Більше того, симпатичне, жваве, хоч і трішечки засмучене, дівча припало йому до серця. Аби ж вона була дорослішою, а він вже закінчив інститут, могли б і одружитися... З того нещасливого дня, коли з його особистої вини комсомольці відібрали у Куняківостанній хліб, відчуття провини не покидало Гната. Правди ніде діти: він таки прагнув похвали Скляренка! Міг би й пройти повз той віз і не чіпати ту нещасну ряднину... Докори сумління мучили Гната багато років, і полегшало йому лише, коли надійшла звістка, що Петро Скляренко, який вже було просунувся до районного секретаря, насправді виявився ворогом народу і був розстріляний як собака.
Чотирнадцятирічна Ганнуська Лелека (16 на родовому древі) щойно повернулася зі станції, куди носила на продаж доморобне вершкове масло. Мати, як і завжди, обгорнула грудку капустяним листям, поклала у відро з прохолодною колодязною водою і нагадала, куди нести та за скільки віддавати. Здолавши з повним відром далеку путь, дівчинка не упустила злизнути вершок і, поверталася додому вистрибцем, ще й підспівувала від щастя. Рішуче розчахнула вікна, які мати перед виходом на колгоспну ланку позачиняла, аби мухи не заважили дитині спати. Від подиху свіжого повітря Феня прокинулась і наввипередки поділилася новиною, про яку дізналася звечора:
— А ти знаєш, що до школи прислали нового учителя? Кажуть, молодий, а вже вродливий! Дядько Іван влаштував його жити до бабці Оляни. Мовляв: старенькій буде веселіше, а то усе сама та сама. Хочеш подивитися?
Сестри пурхнули з двору і побігли на Дерібасівську. Вскочили до бабці в хату і уперлися очами в густобрового молодця, що, лежачи на подушках, грав на мандоліні.
— Це ви — учитель? — запитала Ганя.
Петру Васильовичу Чепурному тільки-но минуло дев'ятнадцять. Він вже закінчив Немирівське педучилище, але дівчата перш за усе побачили в ньому парубка.
— Так. Викладатиму українську мову у молодших класах. А ви хто такі?
— Ми — онучки бабці Оляни. Це моя сестра Фаїна, а я — Ганя. Навіщо ви кинули грати? Грайте ще!
Учитель труснув кучерявим чубом і мелодично перебрав струни; мандоліна бадьоро задзеленчала полечку.
— Танцюймо! — Ганя підхопила сестру і, високо підстрибуючи, повела по хаті.
Вайлувата Феня збивалася з ритму, плутала ногами, а Ганя, ще й по них притоптувала. Розбурхавшись, вона літала метеликом, відстукувала босими п'ятками дзвінкі дрібушечки. Вчитель розпалився. Ловлячи на собі палкі дівочі позирки, він прискорював і прискорював ритм, допоки слухалися пальці. Зрештою, він збився, і дівки з реготом попадали спинами на лави. Відпочивши хвильку, вони ладні були продовжити, аж тут у хату зайшла бабуся і дала їм належного прочухана.
Новий учитель вподобався Степані, і замислила вона оженити його на старшій дочці. Порадитися з чоловіком вона не могла, бо той був у від'їзді, натомість знайшла підтримку від брата Івана. Разом вони склали лукавий план: підкласти школярку в ліжко до учителя, щоб він згодом нікуди не подівся. Сталін якраз видав наказ, за яким жінці достатньо було ткнути пальцем у першого зустрічного, мовляв, він з нею переспав, як того швиденько приводили до тями: або женись, або пожалкуєш, що на світ народився. Феня ходила у десятий клас і вже вповні визріла; тіло просило чоловічої ласки, і материна витівка видалася їй заманливою. Ганя ж тільки-но перейшла до восьмого класу і ще залишалася дитиною. Вона була по-хлопчачому пласкою, змагалася з хлопцями в силі й спритності, не давала себе лапати і прилюдно висміювала невдалих залицяльників.
