Вона помалу стала підходити до пересельців, а ті всі, побачивши тітку Явдоху, поставали ще раз навколішки й чекали. Помалу підійшов, що його ніхто й не помітив, Василь Іванович, і підкотив своїм "транваєм" Карпо Цар.
Тітка Явдоха виконувала інструкції Павла Гейба й ніяк не сподівалася на таку урочистість. Вона статечно подала Сафатові хліб-сіль і, відчуваючи, що треба щось мовити, сказала: "їжте на здоров'я!" Сафат прийняв хлібину, поцілував її й передав тримати Палагні, сам же витяг великого складаного ножа, одрізав кусник хліба й розподілив його по крихті на всіх дорослих і дітей, що приїхали з ним. Сонце зайшло за гору, ще було видко. Крізь урочисту тишу пробивалося здалеку торохтіння молотарки, та коло сусіднього двору рипіла корба криниці, з якої тягнено воду. .
Карпо зліз на землю й рішучим кроком підійшов до Сафата Мицька: "Документи в порядку? Попереджаю, що діти вас нікуди, доки самі не збудуєтесь, ми вас не запрошували приїздити!" Василь Іванович став перед Карпом, аж той гаряче задихав йому в шию,— "пробачте, ви щось не все зрозуміли, ми ж намітили для них житло..." — "У нас немає вільних хат!" — "Вони перебудуть на вашому другому подвір'ї, доки збудуємо їм власні будинки!"
Карпо роззявив рота, щоб заперечити такий план і взагалі обуритися, що отак розпоряджаються його добром, але Василь Іванович на мить оглянувся й мовчки зблизька подивився в вічі Карпові. Після цього той не став затримуватись і майнув на конячині в напрямку до районного центру.
"Прошу,— сказав Василь Іванович,— розташуємо вас тим часом всіх у гурті, за місяць переїдете до власних хат бо їх треба ще збудувати, а тепер — почоломкаємось, чи що!" Василь Іванович поцілувався з Мицьком і потис руки решті, хотів щось запитати у Павла Гейба, але того вже й слід прохолов: майнув до вітродвигуна. Громадою довели пересельців до Карпового другого двору, показали, що і як, і залишились .нові люди ночувати коло возів просто неба, бо пізно було розташовуватись. Закінчено довгий шлях.
Треба зануряти коріння в землю. Сафат Мицько обійшов подвір'я, пішов на город, нахилився до землі, почав руками перебирати грудки, гладити. Серце в нього щеміло, тільки знайоме небо, рідні з дитинства зорі підтримали в тій гадці, що він, можливо, нікуди й не від'їздив. Це була здавна його земля.
XXVI
Пізно вночі засвітилася електрична лампочка. її тримав у руці дід Сербиченко, який ніяк не хотів відходити геть від бригади Середи й Гейба і сказав, що має дочекатися світла, трясця його матері! Щоб у діда руки не гуляли, йому дали тримати лампу на довгому дроті, а майстри посхилялися коло, розподільчої дошки. Вітродвигуна встановлено, легенький вітерець вільно крутив його махові крила. Раптом у діда на руці в скляній бульці почервоніла, розжарилась волосинка, дід уже хотів кидати лампу, щоб не попекти, мовляв, рук, та на диво — скло не пеклося. Ось майстри додали обертів, од лампочки аж бризнув білий вогонь, наче дід Сербиченко схопив у руку падалішню зірку.
І на мить усі завмерли. По селі розносилась луна парубоцьких та дівочих пісень, мов і не вони ото виробили цілісінький день од світання до темряви. Середа глянув на Гейба так, ніби слухав повідомлення Радінформбюро про нагородження їхньої дивізії Добровільні помічники давно одробили своє діло, сиділи кружка на траві, пихкали бакуном-самосадом і терпляче чекали. Хлопець Свиридон теж сидів як зачарований, уп'явши очі в діда Сербиченка; обличчя якого, освітлене знизу лампою, нагадувало щось дуже смішне,— і Свиридон засміявся, перший порушивши тишу.
Середа почепив лампу до довгої тички, підняв її вгору — скільки хватило тички й руки, замахав світлом високо вгорі, іч здалося, що лампа світить із високої щогли судна, розхитується разом із рухом корабля на хвилях.
Перші прибігли вчителі, у них була якась нарада в школі, хоч назва школи стосувалася лише до шкільного подвір'я, де за школу правила землянка, решта класів містилася по всьому селі в звичайних хатах; прийшов слідом за молодими вчителями — Оленою Михайлівною й Степаном Тарасовичем — сам Феофіл Гаврилович, який сорок років навчав веселокам'янчан; із різних сторін почали наближатися пісні, лунали голосніше й голосніше, і незабаром до галявини поміж школою й садком, який потягся вниз до води, стали підходити з темряви й співаки; хлопці, дівчата (їх було без порівняння більше), підлітки, яких почали приймати на вулицю, щоб заповнити нестачу молоді, заподіяну війною. Обличчя посміхалися, пісня стала загальною, з'явився акордеон, пари кинулися танцювати польки, дід Сербиченко стояв на одному місці, дивлячись на свою долоню, з якої пурхнула вгору така сліпуча пташка, а Се реда все махав і махав лампою, скликаючи людей.
Підійшов полковник з Уласом, подякував Середі й Гейбові, звелів Шевченкові, бригадиру будівельників, планувати тут Будинок культури, проекта незабаром привезуть. Як багато зробила одна-однісінька електрична лампа. Бо всі знали, що це тільки початок, рідна держава допоможе, коли побачить, що до толку доведуть, поставлять стовпи з ізоляторами, потягнуть дріт, засвітять світло по селу, проведуть під кожну стріху. Ще, диви, й транвай пустимо, не лише Карпові4, ним їздити, хіба ми в бога теля з'їли!
