Ех, проклятий слов'янський сентименталізм!..
Або ще такий знаменний деталь: Василь нізащо в світі не наткнув би на палець — персня… І це його невимовно дратувало, коли хтось із його друзів придбав собі десь "на чорно" перстень і був настільки необережний, що почванився таким набутком…
— Це ж гидота! Це таки, просто, канібалізм! А звідки ти знаєш, що того самого перстеня не стягнув якийсь бузувір із пальця твого найкращого побратима, перед тим повішеного, чи закатованого?.. А, може, на ньому ще чиясь кров як слід не обсохла, а ти вже в ньому парадуєш… Ні, ні, братчики милі, ви не спихайте цього краму на мої "розхитані" нерви! На своєму віку я занадто часто бачив, як усякі чоловікоподібні бестії живовидячки рвали, дерли це прокляте золото з рук ще добре не застиглих, разом зі шкірою й клаптями м'яса! І ви, панове, жадною т. зв. логікою не переконаєте мене, що ви в порядку.
З подібних мотивів Василь довго не наважувався замінити… старий одяг на новий (а той, в якому він покинув лагер, вже зовсім знищився). "Не хочу одягатися в чужу шкіру! На нове вбрання не маю грошей, а куплю якесь приношене — дідько знає з кого? Може стягнене з якого трупа, або засудженого на стричок?" І ми, його приятелі, чимало з ним наволоводились, доки, кінець-кінців, не намовили його переодягнутися в іншу "шкуру".
3. Тепер герой сам розповідає, що було з ним
З купленим одягом я прибув додому пізньою порою, бо трамваї вже не ходили, і мені довелося бити ногами з одного кінця міста в другий. З навислої над зруйнованим містом глухонімої, мохнастої пітьми ввесь час сльозило та сікло дощем, я продрог і промок до рубця, і це було справжнє Боже благословення — виборсатися з такої плюхи та попасти в нагріту кімнату. З правдивою насолодою я постягав із себе перемоклі лахи, а потім порозвішував їх на стільцях довкола печі, щоб пересохли. І тоді саме приплила мені до голови ця одчайдушна, просто таки безбожна гадка: чому б мені, коли я вже роздягнутий, не приміряти нового одягу?
Так, так, я знаю, ви тільки здвигнете раменами, це ж самозрозуміла справа, що новий одяг треба приміряти, але прошу вас, — беріть завжди до уваги всі ті складні і прикметні моїй вдачі особливості, що їх тількищо так вдумливо проаналізував Вш. Автор новелі в попередньому розділі. Коротко кажучи, я купив цей одяг та й приніс додому, аж ніяк не маючи впевнености, чи колинебудь носитиму його…
Одначе (і це була несподіванка для мене самого) в мені перемогла звичайнісінька плоха цікавість, що за неї ми так часто любимо глузувати з нашого жіноцтва, а вона і нам, мужчинам, не є занадто чужа. Просто в той момент мені дуже кортіло побачити себе в пристойному, елегантному одязі, а такого чуда-дива я не мав на собі від непам'ятних днів.
Але процес "переміни шкури" не відбувся так зовсім гладко. Підсвідомі психічні гальма діяли ввесь час і стояли на заваді. По кожну частину одягу я сягав рукою, наче той несправний злодій, що не краде, а крадеться. Витягаючи, наприклад, штани, я мав таке кумедне почуття, начебто з розколин і тріщин у підлозі повилазили якісь Гноми, зачепилися за штанку і дражнять мене, то пускають, то тягнуть щосили до себе.