— Семене Трохимовичу, а чому це Сатківський на мене так вирячився? Дивиться на мене та дивиться, неначе уперше бачить? Я йому що — намальована?— удавано скаржилася вона учителю.
Але стрункий, чубатий, густобровий ще й інтелігентний постоялець її збентежив.
"На мандоліні так гарно грає...В усьому селі немає нікого, кого б можна з ним порівняти".
— Грайте ще! — вигукнула Ганя.
Парубок відновив мелодію. Грає, а сам очей не зводить від почервонілої, збудженої Гані і зовсім не помічає Фені.
Спостерігаючи за учителем, Степаня відчула загрозу своїм намірам, і пристала уважніше пильнувати молодшу дочку, яка й без того дратувала її своєю зухвалістю: вдома тицяє носа, куди не просять, і в школі, казали, повсякчас тягне руку, начебто найрозумніша. Насправді ще шмаркачка, а вже крутиться біля дзеркала та безустанно прихорошується.
Власного одягу Гані не шили: доношувала за сестрою. Але вона навчилася самотужки собі дошивати, перешивати, гаптувати і виглядала красунечкою. Тож матуся, аби запобігти її випадковим зустрічам із сестриним женихом, заборонила їй ходити до клубу, і Ганя слухалась, бо страшилась батьківського гніву. Плакала-ридала, але сиділа вдома, поринувши у солодкі дівочі мрії. Та продовжувалось так недовго: внадилася вона нишком бігати до бабусиної хати. Петро Васильович читав їй вголос книжку "Вершник без голови", і вона зачаровано слухала. Щоб не виглядати перед ним зовсім дурною, записалася до бібліотеки і за зиму перечитала всі книжки, що там були. Замріявшись зіграти дуетом, Ганя бігала до клубу вчитися грі на гітарі. Музика давалася їй легко: раз почувши мелодію, вона вправно підбирала її на струнах. Глядячи на неї і сестра взялася за гітару, але дарма. Неслухняними пальцями вона, як не попадя, смикала струни, але замість музики у неї виходило чорті-що. Тоді вона пристала до сестри, щоб та її навчила, але Ганя, збираючись до школи, навмисно відпускала струни: якщо вже хоче роззява, нехай сама й наструнчує! Феня ж ото заплаче від безсилля тай пожаліється матері:
— Мамо, а Ганька знову гітару розстроїла!
— Ах, ти ж, сучко! Ти навіщо зіпсувала музику? Негайно поладнай! — кричала матір.
Щоб пришвидшити діло Степаня почала зазивати Чепурного в гості. Пригощала наче зятя; годила, приголублювала. Всюдисущу Ганьку з хати вигонила. Феню ж підсаджувала до гостя впритул, напучувала заглядати йому вічі, моргати і притиратися колінами. Вважала, що перед молоденькою, пухкенькою і жаркою дівчиною парубок не встоїть, але той залишався собі на умі. Ото сяде собі пнем, насвистує під ніс і блукає очима: когось шукає. А при першій нагоді намагається відсісти кудись подалі, аж під святі образи.
— Свистить, неначе, нехрещений, — бурмотала Степаня, вичавлюючи жениха з кутка і усаджуючи на ліжко. А той вислизав: ото перебереться собі на ослінчик біля печі та й знову насвистує. Посвистить, посидить та як чкурне з хати!
Одного вечора мамчин терпець увірвався. Спровадила вона молодшу віднеси бабці Оляні пляшку олії і наказала заодно прибратися там у хаті. Виходячи, дівчина зіткнулася у сінях із Петром Васильовичем. Сіни завузькі і, розминаючись, вони ненароком торкнулися тілами. Вчитель відсахнувся і, зачепившись головою за лиштву, заскочив у хату; Ганя ж завмерла на місті, потім прожогом шаснула геть: матуся — руки в боки — вже стовбичила в дверях.
