Але не наважився. А раптом не повірить. Адже не може бути, щоб двоє людей, прокинулися з однаковими думками. Не може!
Ми стоїмо на пагорбку. Інга опустила очі і старанно розриває носком черевика порослу мохом купину, посеред якої вип'явся кошлатий пагінець модрини. А я тим часом милуюся її смаглявим обличчям, чіткими обрисами губ, чорним волоссям, зібраним у пишний "хвіст". Дивно: раніше я чомусь не помічав усього цього. У нас у класі теж є вродливі. Ну хоча б Натка Подолян, чи Катерина Вознюк. Але Натку я недолюблюю за її нестримну примхливість, а Катерину — за таку ж нестримну язикатість. На всіх інших я просто не звертав уваги. А Інга... Інга якась особлива. Навіть не можу пояснити, яка вона...
— Дивися, он, під скелею, робітники. — Я кажу це тільки для того, щоб розвіяти мовчання, яке вже стає нестерпним. — Цікаво, що вони там роблять?
— Правда, — підводить очі Інга. — Подивимось?
Скеля стоїть посеред зеленої рівнини. І скидається вона на ско— цюрбленого динозавра, який поволі виповзає на узвишшя. Ми біжимо до неї пологим схилом, поцяткованим дрібним жовтавим камінням, нашпигованим якимись мінералами, схожими на коричневі скельця. ЦІ скельця відбивають різнокольорові промінці і тому здається, що каміння раз по раз зблискує міріадами маленьких зірочок.
Біля підніжжя скелі один з робітників трощить відбійним молотком кам'яну жилу, що відходила далеко в долину Високий русявий чоловік цей поводився з молотком, наче з іграшкою — що мене дуже вразило. Колись, ще в Дністровську, батько давав мені потримати в руках відбійний молоток, і тоді я дуже здивувався, що комусь вистачає сили працювати ним цілий день.
— Ви що, хочете зрубати її? — поцікавився я, дочекавшись, коли стихне гуркіт молотка.
— Зрубати? Тоді роботи вистачило б до весни, — усміхнувся парубійко. — Ні, моя справа — зробити шурф. Потім сюди приїдуть підривники, закладуть вибухівку і від скелі не залишиться й сліду.
— А вона красива, — несподівано каже Інга. — Такої тут більше нема.
Робітник здивовано глянув на неї і, не випускаючи з рук молоток, відійшов на кілька кроків назад.
— Справді, красива, — знову усміхнувся він. — Бачиш, а я навіть не придивився до пуття.
— І ніяк не можна залишити її?
— Ні, обійти її майже неможливо. Це залізниця, а не шосейка, де можна робити які завгодно вигини. А ти, рицарю, звідки? — запитав мене.
Я назвав місто і пояснив, що приїхав сюди до батька, на канікули.
— Майже земляки, — хитнув кучерявою головою робітник. — Я з Миколаєва. — Після школи обов'язково приїжджай сюди.
— Не знаю... Мабуть, треба буде вступати до інституту.
— А я порадив би приїхати. Попрацюєш, а тоді вже — за науку. Бачиш он, залізничне полотно? Що б там ужитті не сталося, а завжди пам'ятатиму: ота залізниця, яка підходить до Йорданського комбінату, — моя. Сам будував. Так що подумай над цим, рицарю. Він знову взявся за свій відбійний молоток, а ми з Інгою постояли ще трохи і подалися до залізниці, яка обривалася за півкілометра від скелі.
— А справді, ким ти хочеш бути? — запитала Інга.
— Не знаю. Взагалі-то в мене була мрія...
— Яка? Ну скажи-скажи, це ж цікаво.
Трішечки повагавшись, я все ж таки розповів їй про свою дивну, просто-таки абсурдну мрію-жарт — проїхатися на верблюді по Дери— басівській, центральній вулиці Одеси. І ми довго сміялися, уявляючи, як проїдемо на тому верблюді удвох: вона на одному горбі, а я на другому А коли вдосталь насміялися, вона майже крізь сльози знову запитала: "А справді, ким ти хочеш бути?"