Несподівано для самого Василя Йвановича засвічена електрична лампа стала за привід до урочистих закладин Будинку культури. Виступали вчителі, потім учні читали вірші, Пріся декламувала Некрасова, гуртом проспівали "Заповіт" та "Широка страна моя родная", дід Сербиченко хотів розповісти зборам, як у нього на долоні загорілась електрика, почав натомість голосно сякатися й зрештою пустив сльозу, розвеселивши молодь. "Е, трясця його матері,— сказав дід,— держіться колгоспу, ще й не те буде!"
Коли люди трохи порозходились, а лампа ще горіла, почеплена до арматури вітродвигуна,— заторохтіли колеса, і на повному гоні підскочила тачанка, в якій сиділи Карпо, товариш Полупенко і за фурмана — районовий міліціонер. Не привітавшися до людей і не звернувши уваги на електрику, вони наказали полковникові йти за собою до сільради.
Василь Іванович не сперечався й не опирався, а Середі й Гейбові, які підійшли так, наче привели роту автоматників, спокійно зауважив: "Давайте, хлопці, без дурощів,— не будемо порушувати радянських законів..." Гейбо мовчки відкозиряв, вимкнув світло й одразу зник із Середою в непроглядній темряві, тільки згодом чути стало чахкання й рокіт мотора грузовика,— Гейбо й Середа кудись подалися.
Василь Іванович ішов дуже поволі, посміхаючись сам до себе. Карпо мовчки рухався осторонь, сопів, за ним віявся виразно чутний горілчаний дух. Полупенко, важко дихаючи, випитував полковнику, що той захопив чужу хату, самовільно прийняв невідомих людей, зірвав хлібопоставки державі, розвалив колгосп, привласнив колгоспне добро, і силу-силенну інших чиїхось злочинів. Позаду міліціонер вів запряжених коней. Темряву навкруги заповняла юрба людей, які мовчки проводжали полковника, йшли, дослухаючись до Полупенкових слів. "Отак ви, значить, незаконно затримуєте людей? — запитав Василь Іванович.— Я б на вашому місці не поспішав, бо радянський закон не іграшка..." — "Тихше! — гукнув Полупенко.— Заборонено розмовляти!.. Нас не залякаєте!.." — "Що ж, — одказав полковник, — так воно ведеться: одні чорти бояться хреста, а другі батога!" Навколо розкотився регіт великої юрби людей, аж Карпо й Полупенко раптом полякалися. Але ніхто їх не зачепив і пальцем.
Через те, що полковник одмовився поночі їхати куди б то не було, його повели до сільради, поставили міліціонера стерегти, а самі Полупенко й Карпо сіли у Карпа в хаті підкріплятися по трудах.
Не минуло й півгодини, як Василь Іванович почув коло сільради голосну розмову й лайку. За цим — двері вилетіли заледве не разом з одвірками, і на порозі з'явився дядько Сашко, він же — колишній молодший сержант Вовкотруб, тримаючи в руках ліхтаря. За ним блискав очима Улас, а вся дядькова Сашкова команда стояла в таких позах, наче щойно здобула затятий німецький дот. "Виходьте, товаришу командир дивізії,— сказав Вовкотруб,— ми не дозволимо різним цивільним показувати свою владу, нехай посидять тепер у погребі!"
Полковник змушений був нагримати на непроханих визволителів, наказав повернути гвинтівку міліціонерові, а Карпа й Полупенка випустити з льоху й скласти перед ними пробачення.
Павлов приїхав уже на світанку, сидячи з Середою поруч у кабіні, а Гейбо — в кузові. До його приїзду полковник встиг добре ввігнати в піт. Ы Полупенка, й Карпа на тому ж місці під повіткою. Він видавався Карпові й Полупеикові невмолимим суддею, на поклик якого з темряви могла з'явитися одразу ціла військова частина. У Полупенка боліли в'язи, бо помічники дядька Сашка не дуже з ним церемонились. Карпо, певно, теж дістав заохочення, сидів тверезий і правою рукою масував ліве вухо, що виглядало, як вареник. Василь Іванович говорив,з ними зовсім на нейтральні теми, і на кінець розмови Полупенко насмілився попросити полковника не скаржитись до району, помиритися і взагалі вважати, що вони — його найперші друзі.
"Що ви за цим розумієте?" — запитав Василь Іванович серйозно. Полупенко наобіцяв багато речей, і від того, що полковник не спиняв його й не торгувався,— вирішив, що дає мало, і все набавляв та набавляв. Василь Іванович, слухаючи його, збагнув шляхи й розміри злочинів, живим уособленням яких був Полупенко і посібником — Карпо Цар.
По-перше, цілий рік до колгоспу ніхто не поткнеться по непланове борошно, картоплю, масло, поросят, телят, яблука, мед та інші продукти. Це Полупенко запевняє своїм словом, і він виконає обіцянку, бо Весела Кам'янка саме й належить до його парафії. По-друге, до весни не вимагатиметься від колгоспу ні підвід, ні людей на відбудову районного центру...
Павлов, ще не лягав, коли по нього приїхали Середа й Гейбо. Вікно кабінету було відчинене, й Гейбо, наштовхнувшися у дверях на чергового, підійшов просто до вікна й звернувся до секретаря райкому, як належить військовій людині. "У вас медалей, товаришу старшина,— були перші слова Павлова, коли він виглянув до Гейба,— у вас медалей, як у генерала Скобелева!" 17
Гейбо розповів історію з приїздом до них Полупенка й образою полковника саме в ту хвилину, як було пробито морок темряви лампочкою Ілліча.