Не Ант забрав їх з собою в землю — їх давно вже пiдточувала й руйнувала якась сила, що увiрвалася, як тать, у село над Днiпром i невблаганно змiнювала основи життя, змiнювала людей, їхнi душi.
Так буває, коли на Днiпрi часом застоїться крига. Вже немилосердно пече сонце, вже вiтер рве й вихрить над льодами, вже потрiскались, покололись вони, але Днiпро не може скинути крижаного покрову, жде.
I раптом у безмовнi над рiкою лунає трiск i гук — одна якась крижина одривається вiд берега, летить на iншi, пiдiймає слiпучу хмару бризок, розколюється, трiщить, зникає в глибинi.
Досить було цiй однiй крижинi одколотись, рушити, загинути, як прокидається, приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, трiщать, лiзуть одна на одну, разом летять по Днiпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються i нарештi тануть, осiдають на дно.
А там минає короткий час — i спокiйно линуть води Днiпра, пiд сонцем блищить рiвне плесо, тиша й спокiй панують навкруг.
Так пiсля смертi Анта декому здалося, що без нього жити в Любечi стало навiть легше, краще, бо вiн був живим свiдком минулого, а такi свiдки зайвi. Тiнь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались тепер i мчали кудись уперед.
З
Багато дiла було в Бразда. Тепер вiн, як нiколи ранiше, кожному хвалився, що його батько — старiйшина Ант, дiд — старiйшина Улiб, прадiд-старiйшина Воїк... Бразд не тiльки хвалився, а показував: он, дивiться, лежать вони, пращури нашi, на високих могилах. нiби кличуть: "За Русь! За Русь!" Тож хiба можу я, син таких славетних батькiв i дiдiв, не дбати про Руську землю.
I Бразд дбав. Тепер, пiсля смертi батька, нiхто в Любечi не мiг сказати, коли щось траплялось, що треба пiти до старiйшини Анта. Ант умер, старiйшини немає й не буде. Є великий князь у Києвi, князь Оскол у Чернiговi, волостелин у Острi Кожема, княжий муж. його посадник Бразд у Любечi.
У посадника було багато дiла. Це вiн за княжим загадом давав людям устави й уроки. З Києва, Чернiгова й волостi приїжджали на замилених конях, возами й лодiями княжi тiуни, ябетники, мечники* (*Мечники — судовi виконавцi.). Вони велiли посаднику гнати на брань людей, давати конi й воли, жито, хутра, мед, вiск.
I Бразд виконував княжий загад. Вiн ставив тiунiв, ябетникiв i мечникiв на покорм по хижах i велiв давати, поки вони стоять, по барану або ж гов'яда на тиждень. по двi кури на день, а ще й хлiба, пшона, сиру, меду, гривну за в'їзд i окремо за виїзд.
Весь нiмiла — не мали чого дати князевi, страшний був покорм, бо в самих нiчого їсти; у дворах не тiльки баранiв чи гов'яда, а й кур немає.
Однак знаходили, несли, давали — все на двiр до посадника Бразда. Краще вже нехай вiн має справу з тiунами, ябетниками, нiж ходитимуть тi з двору до двору.
Проте Бразд втiшав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку — дань на вiйнi, честь вiд князя, славу на Русi.
Сам же Бразд не мiг мати данi вiд ворога, честi вiд князя, слави в землi, i про це вiн не раз говорив волостелину своєму воєводi Кожемi. Бразд говорив не тiльки про це, прикладаючи руки до серця й пiдiймаючи очi дторi. Вiн нарiкав, що в цей важкий час i йому, i волостелиновi Кожемi однаково — данi вони не матимуть, бо не ходять на бранi, честi вiд князя не здобудуть, бо, крiм них, є багато волостелинiв, посадникiв, а де вже їм обом думати про славу в рiднiй землi?
Розумiючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, i кожного разу, коли приїжджав до волостi, привозив Кожемi дарунок — сотню вевериць* (*Вевериця — горностай.), кiлька кадей меду, кiлька кругiв воску, додаючи до цього ще й мiх з кунами, рєзами чи, коли траплялись, динарiями або солiдами* (*Куни, рєзи — древнi руськi грошi, динарiї — арабськi, солiди — грецькi.).
Кожема приймав дарунки нiбито неохоче.
— Добре, — говорив вiн, — вiзьму, либонь, бо... — вiн схиляв свою голову ближче до Бразда й таємниче шепотiв: — Бо мушу дати щось i князю чернiгiвському... У нього, знаєш, також — нi данi на бранi, нi честi вiд князя, нi слави на Русi.
— Х'ба ж я не знаю, — посмiхнувся на це Бразд. — Саме тому я додав трохи динарiїв.
Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князевi чернiгiвському вiн мусив дати багато, князь вимагав вiд Кожеми дедалi бiльше й бiльше. I Кожема йому давав, як i всi волостелини. Звичайно, князь чернiгiвський не забував i Кожему — на шиї у волостелина була не срiбна, а золота гривна, знамена* (*Знамено — тут: знак, герб.) Кожеми — око з трьома рисами й променями над ним — все частiше й частiше можна було зустрiти на полях, в лiсах, на гонах над Десною.
Кожема ж, бажаючи допомогти своїм посадникам, дозволяв усiм їм, а також i Бразду, мати свої знамена.
— Яке ж знамено хочеш ти мати? — запитав вiн у Бразда.
Бразд був задоволений i, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено, то вiн хотiв би мати мiсяць пiд сонцем, бо, мовляв, ходить пiд волостелином, як пiд сонцем.
— Буть по цьому, — згодився волостелин Кожема. — Роби таке знамено... Кожема замислився.
