Раз якось увечері затягла його до себе весела компанія. Випили по чарці, пробалакали цілий вечір. Яким вернувся пізно додому, ліг спати, спав довго, а прокинувшись вранці, почутив уперше лінощі і млявість в тілі. Він неначе розм'якшивсь. Взявся він до книжки, не пішовши на лекції, — книжка випала з рук; очі, неначе втомлені, дивились проз книжку, через вікно, у синю далеч. На другий, на третій, день він і не брався вже за книжку. Охота до вчіння пропала так швидко, як і припала. Яким почав байдикувати й залежуватись.
Саме тоді підпав якийся студентський празник. На одній улиці Старого Києва, в низенькій, чималій кімнаті, де жили студенти, зібралося ввечері молоде товариство. На ліжках, на стільцях кругом стола сиділи студенти. Деякі грали в карти, деякі бренькали на гітарах. На столі серед хати стояли бутлі з горілкою, валялись шматки й скибки покраяних паляниць і житнього хліба, покришена ковбаса й сало; на папері лежала сіль, стояли пляшки з пивом. Після перших чарок вся компанія загомоніла, почала змагатись про всякі наукові речі, про своїх професорів. Після других і третіх чарок всі заспівали бурлацької пісні: "Вниз да по матушке, да по Волге". Потім співали, хто що вмів. Були тут і романси, були й польські пісеньки, навіть і наші туди ж між гурт попали, тільки не ті, що будять спасенні думки про долю рідного краю, що підіймають угору занедбану народність українську, а сміхотворні й навіть сороміцькі, складені по міських шинках та по розпущених вечорницях. Хто знає наш університет тих ще недавніх часів, той, певно, догадається, куди це затягнуло Лемішковського. Ніколи цей університет не стояв високо своїми професорами, опріч хіба німців, та й ті працювали більш для своєї ерудиції, ніж для підняття вгору духа молодіжі. Російські ж професори бували або затуплені перейнятою на віру од німців наукою, або псевдовчені болботи, або зовсім ледачі пройдисвіти, що втирались у професорство, мов у яку канцелярію задля "жалування" та чину. От же дарма, що наука на кафедрах тоді кульгала або дрімала. Між молодіжжю бували невеличкі, сказати б, братства, що кохались у їй щирим серцем і серед офіціального університету робили свій університет, живий, багатий надіями. Хто встрявав до такого братства, той на все життя набиравсь у йому пошани до просвіти і зневаги до безглуздого буяння вчених неуків. Та було таких дуже, дуже мало! Лемішковському судила доля опинитись між тими, що не дбали про високе, про велике, про святе, а бажали тільки молодого буяння, широкого якогось розгону слова, голосу, сили, — на що, про що, ніхто про це не думав!..
Одного разу, після якоїсь гучної та бучної студентської історії, Якима, разом з другими, випровадили з університету. Повернувся Лемішковський до Лемішки.
— А що, сину? довчився до якого чину? — питав старий батько, осміхаючись.
— Коли ж, тату, чогось зникла охота до науки, і хто його зна, де вона ділася! Але доволі з мене буде й цього. Поступлю я, тату, в суд або десь в урядники, таки в нашому місті. І од дому не одіб'юся, і до чину дослужуся.
— Хазяйнуй, сину, як і батько твій хазяйнував, так буде найдогідніше, — одказав йому Лемішка.
— Ні вже, годі! Було мене не давати до школи. Не приходиться мені братись до такої роботи; та й хист до цього десь дівся.
— То, про мене, й просовуйся в пани! Бог тобі на поміч.
Яким пішов на службу в урядники в канцелярію, таки в тому самому місті, де жив його батько. Не весела дорога лежала тоді перед людиною не дворянського роду. Трохи не піввіку треба було тягти службу, щоб дослужитись до першого чину. Не смачна була й служба писаря. І не раз було, сидячи за столом і гнучи трохи не цілий день спину над паперами, Яким поглядав в одчинене вікно на вольний світ божий, на зелені степи і пригадував ту важку науку в бурсі, як йому привиджувались у класі зелені степи, вольні пастухи, як завидував навіть вольній череді, що паслася на вольній сіножаті на луці понад берегами річки. Одначе Лемішковський працював, як віл у ярмі, з тим раптовим завзяттям, з яким працює українець, поки його охоти, снаги й волі. Якима надихувала надія чинів, надія вислужитись, вийти в люди, дойти до панства. А мати не раз, сидячи вечірньою добою коло сина, втішалась його надіями.
— Не довелось мені побачити тебе, сину, в золотих ризах. Коли б же, сину, я тебе побачила в золотому мундирі, в хрестах та стрічках, у великому чині! Тоді мені будеш слати шовкові хустки та оксамити.
Раз якось у начальника Якимового був бал. Він мав багато дочок, вже дохожалих і негарних, та затягував до себе на вечори молодих паничів. Лемішковський, як маючий дістати після батька чималу державу й млин, звернув на себе його увагу; запрохано й його на вечір. Цілий день не було йому спокою. Увесь день він чистився, чепуривсь, виглядався в дзеркало. Старий Лемішка дививсь, дививсь, та й годі сказав, вийшовши з хати. А мати сама наливала синові свіжої води, подавала білий рушник, служила йому, як наймичка.
— Дай лишень, синку, я розділю тобі проділь, зав'яжу тобі шию, приберу тебе, як ляльку! Як би я хотіла побачити тебе в гостях, як тамечки коло тебе будуть роєм витись панни, дивитись на твої чорні брови!
— Одчепіться, мамо! — одказав синок з досадою. — Чи зугарні ж ви проділити проділь по-панській!
