, – звернувся він до сивуватого лікаря інтелігентного вигляду.
І разом з жінкою-лікарем вони почали мене екзаменувати, щоб впевнитись, що я кажу правду: в якому інституті я вчилась, на якому курсі, хто викладав, які предмети проходили. Тут же мені запропонували написати назву ліків "Коларгол" латиною, і я зробила найгрубішу помилку – написала першу літеру "К" замість "С".