Назарік ячмінь тут люди сіятимуть — міркують брати. А ноги все далі і далі ступають. Поле тікає взад. Ось долина, пригорок, знову долина. Вузенька, глибока, в дві колії дорожинка від полудневого заходу до млина протинає поле. Далі Городнє.
Тут колись розшалілий варвар плюндрував здобутки пращурів оцих самих дядьків, а самі вони топчуть постолом чужу порожню землю. Над очеретами пливуть отари сірих, буцматих хмар.
Напружений гострий зір братів сповзає між ними та очеретом на протилежний бік, де за пригірком розпочинається панський парк, густий, розлогий, з розкиданими старими будівлями та недокінченим кістяком напівзруйнованого палацу.
— Поквапимося,— каже Єлисей.— Глянь, як через Плоське пруть людиська.
Дійсно, через Плоське пруть людиська і все в напрямку парку. Пруть. Уперто, дружньо... Зір їх — гострий, сухий, думка їх — одна, жевріюча, тверда!
— Півдесятинку б? Добре було б!.. Ех, як добре!
— Поквапишся...— думає вголос Матвій.— Куди і чого поквапишся? Ну, і за що я візьму ту землю?
Але ноги їх все-таки прудкіше пошелепали постолами і ступи їх ставали все твердіші, все рішучіші. Перегін... Змагання... Он люди Плоським пруть, а їм же ціле ставище коло Чернечого млина обійти треба.
Коли дійшли до парку, там роїлося вже безліч люду. Кожухи, сіряки, свитки. Чоловіки, баби, дівчата, парубки, діди, діти. Вирувала мужичня по розлогих дорогах парку. Гомоніла щоденна, безбарвна гутірка і ревіли вгорі вітри, надсаджуючи хрипи велетенського розміру осокору. Ялини скидали довгі шишки, а попід ними гикали індики, та бундючний павич борсався здоровенним своїм хвостиськом у кущах пахучого ялівцю. А руїни палацу, мов зубатий череп, угрузли в землю. Вітер гонив у ньому нечисту силу, скавулів, стогнав. Побожні люди здалека вже хрестились, підходячи нічною порою до нього, хіба що одчайдушний п'янюга Середа, ідучи з шинку, зайде до нього і спокійно собі підночує та нових сил набереться.
Але найбільше юрбилось народу на старому дворі, коло "покоїв" двірського завідця.
Ну й же й люду. Безліч. Видимо-невидимо. І кремезні, і щуплі, і носаті, і кирпаті. Деякі пики так і просять цеглини, а деякі — бублики з медом.
Але не мало й таких, як Матвій. Здоровечі, барчисті, з широкими бородами, з лисинами... Це все "порадошні", "хазяїни". їм честь і повага. Вони в усьому толк знають, вони діло ведуть.
Угледівши братів Довбенків, гурти мужиків заворушились.
— О, диви! І Лебедчук! Дай Бо здоров'я!..
— Дядько Матвій! Здорові були!..
— Кум! Помай Біг!.. Як маємось?.. Матвій та Єлисей не встигали відповідати на поздоровлення. Поважніші коло Матвія купчаться.
— Чому той люд не йде до пана? Чом отут тупцює? — питає Матвій.
— Кажуть, оконом ще не приїхав, чи що.
— Хай йому чистець, що того наперлося...
— По грядці роздеруть...
— Аби-но хрч по грядці хватило...
— І як його ота чутка шириться?.. Диви, ще вчора ніякого слуху, а сьогодні, ні сіло ні впало... Тьху!..
— А з хати до хати чутка перекидається. Земля.
— Ось диви, Лебедчук де, і той прочув...
Матвія дехто Лебедчуком зве, бо мешкає він на лебедській землі.
— Та,— каже Матвій,— той Лебедчук ближче до Застав'я, ніж ви. А земля сама тягне мужика, як стерво собак... Вона сама підкаже...
— А хай би мені підказала, де грошей взяти... Грохонув регіт...
— О, і то підкаже, коли опораєш та засієш нивку пшениці,— вставив свою мудрість Єлисей і чвиркнув крізь зуби.
Один дядько, що сидів дуже низько на якомусь камінці, зовсім невигідно, устав і проговорив:
— Бодай би його кольки скололи. Сидиш, сидиш, аж спина стовпом стала, а дома ж роботи до повітря. Хай би вже чи се чи те… А то чорт батька зна що...