Я вже мав намір видати ще одну "геніальну" ідею. Але Інга глянула мені у вічі і заперечливо похитала головою.
— Тоді треба говорити чесно, — зітхнув я. — А якщо чесно, то не знаю ким.
— А я хочу стати лікаркою. І ти ніколи не казатимеш мені неправди, добре?
— Добре, — погодився я.
— І ким би ти не став, ми обов'язково навідаємося до Нордана.
— Добре. Що б не сталося, я приїду сюди.
Ми мовчки дивилися на колію, що виринала з-за вигину долини. І я намагався уявити нас обох через десять років. Через десять років! На цьому ж місці!
22
Довго вмовляти Чингіса не довелося. Щойно розповів йому про мисливську хатину, як він одразу ж пояснив, що в ній зимував кілька зим Вічний Мисливець, і запропонував навідатись туди. Ясна річ, я одразу ж погодився.
Першим через місток пішов Чингіс. Він тримався так упевнено, ніби все життя тільки те й робив, що балансував на колодах над водоспадами. Щоправда, тепер до однієї з колод було прибито кілька обв'язаних канатом рейок й утворилося щось схоже на поручень, за якого, в разі потреби, можна було вхопитися. Та не скажу, щоб від цього я почувався на "Романовому містку" (так уже почали називати його в Йордані) впевненіше. Навіть незважаючи нате, що був тут не один.
— Тобі сподобалася ця хатина? — запитав Чингіс десь посередині містка. Він обернувся до мене, й голос його був цілком спокійним. Мене це так вразило, що не одразу збагнув, що він має на увазі.
— Так, — відповідаю після якоїсь миті вагання. — Але мені важко повірити, що самотня людина наважилася б перезимувати у ній. Звичайно, тепер, коли поруч ціле місто... Але раніше міста не було. І ваше село — Еймон — теж кілометрів за шість звідси, за річкою.
— Мисливців це не турбує. Вони звикли до самотини. До того ж, зимів'я це недалеке. Іноді мисливці зимують за п'ятдесят кілометрів від найближчої оселі. Або й далі.
— І ти теж наважився б зимувати так?
— Кожен мисливець мріє про своє власне зимів'я, — мовив Чингіс уже на тому боці річки, коли ми спускалися зі скелі. — І взагалі, в цьому нема нічого надзвичайного. Рушниця, побільше набоїв, хороша собака... Що ще потрібно? Вічний Мисливець рідко бував у селищі. Сам казав, що більша частина його життя минула в тайзі.
— Я так не зміг би.
— Це лише здається. Ти ще не вмієш "говорити" з тайгою, тому й побоюєшся її.
— Що це означає: "говорити з тайгою"?
— Мій дід вважає, що коли мисливець добре знає тайгу, то вона розповість йому про все, що його цікавить. Крім того, мисливець повинен навчитися говорити зі звіром, якого полює, з деревами, з багаттям, біля якого відпочиває.
— І що, так воно й буває насправді, говорять?
— Звичайно. Колись мене теж дивувала звичка Вічного Мисливця примовляти до річки, до човна, до собаки, рушниці... Він здавався мені страшенним диваком. Але згодом я зрозумів, що дід звик ставитися до всього, що оточує його, як до живих істот. От він знімає зі стіни рушницю і каже: "Ну що, давай, старенька, подивимося, що там у тайзі діється. Давно не навідувалися туди. Знаю, що без діла тобі сумно. Але ж і мені не весело. І так весь Еймон вважає, що ми своє відходили. Дарма він так вважає..." Хіба не дивно?
— Напевне, ходити з ним у тайгу дуже цікаво?
— Напевне, — зітхає Чингіс. — В тому-то йріч, що по-справжньому в тайгу з ним я ще не ходив. Так, блукали неподалік селища. А хотілося б на весь мисливський сезон.
