Першим встає жрець Ємець — він викидає вгору свій бубон, кілька разів б'є в нього, бряжчить золотими підвісками, за ним схоплюються з лав, б'ють посохами об підлогу старці громадські й мужі, вражені тим, що почули, хапаються за крижі мечів воєводи.
— Не буде так, як замислив Ярополк, — чути багато голосів. — Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи своє слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!
У зливі голосів, що наповнює палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурхані хвилі.
Князь Володимир вище підносить руку з грамотою, ось він щось сказав.
— Мужі новгородчі! — звертається він. — Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужі новгородчі...
Тоді наперед протискується, пробиваючи собі шлях руками, а то й кулаками, воєвода Михало. Ніхто не гнівається. Михало такий — хто-хто, а він скаже, що треба, блюде Новгород і гґятини, сам їздив до Києва просити князя, він привіз сюди й Володимира.
— А я ужо скажу, — з того й починає Михало, ставши так, щоб його чули і князь, і мужі. — Ужо я скажу, — суворо й грізно продовжує він, — і за вас, новгородчі, і за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? — раптом вибухає він.-— Де ми живемо? Хто ми є?
Воєвода запитує, але не жде відповіді, він звертається, либонь, до душі своєї, до себе самого, і якось піднесено, урочисто продовжує:
— Ми, новгородчі, блюдемо закон і гюкон отців наших, самі усгрояли землі наші, дійшли до Варязького моря на захід сонця, до Крижаного окіяну на полунощі, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали... Пам'ятаєте, новгородчі, як було з свіонами — їхній Рюрик хвалився, що візьме Новгород, ярлом* (*Ярл — полководець.) оголосив себе нашої землі, а ми його розбили під Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Ізборськ, а тікав звідти, аки вовк... Так було з свіонами, так і буде! Але ми від роду люди руські, знаємо, що князі Олег і Ігор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Київ і про Новгород. Коли княгиня приїхала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав ішов на брань з ромеями і посадив у Києві сина Ярополка, а Олега у деревлян, — просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчі?
— Так, Михале! — загомоніли всі навкруг. — Правду говориш, діло, слухаємо...
— Зараз почуєте! Все почуєте! — вів далі Михало. — Ужо я скажу.
Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотів, щоб його зрозуміли й підтримали всі мужі новгородські, але не хотів образити й Володимира-князя. Через те він сказав так:
— Мушу повідати вам, люди, і тобі, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Києві, то бачився і говорив з князем Святославом. "Новгородська земля хоче мати князя", — сказав я йому. "Знаю, і сам хочу дати, — відповів мені покійний князь, — іду далеко на січу в землі чужі, бажаю, щоб мир був у рідній землі. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городі Києві, Олега посилаю в землю Деревлянську". — "Володимира", — відповів я. "А ви знаєте, хто він є?" — "Усе знаю, і Новгород знає, — сказав я князеві Святославу, — через те й просимо його". — "Даю вам Володимира, — промовив князь Святослав, — то є мій улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе..." — "Спасибі, — подякував я князеві, — не турбуйся, вспоїмо, вскормимо..."
Опустивши очі долу, стояв і слухав ці слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тільки Михало, в палаті зводились руки, лунали збуджені голоси:
— Не їдь, княже, до Києва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити...
— Ми тебе поїли й кормили, життя віддамо за тебе княже!
— Аще так, не коримось Ярополку... Не візьмемо його посадника... Клич віче, княже!..
— На Київ, княже, на Київ!..
Володимир мовчав і ждав, коли в палаті знову настане тиша.
— Так, людіє мої, — промовив він. — Мушу йти на Київ, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завіт батька мого Святослава, який говорив: "Со братами своїми — князями земель — мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців — будь в'єдно з ними. Аще зрадять покон — бути їм в татя місто..."
— Бути Ярополку в татя місто! — заволали всі.
— На Київ! На Київ! Смерть Ярополку-братовбивці!..
— Клич, княже, віче! Веди нас на Київ! Князь Володимир помахом руки зупинив їх
— Як же поведу вас, людіє мої? Куди буду вести?! Чули самі: вже печеніги — брати Ярополкові, ромеї — його друзі, він поведе з собою полян, деревлян, Чернігів, Переяслав, городи червенські... А ми, новгородчі, підемо з ким?
— Усі полунощні землі підуть з нами — весь і меря, чудь... Підемо на брань — і від Ярополка відпадуть його землі. Русь чує, де правда, а де зло...
Князь Володимир дивиться на бояр і воєвод.
— Так, — каже повільно він. — У тяжкі години Русь і її люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вірю в це, вірю руським людям, вірю й вам. Але не одразу пізнається правда й лжа, множество крові пролили вже люди наші, велике множество крові доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як іти?!
Володимир замислюється. За стінами палати виє й виє полунощний вітер, він пробивається навіть крізь стіни, холодні потоки пронизують палату.
— Дивлюсь на схід, — веде далі Володимир, — бачу дикі орди й племена, що радо підуть з нами на Київ...
— Не клич їх, княже!
— Дивлюсь на захід — бачу Німецьку імперію, вже сли їхні разом з священиками папежу римського побували в нас.
— Не віримо імператорам і папежу, не вір і ти, княже!
