Але Слон заявив, що в нього зам’яке серце до таких кривавих екзекуцій, а друге: він ростиноїд...
Трибунал узяв під увагу слова Слона й відступив виконання смертного присуду на Вовку директорові поліції Ведмедеві Бурмилові.
Бурмило приблизився до Вовка. Аж тепер прийшов Вовк уповні до свідомості, що йому грозить смерть. Жах і всемогутнє бажання життя обхопили його, струснули цілим його єством і він завив-злебедів прошибаючим голосом:
"Найвищий Трибунале! Я не винен! Клянуся любов’ю до людського м’яса, що я не винен! У-у-у! Я сам не знав, що робив, що говорив. Мамо-природо! Чому ти вкоротила мене на розум! У-у-у!? Аж тепер я пригадав собі, чому я таке страшне слово сказав Пані Мавпі. Я був тоді п’яний, у-у-у!"
Найвищий Трибунал і звірі глянули на Вовка з зачудуванням, а доктор Лис Микита крикнув до нього:
"Не бреши! Не викрутишся! П’яною може бути тільки людина, а ніколи звір"
Але Вовк заклинався, на чому світ стоїть, що був у тій злощасній годині п’яний. Тоді Лис Микита на жарт запитав його:
"Може з тебе не Вовк? Може ти перелицьована, звовчена, вибач, людина?.."
"Хай здохну як пес, як у моїх жилах не пливе з діда-прадіда справжня вовча кров",— вив Вовк.
"Що ж ти пив, що ти впився?",— питав Лис Микита,
"Я був п’яний, але я нічого не пив... Я..."
Грімкий сміх звірів перервав дальші слова Вовка.
Коли стало тихо, Вовк сказав:
"Я з’їв п’яну людину..."
Звірі знов зареготалися, а президент Трибуналу крикнув до Вовка напів з обуренням, напів жартом:
"Чому ж ти цього відразу не сказав, тупоумне?"
Адвокат доктор Борсук, оборонець Вовка, звернувся до Трибуналу з усміхом:
"А не давав я доказу, що мати-природа вкоротила Вовка на розумі?"
На приказ Трибуналу приступив до Вовка один пес, який був заприсяженим судовим знавцем од людських пахощів і сказав до нього:
"Хухни мені в ніс!"
Вовк так і зробив, а пес тоді дуже скривився й поставив ось який діагноз:
"Йому з рота чути, як із якої бочки з горілкою..."
Ведмідь Бурмило дуже зрадів і крикнув: "Слава матері-природі, що мої зуби не торкнулися його, а то довелося б мені умерти на старість од затруєння крові…"
З огляду на цю нову лагодячу обставину Найвищий Трибунал чувся спонуканий уневажнити присуд смерті й видав новий вирок, яким увільнив Вовка від вини й кари та доручив звіриним лікарям і сестрам милосердя забрати його на державний кошт до лічниці.
Частина друга
ДУХ
Звірині вечерниці
Доктор Лис Микита глянув на царя й на звірів і здавалося йому, що всі вже трохи втомлені великою судовою розправою. Але він хотів вирішити сьогодні ще важніше питання, ніж ним була справа образи звіриного імені. Йому бажалося намітити ясно становище звірів до людства й довести до того, щоб усі звірі виявили ще сьогодні безпощадну війну людству та обміркували всі способи, якими можна би з якнайменшими жертвами викорінити те злощасне людське кодло. Він глянув на небо і збентежився, бо сонце вже почало сідати на найвищі вершки пралісу. Значить, до заходу сонця неможливо буде вирішити найважнішу справу. З тієї причини він поставив внесок, аби питання постави звірів до людей з огляду на його життєве значення для звіриного царства відложити на завтрашній день, а сьогодні або піти на спочинок або, як більшість звірів за тим заявиться, влаштувати на закінчення сьогоднішнього дня звірині вечерниці зі співами, танцями та викладом на радість і потіху звіриної молоді та для загальної, всезвірної розваги й розривки.
На загальне бажання звірів постановлено відложити вирішення становища до людства на завтрашній день, а сьогодні влаштувати святочні вечерниці.
Складено програму, яка містила в собі ось які точки:
1. "3віриний гімн", відспіває звіриний мішаний хор.
2. "Найтяжчий злочин", сучасна легенда, відчитає славний філософ доктор Сич.
3. "Ой під гаєм зелененьким", солоспів Високодостойної Лисички-вдовички.
4. "Голий танок життя", виконає Панна Курочка.
5. "Пісня смерті", відспіває хор круків.
6. Пісня співака над співаками, Високодостойного Соловейка.
Звіриний гімн
Роль диригента взяв на себе Слон. Спершу він тому спротивлявся, але рад не рад мусив піддатися всезвірній громадській думці, яка уважала його найвідповіднішим до цього завдання з ось яких причин: Слон уже своєю величною поставою неначе створений на диригента, бо перше: кожний звір може його дуже виразно бачити, а друге: вже сама мати-природа дала йому до диригування знамениту батуту в подобі його труби. Та найважніше то це, що у Слона незвичайно чутлива душа, яка в силі огорнути та збагнути всі найніжніші тонкості мистецького царства звуків. До того треба додати його могутній басовий голос, яким він може тримати весь хор у карності та бути одночасно невидимо моральним і видимо дійсним провідником усіх звіриних басів та підбасків.