Ми увійшли в смужку тайги, що пролягала між хребтом і річкою, і Чингіс заходився збирати хмиз. Я зрозумів, що він хоче розпалити в печі, і теж почав запасатися галуззям. Але одразу ж запитав, чи має він сірники. Почувши це, Чингіс поблажливо посміхнувся.
— У зимів'ї знайдемо все, що треба.
— Сірників там нема. І взагалі нічого нема.
— Не може того бути, — впевнено відповів Чингіс. — Якщо там нічого не лишилося, то в хаті побувала лиха людина. Яку не можна пускати в тайгу.
На щастя я помилився. Щойно ми увійшли до зимів'я, Чингіс миттю видобув звідкись з-за пічки підіржавлену, але ще досить гостру сокиру. Потім порився у закапелку і видобув невеличкий целофановий пакетик, у якому була пачка сірників, дрібка солі, шматок пожовклої газети на розтопку і навіть кілька чорних, майже закам'янілих сухарів.
— Ми візьмемо не більше двох сірників, — сказав Чингіс. — Сіль і сухарі не чіпатимемо. Ними може скористатися лише той, хто прийде сюди голодним після далекої дороги. Незважаючи на те, що поруч місто.
— А хто залишив усе це у хатині?
— Сокиру, мабуть, ще Вічний Мисливець, коли зимував тут. А сіль і сухарі — той із мисливців, хто навідувався останнім. Такий закон тайги. Іноді взимку на деревах підвішують невеличкі ящики, в які кладуть шматки мороженого м'яса, ножі й сірники. Теж на той випадок, коли хтось потрапить у скруту. Такі склади влаштовують біля мисливських стежок.
— І ніхто не забирає звідти м'ясо?
— Ніхто. Такий закон тайги.
Ми, як могли, підремонтували піч і запалили в ній. Через кілька хвилин по хатині почав розвіюватися терпкий запах лісового вогнища, а разом з ним — і тепло. У відчинені двері ми бачили тайгу. Світило тепле сонце, зеленіла трава, червоніли кущі багульника. Ми сиділи в хатині біля самісінької печі і вдавали, що це пристановище рятує, нас, змерзлих і знесилених, від палючого морозу, від погибелі.
Ми ламали і підкидали у вогонь сухе гілляччя й обмірковували, як би поводились, якби доля справді закинула нас далеко в тайгу, і йшлося на люту зиму. Що б ми вчинили тоді, як рятувалися? Власне, все це більше цікавило мене, ніжЧингіса, проте він досить охоче фантазував разом зі мною. І, слухаючи його, я щораз більше переконувався у тому, як багато знає цей хлопчина, скільки всіляких прему— дрощів перейняв від свого діда-мисливця, як уважно придивляється до поведінки старших, запозичуючи їх досвід. Зрештою, ми однолітки. Я теж живу на березі річки, а навколо нашого містечка — придністровський степ. Але що я знаю про життя рибалок? Або чабанів, які з ранньої весни до пізньої осені пасуть свої отари у степу, по далеких балках? І чи цікавився коли-небудь їх побутом, звичками, їх переказами, легендами?
Тільки тут, у Йордані, я по-справжньому почав розуміти, як багато часу згайнував зі своїми дитячими фантазуваннями і як мало цікавився усім, що мене оточує: краєм, у якому живу, людьми, з якими доводилось зустрічатись... Так, до зустрічі з Чингісом, Вічним Мисливцем та Романом Чорногорою, я навіть не замислювався над цим. А шкода... Тепер я розумію, що шкода...
Посидівши отак ще з півгодини, ми подалися в тайгу, назбирали хмизу і залишили його біля печі. Можливо, доля справді занесе сюди взимку якогось стомленого мисливця. Не знатиме, кому й дякувати. Потім ми підмели в хатині саморобними віничками, протерли віконце, половина якого була забита, а половина завішена якоюсь плівкою.