Одягнувшись, нарешті, я відчув, що новий одяг, чи радше сам його дотик ніби ошпарив мене вогнем! Ціле моє тіло якби хто обсипав приском і воно пашіло, ятрилося всіма порами і клітинами. Щоб звільнити свою свідомість від тієї нестримної муки, я пустився на штуцерний самообман: заціпив зуби, стиснув кулаки і струсонув сам собою, отак, як собака, що стрясає з себе воду, вийшовши з річки. Помогло. Грань "обсипалася" з мене і мені, на мить, здавалося, що я чую, як сичать окремі жаринки, потухаючи на мокрій долівці…
В кімнаті стояла чорна шафа, вона мала вклеєну в одне крило дверей велику люстряну шибу. Шиба віддала мою подобу в повному рості від п'ят до чуба. Ну, що ж, одяг був до людей, вибагливо скроєний та пошитий з доброго, "передвоєнного" матеріялу, темний гранат в сіро-зелені пружки, та лежав на мені бездоганно, наче таки справді роблений "на міру". Одне, що з ним ніяк не грало, це була моя власна непривітна маска, з неї ще не щезли і, мабуть, не скоро таки щезнуть ті знаменні риси, якими натавровані обличчя всіх каторжан — зацькованих тварин.
Але від тих обзорин у дзеркалі стало мені врешті якось глупо і смішно з себе самого, і я сказав до себе:,Ну, що? Не видав Гриць довгих ногавиць?" І схилився сам не знаю за чим, додолу: тоді хвиля крови так сильно вдарила мені в голову, аж мене запаморочило… Я випростався, зачерпнув повітря, глипнув у дзеркало і — знерухомів: з люстряної шиби, замість моєї власної маски, дивилось на мене, знайоме мені з фотографії, розсміяне, ластовиняче обличчя Гайнца Дітріха, якого убрання я мав тепер на собі…
Що ж… Дуже правдоподібно, що саме тепер моя форма розповіді відбігла від творчо-стилістичного задуму Вш. Автора. Можливо, цю "сцену перед дзеркалом" він відповідними засобами здраматизував би, підбив би її емоційну температуру до 44-ох ступнів, обмотав би її гофманівським павутинням несамовитости, — в кожному разі, гадаю, він не написав би, що тоді, перед дзеркалом, я лише "знерухомів", а скоріше "зелектризував би" Вас, наприклад, таким абзацом:
…Побачивши примарну з'яву, Василь скам'янів перед дзеркалом, німа тривога стиснула йому горло залізними кліщами, серце завмерло в грудях, очі вийшли з лоба, а зуби задзвонили неначе в лихоманці.
Але ж, клянусь перед Богом і людьми, нічого подібного зі мною не траплялось, мені, в той момент, чомусь ані не снилося "скам'яніти" чи "остовпіти", бо мені зовсім чуже й далеке було почуття будь-якої тривоги. Зберігаючи повноту свідомости і спокою, я потрактував "привида в дзеркалі" просто, як влізливу муху, що мигнула мені перед носом, і коли я тоді, знехотя, і цілком механічно відмахнувся, якби хотів її прогнати, то це, мабуть, був єдиний вірний відрух, викликаний появою "привида".
Потім, пригадую собі, я ще трохи потер рукавом дзеркальну шибу, отак, як змазуємо вікно, коли воно зайде імлою. Та це нічого не помагало, з'ява від того не щезла. Тоді я притулив долоні до очей і стояв добру хвилину непорушно, намагаючись припинити метушню думок. Коли розплющив очі — з'ява ще ближче і навальніше вперлася мені в очі, мало не торкаючись мого лиця звішеним лобом: юне заводіяцьке обличчя "бльонд-бестії" зарисувалося тепер у дзеркалі напричуд виразно, затрачуючи зовсім познаки будь-якої примарности, воно дихало, парувало, жило, справді таки жило, цвіло рум'янцями і пестрилось ластовинням…
Я рухнувся — мій привид також, я відступив крок узад — мій привид (мій відбиток із не моїм обличчям) зробив те саме, і так ми стояли один проти одного, вп'яливши в себе очі, точнісінько — два манекени на виставці мод, обидва одного росту й вигляду, в однакових одягах, тільки з різними обличчями, відмежовані та одночасно споєні один з одним прозорою, ні то реальною, ні то уявною стіною люстряної шиби…
А довкола нас бовваніла така тиша й самотність, що несміливе шарудіння дощу (він сльозився за вікном по дошці), витворювало лоскіт на подобу гірського водоспаду. Та прислухавшись уважніше, я помітив, що й цей лоскіт переростає й заглушує зовсім розпачливе ломотіння мойого серця; в обидвох коморах рухалися якісь величезні рупори, вони гатили й гатили і з колосальною напругою підганяли кров у підчереп'я, аж тріщали в ньому всі шви, та випирало мозок, аж підорване тім'я хиталося і деренчало, як покривка на баняку, що її підіймає пара від кип'ячої води.