Та все-таки Слон забирався до свого завдання з почуттям непевності, а навіть якоїсь тривоги. Адже йому доведеться сьогодні перший раз вести хор, із яким він іще ніколи не відбув ні одної проби! Невже такий невишколений, незіспіваний хор буде в силі дати яку-небудь душевну насолоду? Чи не скінчиться його диригентура крайнім неуспіхом, загальним насміхом та приниженням його слонової поваги? Але опісля він успокоївся у великій мірі бистроумною думкою, що тільки люди мусять у своїй духовій слабості вчитися хорового співу; звірі, дякувати матері-природі, цього не потребують, бо вони вже приходять на світ із уродженим і розвинутим почуттям гармонії тонів.
"Чи чули ви",— говорив Слон до своїх приятелів,— "як у пралісі створіння співають? Сховане у дрімливім затишші верховіття дерев, закрите гущавиною темних кущів і пнів, одне створіння навіть не знає, де друге сидить. Хто їх усіх учив співати разом? Та проте... Який чародійний хор творять усі ті малесенькі й дужі горла створінь? Якими неземними радощами пісня пралісу душу наливає! Яку глибінь невловимих почувань туги, сердечної любові і ясної мрії родить!"
Так само звірям не треба нот, бо невичерпаним джерелом їхнього співу служить їм безмірно велика книга, що складається з двох величних окладинок: одна окладника — це синій небозвід, а друга — зелень землі. А всередині між тими окладниками піддає кожному звірові голос сама мати-природа. Отже, Слонове завдання не буде дуже важке, бо воно може обмежитися тільки на те, щоб дати початковий знак до співу та уважати на ритмічний такт хору, як також на скріплювання або ослаблювання сили голосів од "дуже сильно" до "тихесенько".
Коли Слон обкинув оком безліч звірів, із яких майже кожний був уродженим співаком, нова щаслива думка впала йому до голови. Адже перед ним стоїть великанський хор, який різноманітністю, краскою, силою, шириною, глибиною й висотою голосів лишає далеко в тіні всі наймогутніші голосові та інструментальні засоби людей. Отже, його річ буде інтуїцією диригента кожному звіриному голосові дати відповідне місце й доцільно його використати. Слон аж утішився сам цією думкою і, як із початку був проти диригування, так тепер набрав до нього великої охоти. Він знав, що досі всі людські хори співали майже акордово, значить, достроювали механічну гармонізацію до першого голосу й через те людський спів разив дуже часто одноманітністю, яка доходила до нестерпимої зануди. Отже не бездушна гармонізація акорду, лише стільки мелодій у одній пісні, скільки родів голосів! А завдання Слона буде в тій безконечній різноманітності тонів і мелодій найти звукову єдність природи! Оце вся тайна контрапункту, який Слон забажав піднести у звіриному хорі на висоту космічної гармонії. Йому траплялася чудова нагода користуватися краскою та мікротонами звіриних голосів, зовсім незнаними в людській музиці, яка із-за притуплення слухових вражень людини, відчуває щонайвище звукові півтони; а звірі співають голосами, що творять дев’яту частину інтервалу між людською примою та секундою! Отже, Слон постановив контрапунктичним веденням голосів показати слухачам щось наскрізь нове, що просто бухало би стихійним життям і силою. А щоб дати кожному родові голосів нагоду виявити вповні свою самостійну своєрідність, постановив Слон закінчити гімн звірів великанською фугою, в якій усі поодинокі голоси зіллються в одну могутню велич пісні створінь.
Одушевлений цією великою думкою, повелів Слон звірям уставитися доцільно до потреби хору. Було неможливо й непотрібно гуртувати звірів так, як це водиться в людей, у чотири відділи, відповідно до чотирьох голосів. Що значать чотири убогі людські голоси в порівнянні з безконечним багатством одмін і красок звіриних голосів? От із тієї причини велів Слон гуртуватися звірям у хор по їх тілесній величині, з якою в деякій мірі згоджувалася якість їхніх голосів. Отже різні-прерізні співочі комахи, мушки і цвіркуни літали прозорою хмаринкою перед обличчям Слона або сіли собі на близьких кущах і деревах. За ними засіли найрізнорідніші птиці, менші напереді, а більші чимраз далі позаду. Чотириногі звірі уставилися на землі, найменші близько Слона, а більші постепенно чимраз далі позаду, де на самім кінці зайняли місце буйволи, носороги, зубри, буй-тури і слони.
Коли уставлення хору скінчилося, всі звірині співаки вперли свої очі у свого диригента Слона. Слон іще мабуть ніколи не виглядав так поважно й величаво, як у цій хвилині. На знак уваги він підняв свою могутню батуту трубу і тримав її якийсь час у воздусі. Тоді нараз якесь розкішно-гаряче почуття прошибло душу звірів, а в найближчій хвилині ніби струя морозу пройшла їх тіло. Це було тому, що вся природа разом зі сонцем на верхів’ях пралісу немов завмерла у напруженім ожиданні найближчої хвилі, коли глибоку глушу розірве нагло одне чуття, одна воля, одна думка, висловлена мільйонами голосів сотворінь.
Слон спустив свою трубу й настрічу ясній блакиті небес, безмірній далині пралісу і в душі всіх сотворінь, які чують, розуміють і слухають голосу матері-природи, полинула на тисячах і тисячах мов і голосів ось яка пісня створінь у пралісі:
В долах і горах,
Борах і зворах,
На вершинах,
В диких пустелях
І в підземеллях,
В мор глибинах,
Всюди, о, світе,
Ми, твої діти,
Вічно живем.
Сонцю радієм,
Щастя лелієм
Ніччу і днем.
Мамо природо,
Ти, наша вродо,
Дяка тобі!
Всім нам дай силу
Неодолілу
У боротьбі.
А як остання
Хвиля вмирання
Прийде в наш бій,
Дай тоді, мати,
Легко сконати
Й мушці дрібній!
Завдяки вродженому музикальному хистові створінь і мистецькій оруді Слона хор виповнив своє завдання величаво.