Та... го-го! просто ми так... Обідати, мать, пора. То, може б, той, і ви з нами, до ресторану, га?
– Отак би й казали. Ну що ж...
Товариш Лай аж сяє – такий радий. Понатягали пляшок, торт якийсь вперли. Теревені, тралівалі. Про те, про се. Ціцерон, Ґарґантюа, Дон Кіхот, "Декамерон", Барков. І нарешті:
– Ви ж там той, хоч до ґазети не пхайте.
– Та що ви! – регоче. – Я ж розумію. Що з дурної візьмеш?
І раптом... (знову, чорт забирай, раптом)... чиїсь посоловілі очі... Новіков! Товариш Лай аж руками замахав: ідіть, ідіть!
Є люди, одна поява яких усе скаламутить. Отаким і Новіков був, голинський ґеоґраф. Пияка такий, що за три дні всю зарплату пропивав – свою і жінчину. Апоґей сп'яніння в кожного по-своєму проявляється. Математик Дубовик, наприклад, після третього літра горілки звичайно твердив тільки одне: ре-се-фе-сер! Це було вже точно – сп'янів. А Новіков у такому випадку плескав жінку по плечах і голосно, щоб усі чули, гримів: "Шурка, ти пам'ятаєш, як я був командиром полку, а ти була моїм ад'ютантом?" Правда, іноді це проявлялося по-іншому. Так, зустрівши одного разу першого секретаря, він ошелешив того питанням: "Ти хто такий?" – "Секретар", – механічно відповів той. "Шантрапа", – резюмує Новіков і йде геть. Тверезим він бував рідко, але бував, і тоді виявляв неабиякий розум (прагнув виявляти).
Так оцей Новіков і припхався до ресторану в такий досить відповідальний момент. Коли товариш Лай замахав на нього руками, той, як кожний п'яний, вчинив навпаки, а саме: ступив наперед. За столом враз усе змовкло.
– Ідіть, ідіть, – шипить товариш Лай.
– Б....ь? – тикає пальцем у бік товаришки Рай ґеоґраф. – Розумію. – І відходить.
Товаришка Рай, невідомо чому, зривається з місця і вилітає за двері.
Химерний, химерний, прехимерний світ! Варто тільки було з'явитися ґеоґрафові, як уся споруда, що її так дбайливо виводив товариш Лай з Обормотами, відразу завалилася, немов звичайнісінькі гральні карти. І варто тільки було товаришці Рай вилетіти за двері (ну що там, здавалося б, якась буква "б"...?) – варто тільки було отій Рай вилетіти за двері, як через три дні в ґазеті "Рев Прикарпаття" з'явився отакенний підвал під отакенними літерами:
ПРОТАСКУВАЧІ НІМЕЦЬКО-АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО БУРЖУАЗНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ І СЛІПЦІ З ВІДДІЛУ НАРОДНОЇ ОСВІТИ
Азохн вей!* Що тоді закрутилося! Нарада в райкомі, нарада в райвиконкомі, нарада в облвно, нарада в облвиконкомі, нарада в обкомі, – і звідусіль догани, догани, догани! Догана товаришеві Лаю, три догани Обормотам! Ганьба! як? як? як? як тільки це могло трапитися? не догледіли! проґавили! ганьба! ганьби! ганьбі! ганьбою! І тоді же усім, усім гамузом на оту, як її, Криж: ось де воно! Цвірінькало! бевкало! протаскувати забажалося? щоб і духу...
І дух отієї, як її, Криж, зник, мов у хмари злетів.
Ні, не повезло Обормотам на наросвітянській ниві. Проте, як з якого боку дивитися. Вони дістали догану, першу догану в Країні Чудес. Якщо з цього боку, – то, звісно, це історично-епохальна подія. І цим можна було пишатися. Що вони й зробили.
***
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ. Обормоти займаються гендлярством
Кажуть, що коли одного разу японський посол похвалявся перед Йосипом Мудрим японськими штукарями, той сказав:
– Подумаєш – диво. У мене двісті мільйонів штукарів: п'ятсот карбованців одержують, а тисячу проживають.