Саме тоді шарпнув моєю свідомістю той скажений біль, який так мені дошкулює у випадках особливого нервового подражнення. Роз'ятрений, щемкий біль, що має своє вогнище отут, вище лівого виска, а потім, ступнево, проникає скрізь гострими щупальцями, як підшкірний, ядовитий поліп, розгалужується вглиб і вширінь, знерухомлює ліву щоку в нестерпній парастезії, потім, знечев'я, перескакує в ліве стегно, викручує сустави, мов на колесі тортур, і раптом паралізує цілу ногу…
Вже не пам'ятаю добре, але здається мені, що я мусів, хіба, тоді завити вовком, якому живцем обдирають шкуру, і напевне розбудив мою німкеню та сусідів. З останньою натугою волі, тримаючись, як п'яний, стільців та підлоги, я все ж таки приволікся до ліжка, проковтнув ще подвійну дозу брому, а там простягся, гей колода, намагаючись зосередити свою увагу на одній точці і не дивитися на шафу.
Вгорі, просто мені над головою, горіла електрична лямпа. Якась самотня мушка забилася під матову об-тулину і звідти долітало тепер до моїх вух тонюсеньке, мелодійне дзижчання; чомусь воно мені пригадало бренькання дзвіночків під час процесійного походу в свято Божого Тіла в котрийсь із райдужних днів мого золотого дитинства… А це та бідолашна мушка розбивалася і дзвонила крильцями об лямпу, бреніла і крутилася, як біснувата, все швидше й швидше… І ось, перед моїми вп'яленими в ляімпу очима пустилися в танець зразу менші, а далі все більші й більші чорні обручі, вони крутилися в шаленому темпі й заточували надо мною все ширші й ширші круги… І я відчув, що мій біль ущухає, тіло терпне, деревіє, робиться порожнє, як видмухане скло, та сповняється дивною легкістю і врешті моя істота збувається всього матеріяльного, ось вона вже визволена, шалене вирування чорних обручів, як подмух повітряної труби, пориває мене під стелю разом із постіллю і я вже ніби медіюм на сеансі спіритуалістів — пливу, лечу, вирую в крутежі астральному…
З надлюдським зусиллям я двигнув та заніс на висоту очей зап'ясток лівої руки, хотів знати, котра година, а рука була — Господи, яка важезна, ніби залізна штаба в пів-центнера та й чудернацька яка! — розпухла, космата, пазуряста, просто якесь потворне лапище передпотопної тварини, а щиток годинника розрісся так, що прибрав розміри вежового дзиґаря: стрілки розкарячились немов два коромисла і дві велетенські цифри били мене в очі фосфоруючим блиском: три-чверті на дванадцяту. Так, пригадую точно: було три-чверті на дванадцяту.
Звичайно, мені тепер важко сказати, чи після того всього я ще далі зберігав якусь контролю над тими чи іншими відрухами свідомости, — думками, враженнями, відчуттями… Пригадую найдокладніше, що, лежачи отак горілиць, із розплющеними очима, вп'яленими в стелю, я чув, як за стіною, в кімнаті моєї німкені,годинник видзвонював дванадцяту.