Здавалося, що вони зараз будуть стріляти.
І в них я побачив в очах ту зловісну, тяжку тьмяність нелюдини, надлюдини — убивці.
Ці люди в уніформах, відмінних від відомої нам уніформи Вермахту, бігли арештувати наших робітників Червоного Хреста. В новій дійсності таку форму самоорганізації населення вони визнавали за шкідливу і заборонену. Небезпека для групи наших кращих людей, серед яких були такі як проф. Михайло Міщенко, згодом трохи зменшилася, але Червоний Хрест був заборонений.
Тоді я ще не читав "Mein Kampf" Гітлера, але очі цих людей в моєму кабінеті сказали мені досить про характер нової влади. І тут за українськими людьми, які думали, що вони звільнилися, гналися рідні діти Саджая-Калениченка, тільки в німецькій уніформі, русяві й атлетично збудовані.
***
Харків мав свого великого ката Саєнка. Тепер уже забувають це ім'я. От французи добре знають імена своїх катів, що за часів Марата і Робесп'єра перед французькими народними масами кидали в кошик гільйотини голови діячів своєї великої революції.
За нашої революції Саєнка знали далеко поза межами Харкова. В 1919 році чека розмістилася у великому поверховому будинку на Чайковській вулиці. Комендантом Чека був Саєнко. Його іменем лякали дорослих людей. Говорили, що він звір. Таке порівняння було несправедливістю до звірів.
Коли Добровольчеська армія зайняла Харків, харківські жителі впізнавали своїх родичів і знайомих серед трупів тяжко битих людей в Чека на Чайковській вулиці, побачили потрощені черепи, поламані кості. Находили й "перчатки" — шкуру здерту з руки живої людини. Звичайно, була це робота не одного Саєнка. Але він таки був найретельніший, найстрашніший серед інших мучителів і убивців.
Саєнко зробив своє діло, нова влада закріпилася. Куди ж подівся Саєнко? Цей садист, ненормальний вишкребок суспільних низів, огидна потвора. Певно кінчив своє життя серед божевільних, за ґратами, зі зв'язаними руками, в спеціальній сорочці для такого роду пацієнтів?
Ні, він жив серед нас і мирно працював, будуючи разом з нами соціалізм в одній країні. Навіть працював у галузі господарського права.
Арбітраж це правна інституція, суд, що розв'язує спори між державними підприємствами і державними комерційними організаціями.
І харківським обласним арбітром у нас був товариш Саєнко. Справи в арбітражі безбарвні, нудні — про неустойки за невиконання договорів, про розрахунки за товари. Виступають перед арбітром у діловій, прозаїчній обстановці представники організацій або юрисконсульти. Сухо покликаються на обіжники, на розпорядження Главків, наркоматів. Арбітр вислухує і рішає справу.
Арбітраж містився в одному будинку з Верховним Судом УРСР. Я, читаючи справи, притулившися біля столика в прохідній кімнаті, за комфорт тоді не дбали, бачив часто, як Саєнко проходив у своїх потребах повз мене. Він був у захисного кольору френчі. В Саєнка було невиразне лице і тяжкий погляд убивці. Але його зовнішність не вражала. В наш час таких багато ходить.
Одна молода наша адвокатеса мала нагоду розмовляти частенько з ним по щирості. Про свою роботу в Арбітражі він говорив з гордістю і казав, що він у своєму житті все робив сумлінно і любить, щоб справа була зроблена добре. Він говорив, що і на військовій службі він завжди був добрим виконавцем. Про роботу в Чека він не згадував.
Так от в чому справа. Саєнко не садист, не патологія. Саєнко добрий унтер-офіцер та й усе. Коли б він був садист, він і після Чека 1919 року шукав би як мучити і вбивати людей. А він ретельно писав постанови про неустойки і пеню в договорах між якимсь м'ясокомбінатом і заводом бочкотари.
В 1919 році він був унтер-офіцером чужого терору.
Міцні були нерви у цього унтер-офіцера з Чайковської вулиці. Колеги з його ремесла часто не витримували і кінчали життя в лікарнях для божевільних.
Після другої світової війни навіть були відомості, що в Харкові протинімецьким підпільним спротивом під час окупації керував Саєнко.
А будинок на Чайковській вулиці, це харківське видання московської Луб'янки, вдосконалене стараннями Саєнка, стояв спокійно. В долині жила своїм тихим життям Журавлівка, ще далі будовано заводи, а той страшний будинок горсовєт передав для користування житлокооперативу. Щасливці дістали жилплощу, розмістилися, живуть собі і ніхто не скаржився, що їх мучать привиди і ніхто не чув стогону конаючих людей. Доба нормованої жилплощі і пайка не знає привидів. Щасливі люди живуть у будинку на Чайковській вулиці.
***
Спроби української партії боротьбистів включитися в апарат справжньої влади — значить і в апарат терору — були тільки на початках. Як відомо, у Москві в перші місяці після створення Чека в 1918 році, до вищих, рішальних посад в Чека, були допущені російські ліві есери (перед убивством графа Мірбаха і повстанням лівих есерів). Так і в першій Всеукраїнській Чека заступником латиша Лаціса (страшне було це ім'я), був боротьбіст Яковлів.