— Не буду, не буду, тільки не сердься, — сказали мати, оступаючись назад з гребінцем.
Вона стала оддалеки і, згорнувши руки, дивилась на сина. З невимовною любов'ю водила вона очима слідком за сином по хаті, за його чорнобривим лицем у дзеркалі.
— Коли б мені глянути на тебе в гостях хоч через віконце! — сказала мати.
— От іще! наробіть сорому! Покажіться там з хусткой на голова!
— Чи пішов панич? — спитав Лемішка, одчинивши двері.
— Ондечки пішов через двір! — одказала жінка, не одриваючи лиця од шибки.
А через двір пішов гордою ходою Яким, рівний та дужий, як явір. Чорні кучері блищали проти сонця, як шовк. Довго слідкувало за ним материне око поза тином, попід зеленим гіллям садків. Мати була горда красою й розумом свого сина, а батько все гомонів та бубонів, супивсь мовчки, хоч і його око не втерпіло, щоб не піти через вікно слідком за гордою ходою сина.
Нетвердою ходою підходив Яким до дому свого начальника. Вікна були освічені. На дворі коло ґанку стояли коні приїжджих гостей. Не вперве траплялося йому бути в порядних гостинних в заможних панів, але вперве він йшов до свого начальника в гості.
Гостей в світлицях було чимало, та все поляків, як звичайно буває в повітових містах Західної України. Сам начальник Якимів був поляк, бо поляками тоді був закиданий в нас ввесь уряд. Ніхто не привітав Якима ласкаво, ніхто не подав йому руки, окрім товаришів по службі, хоча вся шляхта знала його дуже добре. Одначе панни були до його багато ласкавіші, як пани. Гарна врода, краса його очей, краса лиця неначе закривали собою просту матір, міщанина батька, не шляхетський рід. Хазяйські дочки обступили його з усіх боків. Гості сходились. З'явились дами, гарно повбирані, надуті, вдаючі з себе значних, навіть великих паній. З'явились молоді панни, і чорняві, і біляві. Між матерями вились, як бджілки, маленькі дівчатка й хлопчики. Все повітове місто насунуло у світлиці начальника з своїми сім'ями, з горничними.
Вже пізно рипнули двері якось ніби голосніше; в прихожій кімнаті почувся великий шелест, неначе через неї тягли сіно, копицю за копицею. У двері було видко три сукні, котрі ворушились од кутка до кутка і зайняли собою трохи не всю кімнату. В залі замовк гомін. Всі дивились на двері і таки довгенько ждали появу нових гостей. Коли це одчинились обидві половини дверей, і в залу вплили три панні, як три паві, три дочки станового пристава, пана Пшепшинського. Між широкими їх сукнями плутавсь маленький, старенький, лисий, як коліно, панок. То був їх батько. Він був в старенькій, притертій сіртучині. Зате ж бундючні дочки тягли за собою хвости трохи не на всю залу. Голови гостей, що сиділи навкруги зали, з-за тих мушлинових суконь виглядали, неначе з-за білих хмар. Ніхто не вмів увійти в залу з такою повагою, як панство Пшепшинство; ніхто не вмів так поводитись, так поважно поставити лице, очі, губи, як ті три панні.
Лемішковський виглянув з другої кімнати і спинився на порозі од великого дива. Серед зали стояла та панна, котру він колись передніше, влітку бачив на скелі, перед заходом сонця, котру він бачив в прозорій річці, в синій безодні одсвіченого там неба. То була найменша Пшепшинськівна. І тепер вона стояла, як і тоді, вся біла, в білій сукні, в білих рукавичках, в білих квітках на голові. Тільки тепер широка стрічка червоно-кров'яного кольору обхоплювала її тоненький стан і червоними смужками вилася по білій сукні на обидва боки. І тепер, як і тоді, ясні, м'які коси вились кучерями навкруги тоненької, білої, як папір, шиї. Чарівна споминка разом устала перед його очима у всій красі тодішньої обстави серед розкішного зеленого листу, на фоні темносинього вечірнього неба. Проти волі Яким повів очима навкруги, наче шукаючи десь, ніби в прозорій воді, її чарівного одсвіту, що так принадно з'явивсь колись на хвилину перед його очима.
Гості вже пили чай. На столі стояли печені на маслі бублики, сухарці, варення і повний піднос великих, дорідних та добірних червонобоких груш. Хазяйка попросила панночок Пшепшинських сісти до чаю коло стола. Дві старші, вже дохожалі сестри сіли по обидва боки стола, а найменша — саме проти Якима. Все в хаті ущухло. Всі вважали дочок станового за розумних, добре вихованих, статковитих, але надто вже цікавих й злющих та лепетух, що обсужували сливе усей повіт. Дами їх трохи боялись, а чоловіки звали їх прехорошими гадюками.
Розмову повела хазяйка з старшими сестрами. Обидві вони цідили слово за словом з таким тоном, неначе на ввесь світ промовляли якісь закони доброго розуму і високої вподоби.
Найменша сестра не схотіла чаю (мабуть, щоб одрізнитись будлі-чим од інших), а взяла найбільшу, найчервонішу грушу за довгий, загнутий хвостик двома пальчиками, підняла до світла, зогнула трохи набік голову і, з невимовним кокетством запитавши губки, оглядала її червоний бік; а потім, як уже дала на себе надивитись гостям, мов на картину, промовила до сестер — звичайно, по-польській:
— Що за чудовий овощ натури! Що за краса! Здається, ніякий маляр не вдав би такого любого рум'янцю на людськім лиці, як тут природа намалювала на щоках груші!
Вона схилила голову на другий бік, оглядаючи ту грушу, мов яке невидане диво, з другого боку.