— Сідайте до столу, Петре Васильовичу! — лагідно запросила вона.
На столі парував горщик із варениками, сяяли блюдечка з шинкою, огірочками, грибочками та іншою смакотою. На краю, під праву руку, виблискувала карафка з домашньою горілкою, в якій вільно плавав стручок червоного перцю.
Вгадала таки баба, від чого нежонатому чоловікові не сила відмовитись! Насправді ж учитель того дня не обідав, тож подумав: "А що тут такого? Такі щирі люди! Ставляться до мене, як до рідного, і чи личить мені нехтувати їхньою ласкою?"
Перша скляночка, друга, третя: як заведено! Нагодувавши гостя, господиня ласкаво запросила його пересісти з твердого стільця на пухку, заслану білим полотном, лежанку: там зручніше.
— Не соромтеся, Петре Васильовичу: тут усі свої. Скидайте чоботи. Навіщо ж це ви у чоботях? Нехай ноги трохи перепочинуть. Приляжте, приляжте осьде, тутечки, на подушку, — воркувала Степаня.
Хто ж від такого устоїть? Тим більше, коли ти з роботи, з морозу і добре пообідавши! Солодко розслабившись, Петро піддався навіянню; господиня спритно стягнула з нього чоботи, штани й піджак, умостила на подушках і накрила простирадлом.
— А ти чого стоїш, роззяво? Мерщій у кровать! — просичала вона на доньку, і Феня, в одній сорочці, хутко пірнула під ковдру. Пригасивши світло, мати вийшла порати худобу.
Дівчина шпарко припала до чоловіка. Ненароком, як мамка вчили, запустила руку йому під живіт і, намацавши пружисте тільце, вигукнула:
— Ой, ой, ой! Петре Васильовичу, що це у вас таке? Ого-го!
І тут учителя наче вдарило. Перед очі йому виринув сам товариш Сталін. Вождь суворо глянув у вічі і показав кулака, мовляв, ось я тобі покажу, як школярок спокушати! Він зіскочив із лежанки, підхопив оберемком одежу і очманіло вибіг у сіни. Розхристаний, червоний, на ходу натягаючи штани, він шаснув повз Ганю, яка, попри материнський наказ, нікуди не пішла, натомість залишилася у дворі і весь час ридма плакала, припавши до голої і мокрої від зимнього дощу вишні.
У зриві свого задуму матір звинуватила Ганю.
— Що? Ні, стерво, по-твоєму не буде! Бач, знайшлася мені артистка! І навіщо я тебе, такого чорта, народила? Краще б висцяла у кропиву! Ось, стривай-но, повернеться батько, він тобі покаже, як сестру ображати!
Назавтра, вранці, вона поскаржилась на Чепурного найближчим сусідам, начебто, він звів її старшеньку. А після обід нагрянула до школи, підступилася до Петра Васильовича і зарепетувала, щоб усі почули:
— Ти, бахур віроломний, думаєш, сховаєшся? Звабив дівку і в кущі? Кому тепер вона потрібна, опісля тебе? Я на тебе знайду управу! Я до райкому піду, якщо не оженишся!
І що було робити парубку, якщо він покохав неповнолітню Ганю? Злякавшись скаженої баби, за якою стояли дядько Іван, голова колгоспу, і Макар Лелека — ще той рубака, він вирішив тікати. Країна готувалася до війни, і був проголошений Ворошиловский призыв. Повсюдно відбувалося масове перенавчання вчителів на офіцерів; його без зволікань записали до РККА і направили курсантом артилерійського училища до міста Подольська, під Москвою.
Іван парубкував до тридцяти років. Жив він із батьками, і побутовий комфорт сину забезпечувала мати. Красавчика, вельмишановного і всемогучого голову колгоспу жіноча ласка не обходила, і думка стосовно одруження навідала його лише, коли він закохався у цнотливу кралечку Явдоню.