— ...I постав своє знамено, — додав вiн, — на землi пiд Любечем: вiд оскола Днiпра до двох рядових могил...
— Улiба i Воїка, — пiдказав Бразд.
— Ти їх знаєш лiпше, — махнув рукою Кожема. — У нас пiд Остром свої могили. А вiд тих рядових могил на пiвнiч до випаленого лiсу, звiдти ж через березову дiброву знову до Днiпра, де Княжий брiд.
Бразд низько, скiльки дозволила йому спина, вклонився.
— А вiд Княжого броду, — вiв далi Кожема, — назад до березової дiброви, на пiвдень сонця до трьох могил i на захiд до Днiпра стоятиме моє знамено, — так велiв князь чернiгiвський.
— Скiльки маю сил, берегтиму, — ще раз вклонився Бразд.
Але не тiльки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якiйсь хижi. Мав же Кожема цiлий терем!
Бразд почав будуватись — на власнiй землi, на найкращому мiсцi, звiдки видно було Днiпро, всi свої добра. I не землянку чи хижу, а рублений з товстих соснових колод, з дахом iз драницi, не з вогнищем, а з пiччю, з комином, обмащений зокола i всерединi бiлою глиною терем.
Будувати його Бразду було не так вже важко — лiс вiн мав, купу в нього брав не один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув — всi вони з'явились: нарубали лiсу, потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили — добрий терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Днiпра!
Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав iнше серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними холопами* (*Обельний холоп — повний холоп, раб.). Але Бразд цього не робив!
I вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж вiн має вiрувати бога. Досi думка про це йому нiколи не приходила в голову, вiн вiрив у богiв своїх отцiв — Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв предкiв свого роду — домовикiв.
Коли Бразд пiшов з дому своїх отцiв, то вiдчув, що духiв предкiв у нього не стало. Вiн не перенiс вогнища, пiд яким вони жили, духи залишились там, де й були, — в хижi Микули. Але вони й Микулi тепер не допомагали: вiн жив бiдно, голодував, мерз. Нi, щось сталося з духами предкiв, вони, либонь, пiшли зовсім з роду. Бразд у них вже не вiрив.
Замислювався вiн i над небесними богами — Перуном i iншими. Колись, у давнi часи, Бразд часто до них звертався, але тодi вони йому нiчого не давали, вiн тiльки боявся їх.
Пiзнiше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити сам, власними руками. I вiн робив це потай вiд богiв, щоб вони навiть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собi, даючи князям, дещо собi залишав, а старi боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.
Тепер Бразд боявся помсти богiв. I коли стояв пiд час грози на дворищi або, що набагато гiрше, їхав з чимсь до Остра чи був на Днiпрi, то, почувши далекий грiм i побачивши блискавицi, якi вцiляли в землю, тiкав, ховався, лiз у нору, пiд скелю, бо гадав, що це його шукають i хочуть покарати всемогучi.
— Чур, захисти мене, — шепотiв, ляскаючи зубами, Бразд.
Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душi. Вiн зрозумiв, що богам не до нього. Поглянь навкруг — скiльки є таких посадникiв, волостелинiв, князiв земель, воєвод, бояр, тiунiв, огнищан... їх-як пiску над Днiпром. Та хiба ж може Перун усiх їх вибити? I хоч вiн i надалi ховався вiд грому й блискавиць, але тримався спокiйнiше, бо менше вiрив у силу старих богiв, тiльки йому було якось порожньо на свiтi без бога.
Тодi Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн вiн чув уже ранiше. У самому Любечi, як вiн знав, були вже таємнi християни, тiльки вiн не цiкавився ними.
Почув же вiн нове про Христа й християн саме вiд волостелина Кожеми, коли одного разу приїхав до нього й привiз кiлька возiв усякого добра, а на додачу трохи золота i срiбла.
— От i гаразд, — сказав Кожема, — а я оце збираюсь поїхати до Чернiгова, бо сам знаєш: князевi — княже...
Вiн помовчав, прикидаючи, скiльки важить вузлик з золотом та срiблом, який йому привiз Бразд, а воднораз i зазирнув, скiльки там золота, а скiльки срiбла.
— Треба було б бiльше золота покласти, — докiрливо сказав Кожема, — бо надумав я, та й князь велить, у Острi храм будувати...
— Храм? — не зрозумiв, про що йде мова, Бразд.
— А так, — вiдповiв Кожема, — храм во славу богородицi, для християн. Я ж то сам також християнин... Невже не знав?
— Не знав, — вiдповiв Бразд.
— Дивно! — промовив Кожема.
— I менi дивно, — тихо прошепотiв Бразд. — Адже християни — поганини, не богу моляться — древу, пiснi їхнi — грецькi, i самi вони аки гречини...
Волостелин Кожема, примруживши очi, подивився на Бразда, потiм запустив усю п'ятiрню правицi в волосся на головi, нiби щось йому там свербiло.
— Дивно ти говориш, посаднику, — сказав нарештi вiн. — Хто ж цi поганини — княгиня Ольга, князь чернiгiвський Оскол, бояри, воєводи, я i множество людей, якi вiрують у Христа?
— Що ти, волостелине, що ти? — скрикнув перелякано Бразд.
— Я також, як i ти, вiрив у Перуна, — вiв далi Кожема, — вiрив у Дажбога, Сварога — богiв моїх отцiв. Але як я можу вiрити їм днесь, чим вони менi допоможуть? Грiм та блискавку нашлють на ворогiв? Нi, посаднику, громом та блискавкою людей не скориш, уроку не вiзьмеш.