— Не вірю, — твердо каже Володимир. — Вірю токмо в Русь, токмо руські люди мусять лад у своїх землях укласти.
— Поїдемо, княже! — встають усі в палаті.
— Веду вас! — рішуче промовляє Володимир. — А в підмогу покличу варягів — вони віри своєї не нав'язують, нових поконів не дають, воюють за золото.
— Роби, княже, як замислив. Усі ми з тобою, де ти — там і ми!
4
Холодний, сірий, непривітний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати між високими гострими скелями, де кожної хвилини на мореходця чатує смерть. Сувора та кам'яна земля, суворі там люди, страшні й мстиві такожде і боги їх — одягнутий у броню й шолом із гострими рогами бог вітрів і бур Один, жона його — Фрігг, а найлютіший — син їх громовержець Тор, що причаївся у темній печері десь на островах Варязького моря, кидає стріли-блискавиці на купців і воїв, які їдуть до Упсали.
Але ні суворе Варязьке море, ані гострі скелі біля берегів не затримали новгородських мореходців — на кількох учанах пройшли вони крізь негоду й бурі, зупинили лодії біля крутих скелястих берегів Упсали.
Оточений ярлами, воями і толковинами, князь Володимир піднімався до фортеці свіонських конунгів. Вони йшли між двома високими стінами, на яких викарбувані були невідомі їм письмена, подекуди стояли висічені з каменюк постаті потворних, страхітливих богів. Шлях вів усе вище й вище на гору, нарешті вони опинились перед зачиненими ворітьми фортеці.
— Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! — закричали ярли.
Хтось довго й пильно дивився в прорізи в стінах фортеці. Зарипіли й відчинились залізні ворота.
— Конунг Олаф жде новгородського князя...
З каменю побудовані стіни в палаці свіонських конунгів, світло в довгі переходи й покої пробивається крізь вузькі загратовані вікна. Всюди горять світильники, стоїть охорона, на стінах почеплені й тьмяно поблискують алебарди, бердиші, однобокі франкські мечі, темніють турові роги.
З світлиці конунга Олафа видно сірі береги, хвилі на морі, хмари, що пливуть і пливуть удалину.
Олаф Скетконунг — немолодий уже чоловік з сивим, рівно підстриженим на шиї волоссям, густими бровами, під якими поблискують сірі очі; у нього гострий, як у птаха, зір, довгий крючкастий ніс, підібгані уста.
Він стоїть біля столу в кутку світлиці — одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткі — до колін — штани, на ногах високі підковані чоботи.
— Чолом тобі б'ю, Олафе Скетконунгу, — починає князь Володимир, — прийми дари від мене й Новгорода.
Вої князя Володимира кладуть перед конунгом дари соболині хутра, разки горючого каменю* (*Горючий камінь — бурштин, янтар.), обоямогострий меч, срібнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнеців — для конунга, емалі — для його жони, лунниці з сканню — для дочок.
— Добрі дари ти привіз, гардський княже, — відповідає Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, — і за них тобі дякую. Щедрий Гардарик* (*Гардарик — країна городів (швед.).), багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеаріке?* (*Свеаріке (або Свіонія) — Швеція.)
Вони сідають один проти одного за столом. Вої князя тихо виходять, в глибину світлиці відступають ярли, мовчазні слуги ставлять на стіл наповнені міцним медом срібні келихи, толковини говорять тихими голосами.
— Я прибув до тебе, Олафе, пам'ятаючи, що тебе називають Скетконунгом* (*Скетконунг — хороший, добрий конунг (швед.).), хочу нагадати й утвердити те добре що було між людьми наших земель. Ти сказав про багатство моєї землі — і це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатстві не без урону. Іде в мене, конунгу, сварга з братом Ярополком, що сидить у Києві-городі...
— Київгард, — примружує очі конунг Олаф. — О, я багато чув про нього.
— Тому я й прибув до Свеаріке, — продовжує князь Володимир. — Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати мені на поміч тисячі дві воїв. Вої-свеї, — закінчує князь Володимир, — хоробрі, їх знає весь світ.
— Так, у світі знають наших воїв, — згоджується конунг Олаф. — Та й самі мої вої люблять далекі походи. Але вони, — конунг посміхається, — дуже люблять городи, землі, дань.
— Городів і земель я дати не можу, — відповідає князь Володимир, — то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять іноземців. А золото твоїм воям дам.
— Це буде довго?
— До Києва-города й назад — рік. А може, вої твої попливуть далі, до Візантії.
— Дві тисячі воїв... Рік, — шепоче конунг. — Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.
Тільки темніє, в ущелині за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священній діброві запалюється безліч вогнів, народжується спів, чути людські голоси.
Шляхом, що в'ється над морем, до цієї ущелини на колісниці, яку тягне четверик коней, оточений гірдманами* (*Гірдмани — охоронники.), їде з ярлами і лагманами* (*Лагмани — управителі земель.) Олаф Скетконунг.
Ще одна колісниця прямує за першою, в ній сидять князь Володимир, воєводи новгородські, вони пильно озираються навкруг.
Горять смолоскипи, їхні відблиски розірваними разками намиста відбиваються на піні прибою, іржуть сполошені темрявою й вогнями коні.
У священній діброві, в храмі, колони якого підпирають викладений залізом дах, уже все готове для тінгу* (*Тінг — урочисті збори.) й священної жертви.