Обормоти одержували по тисячі, а проживали по дві. Цю залізну логіку країнчудесівського життя вони змушені були засвоїти швидко й міцно, якщо не хотіли пробивати в пасках нові діри. Спочатку пробивали – щотижня по одній. Це було незручно. По-перше, псувало пасок, а по-друге, – не припиняло гарчання в животі.
– Нічого, – бадьорилися Обормоти, – маємо у резерві валізи. Якось-то буде.
Та це була омана, бо коли, нарешті, валізи прибули, то всі сорок, виявилось, – напхані трачинням і стружками. Весь обормотівський гардероб – костюми, штанці, білизна, всяке манаття, навіть посуд, – усе зникло, щезло, випарувалося, пропало, провалилось.
Втім, не будемо забріхуватися – один чемодан все ж залишився неушкодженим. Маркс, Енгельс, конспекти, коментарі, реферати – лежали на своєму місці. Очевидно, злодій був благородною людиною, якщо не потяг найсвятіше з святих обормотівської власности.
Вони відмикали по черзі чемодан за чемоданом – і здивуванню їх не було меж. Потім здивування змінилось обуренням, обурення –гнівом, гнів – люттю. Звичайно, ціла злива проклять виллялася на голови залізничників. Обормоти були впевнені, що це справа їх рук. Тут вони грубо помилялися. Залізничники – народ чесний, і якщо й потрапить іноді адресатові посилка з цеглиною всередині, то це, безсумнівно, жарт поштовиків. І залізниця тут ні при чому.
Справжній винуватець цієї, так би мовити, каверзи саме в цей момент (це встановлено точно) сидів у своїй "Фантазії" і разом з Татою підраховував виручку від реалізації обормотівського манаття. Недарма ж великий комбінатор у свій час так любовно погладжував ці знамениті шкіряні чемодани. Отже, Остапові Бендеру і не гикалося, які прокляття в цей час злітають до стелі в маленькій кімнаті маленького будиночка на Ватутіна (вона ж – Собєського, і вона ж – Цвинтарна).
Та Обормоти не були б Обормотами, коли б не змогли витягти користи з такої, здавалося б, тепер зайвої речі, як валізи. Вони покраяли їх на підошви і щонеділі продавали з-під поли на товчку. Шкіра була добряча і користувалася попитом. Обормотівські чемодани дещо навіть збили ціну на шкіру по всій области. Але це вже з галузі політекономії.
Коли останній чемодан пішов на підошви, постала загроза знову підтягти паски. Обормоти повісили носи. Треба було виробити якийсь плян, а пляну не було. Думали день, думали другий, третій думали і – о! все ж надумали. Коли думаєш – завжди щось придумаєш.
– А що, як...
І подивилися один на одного.
– Підрахуємо.
Підрахували. Ще раз на рахівниці кинули. Аж повеселішали. Дайош самогон! Практики, однак, Обормоти не мали. Вирішили почати з теорії.
Зайшли до книгарні.
– Чи немає у вас якої популярної брошури з питань самогоноваріння?
Кажуть: ні, нема і не буде.
– Кепсько.
Переглянули Велику країнчудесівську енциклопедію: лише натяки. Витягли Брокгауза* на "С". Усе, як на долоні. Уміли ж колись книжки видавати! Зробили креслення, розрахунки, навіть органічну хемію простудіювали – щоб, значити, усе було на сучасному науковому рівні.
Не сплять Обормоти, не їдять – усе якісь рурки лагодять, манометри, ареометри: така техніка, що тільки руками розведеш. Казана звідкись притягли, що в ньому фріци кашу на війні варили. Компресора із ЗІСа у шофера за півлітра вициганили. Звідси те, звідти се. І місяць не минув, – як уся ця споруда була вмонтована і замурована у стіну. Тільки якісь кнопки стирчать. Натиснеш одну – шумить! Другу натиснеш – тече! Ковтнеш – ну вогонь. З радощів Обормоти навіть почоломкалися. Що то значить колективний розум і праця колективна!