Я побачив Яковлєва в 1922 році ранньої осені, коли він уже був на іншій роботі. Працював я тоді в Село-Техніці секретарем відділу, але якось Блакитний запропонував мені невелику додаткову роботу в Наркоматі Чужоземних Справ — їм потрібний був перекладач. Думаєте з чужоземних мов? Ні, простіше — з російської на українську.
Мене прийняв Яковлєв, заступник Наркома (наркомом був Раковський). Він розмовляв просто і дружньо. Це був високий, з тенденцією до м'яких, гладких форм, чорнявий мужчина біля 30 років. Добрий костюм і краватку він носив так, як носять люди, що звикли до дорогого вбрання. Пам'ятаю його блискучі чорні очі на обличчі з дрібними правильними рисами.
Кабінет був умебльований за тодішньою модою, тобто з передреволюційною солідністю. Глибокі, м'які крісла, важкий дубовий стіл.
Моя робота в тодішньому Наркоматі Закордонних Справ УРСР була нескладна і тривала недовго, бо я скоро занедужав на тиф. Після роботи в Село-Техніці я їхав трамваєм на Єпархіальну вулицю (вул. Артема), ріг Басейної, де Наркомат містився у великому будинку.
Роботу мені давав генеральний секретар Лев Ісайович Величко. Якщо його не було вже в канцелярії, то дежурний секретар, це були молоді люди чекістського стилю, давав мені роботу. Здебільшого це були так звані вербальні ноти, російською мовою, недовгі і технічного характеру. Складав їх член Колегії Наркомату С. Канарський, що потім був членом Найвищого Суду.
У тодішніх дипломатів Совєтської України була проблема — якою мовою листуватися з представниками інших держав. (Я пригадую, що це були тільки ноти до Польського Уряду). Російською не випадало, до французької не додумались. Рішили, що українською. От я й помагав у цих проблемах суверенності.
Так я був співробітником Володимира Івановича Яковлева. Інтелігентів української культури не чути було серед чекістів великого калібру. Яковлів був єдиний з таких українців.
Г. Я. Беседовський, совєтський дипломат, що "вибрав свободу" ще в двадцятих роках, так описує Яковлева: "Роботою українського Наркомату Закордонних Справ заправляв заступник Раковського Володимир Іванович Яковлів. Це була чудна і зловісна постать. Син багатого купця з Александровська,[11] Катеринославської губернії, він скінчив Київський Комерційний Інститут і під час війни був літуном, дослуживши до чину штабс-капітана. Людина дуже поміркованих переконань, почасти успадкованих од батька, члена Союзу Русского Народа,[12] він перші два роки революції стояв оподаль від політики, вважаючи, що всі партії були занадто ліві для нього. Але в 1919 році сам несподівано полівів, вступив до української комуністичної партії, і зразу ж почав працювати в органах чека, показавши виняткову жорстокість. Досить сказати, що працюючи у всеукраїнській чека, він наказав арештувати свого батька, привезти до Києва і розстріляти за приналежність у минулому до Союзу Русского Народа. Після цього розстрілу мати Яковлева покінчила з собою в нього на квартирі. Розстріл батька підніс Яковлева на таку височінь, що його призначили в 1920 році головою Одеської губ. чека. Тут він працював недовго, тільки три місяці, але встиг розстріляти за цей час біля п'яти тисяч чоловік. Незабаром він все ж таки рішив залишити чекістську кар'єру і перейти на роботу до Наркомату Закордонних Справ, до Харкова, де зразу дістав призначення Заступником Наркома".
Я хотів простежити дальшу кар'єру цього українця з міста Запоріжжя, інтелігента з делікатними манерами.
С. И. Ліберман, дореволюційний солідний торгівець лісом, багато зробив як спец для комуністичного торгу деревом, а коли почув небезпеку арешту, своєчасно залишився за кордоном. У своїй книзі "Дела и люди" (Нью-Йорк, 1944) він згадує про Яковлева.
Дерево, що його продавали дешево за кордон в перших десяти роках тієї "індустрії", означало найстрашнішу рабську працю в лісах північної Росії, безнадійні муки і смерть сотень тисяч людей, які були під необмеженою владою ГПУ. Ті штабелі лісу, що приходили до Європи, були власне штабелями трупів, що лягли добуваючи їх.
Про Яковлева, який був головою "Главлескома", Ліберман говорив, як відомого в минулому чекіста, який сам розповідав про себе, що він засудив рідного батька до розстрілу за контрреволюцію, при чому вирок був виконаний.
Лісоторговець Ліберман між іншим дає короткі відомості про співробітників і підлеглих Яковлєва в Москві. У правління "Северолеса" був призначений якийсь Бреслав, що був раніше головою Московської Чека і вславився своєю жорстокістю. Другим членом правління був угорський комуніст Пор, колишній секретар Бели Куна, який разом з Белою Куном був відповідальний за всі жорстокості короткого періоду совєтської влади на Угорщині.
Ліберман зберіг для історії і зовнішні риси цих людей, які разом з Яковлєвим торгували таким сумним і моторошним товаром, що навіть західна преса кричала на ґвалт, дехто з гуманності, дехто збентежений низькими конкуренційними цінами демпінгу.
Бреслав був кривий на одне око, без усмішки і ніяк не можна було зустрітися з його поглядом. Він хвалився; що був одружений з дочкою генерала, любив комфорт і гарне життя.
Другий член правління Пор був інший: "меткий, рудоволосий, з великим ластовинням на обличчі, він відзначався пролазливістю жителя Галіції і жорстокістю мадяра".