Ринку збуту не шукати. Такий попит, така слава, що навіть у Станіславі – й то:
– Маєте?
– Ага.
– Обормотівка?
– Таж вона.
– Беру сорок...
У Коломиї, у Святині, навіть у Чернівцях запахло "Обормотівським". "Московку" не купують, а налягають на обормотівку. Це вже, якщо хочете, конкуренція. І з ким? З державою. Ось тут Обормоти і прорахувалися. Ну, вигнали б там з десять літрів, та щоб і смак, як у звичайної буряківки. Таж ні! Щоб перший сорт, і щоб побільше. Зарвалися Обормоти. От що значить азарт прибутку. Гроші звідси, гроші звідти, а те й не в голові, що кожний початок кінець має, і не завжди приємний.
Вже не де-небудь – у самій Москві заметушилися: що за біда? Хтось уперто монополію підриває. Знайти! І нишпорить усюди міліція, усе перевертає, бабів обмацує – нема діла. Не дай Бог, щоби було. Пропали б тоді Обормоти ні за цапову душу. Та, видко, недарма усі троє в сорочках народилися.
І тільки це їх і врятувало.
Зібралися якось, підсумували. Куди ліпше! Так ні – все ніби замало. Сидять, думають: як би то ще більше?
– О! – каже молодший. – Тиск.
– Що – тиск?
– Тиску мало.
– Правда!
І почали Обормоти нагнітати. Нагнітали, нагнітали... А воно як бахне! Тільки п'ятами блиснули – аж за містом опинилися. Лежать на землі, поворухнутися бояться: може, ще бахне? А пара від самогону, ніби яка хмара, так і сіла на місто. Зовсім очманіли калушани: три дні п'яні ходять, на роботу – ніхто.
Викликали Обормотів у райком.
– Ваша робота? – питають.
Мнуться Обормоти, розуміють, що трапили в халепу. Треба винитися. Вдарили себе перстами в груди. Знають вже, ідоли, що таке іноді помагає.
– Ну, – погрозили на них пальчиком, – дивіться. І щоб востаннє.
Зітхнули полегшено Обормоти: слава Богу! пронесло! а то б...
І знову стоїть кляте питання, як яку копійчину до зарплати доробити. Зайшли до завторга.
– Яка кон'юнктура? – питають.
– Ленінградські кофтини, вовняні шкарпетки, нейлонові панчохи, бюстгальтери номер два, запобіжні засоби.
– Що ж то за засоби такі?
– Диваки. Ну щоб то, значить, не завагітніти.
– Кому?
– Таж жінкам, звісно.
– Ага. Ясно. Що ж, доведеться, мабуть, по черзі по містах метлятися.
Встановили чергу. Графік повісили. Достеменно, як в установі якій.
І почали Обормоти по містах метлятися, кон'юнктуру враховуючи. До Києва яйця літаком, з Києва бюстгальтери номер два; до Ленінграду те, з Ленінграду інше. Особливо на засоби напирають, запобіжні. Такий виявився попит, що позакидали Обормоти все: і кофтини ленінградські, і нейлон, і бюстгальтери номер два. Тільки запобіжні засоби вишукують. Метляються то до Риги, то до Таллінну, то ще деінде. Так заметлялися, що навіть захекались і схудли. Товар легенький, мороки з ним мало, а гроші самі в руки пливуть.
І сталося диво дивне. Усюди жінки як жінки: що не рік – прибавлєніє сімейства, а в Калуші ніби змовилися – хоч би тобі для сміху котра дитинча привела. Усі такі елеґантні стали, стрункі, фігуристі – що просто ну. Фризури поробили*, манікюр, педикюр, ще щось там таке. Тільки зуби шкірять – такі раді та веселі.... Хлопці теж підтяглися, більше до дівчат туляться. Кому радість., а кому лихо: лікарі волосся на голові деруть (гінекологи, звісно). Один зовсім видер, бо скоротили. За ним другого. Постало навіть питання про доцільність утримання пологового будинку: однак ніхто нічого не робить.
Це вже був скандаліус ґрандіозус.