— А чи й дочекаємось ми сьогодні?..
— Халєра його, вибачайте, знає-Ішов сюди Матвій не даремно. Хоч і бідкався він, де має дістати грошей, але надія, "що якось-то воно все-таки буде", не кидала його.
І не встиг він, прийшовши до двора, як слід оглянутись, коли вже його оточили десятків зо три найповажніших хазяїв. Бо ніхто .з них не мав стільки досвіду в купівлі землі, як він, хіба що, може, Мартин. Але той уже "тільки нахапався, що,, як то кажуть, і через губу йому пере-того... А без Матвія ні одна купівля не обійшлася. І коли викупляли Тимошівщину, Матвій самий, без брата Єлисея, що тоді ще "у москалях унтирцером" служив, дві з половиною десятини закуроїв. Було сутужно, кості не раз від праці тріщали, але витягнув. Після отой Осовець. І тут дві десятини. Та тут уже разом'з Єлисеєм. А там знов Лебедщина навинулась. І так усе одно за одним — покійний Хведір та Матвій скрізь перед вели, усі громадські справи до пуття доводили. Скільки того попоходилося та попоїздилося. То до Острога, то до Жито-мира, то до самого Києва. Коли викупляли Лебедщину, Матвій одвіз до Києва мішечок, так тисяч двадцять, самих золотих "імперіялістів" — копійка в копійку, громадських грошей. І довіз. А це ж вам ризик, тільки подумайте, що його переболів за ту дорогу, скільки тих нещасть могло трапитись,— однак Бог милував.
Такому чоловікові, само собою, всяк віру йме. Його і сюди і туди. Чи то довіреного треба, чи заступника від громади — кого? Звісно, Матвія. Без просторікувань. І він йде, і робить.
Тому й тепер юрба чоловічих та бабських свиток оточила Матвія. Громада мусить же довідатись, що там і до чого. Чи є той економ, чи нема? Чи думають вони поважно з тією землею, чи так лише качку пустили, аби дурний мужик потоптав трохи чобіт?
І почали поговорювати, кого б вибрати та післати до пана. Почали натякати на того, на іншого, а врешті і на дядька . Матвія. А кому б, як не йому краще такі діла знати. Той тобі любого пана навколо пальця обвине. І показний, і розважний, і толк знає.
— Ану, дядьку Матвію... Підіть-но... Хай йому частець, отак тут за гарма-дарма чапіти.
Але Матвій з місця відмовляється. Він, мовляв, і так не знає, що ще з того вийде. Чи буде він ще купувати, а чи й ні, бо зв'язався з Григорчуком, а то ж, звісно, півтисячку рубликів треба вилічити. А тут уже, далебі, хоч би й хотілося, духу не вистачить, не потягне зі свого господарства більше. Він прийшов лише так собі, подивитися, послухати, як то люди купуватимуть, а самий то вже гзй-гай.
— Чого ж гай-гай,— вставляє слово Мартин, що стояв трохи збоку і прийшов сюди також "тільки подивитися та послухати"...
— Но,— порушує головою Матвій і збиває на потилицю свого засмальцьованого кашкета,— воно б то, звісно, того... Розуміється. ,Та правду кажу — не втну більше. А ви, Мартине, і без мене ту справу обчухрали б.
Мартин і справді господар поважний і "топковий", але до нього громада вже з обережністю ставиться. Той того, що зветься, через губу, накупився і ласувати йому на клапоть того поля не годилося б, коли стільки інших покупців найшло, яким, либонь, потрібніше, ніж Мартинові, те купно. Тому про Мартина помовчували.
Але Мартин знає, що й до чого. Він сам і не преться куди не слід. Звернувся рішуче до Матвія:
— А, нічого вам, Матвію, стягатися. Мусимо і то знати, що це наша остання купівля. А діло зробити треба. Я сам пішов би, та мені того не личить, на поле я і не чигаю — от хіба клапоть стависька та, кажуть, млинок.
Натовп прогудів щось невиразне. Чи то одобрювали Мартинові слова, чи то заперечували. А Мартин вів своє:
— Що там не кажіть, а й вам десятинка ще придалася б. А ви, скажіть, люди чесні, чи не заслужився той чоловік у громаді? Скільки-то він попоходив та поїздив, та з тими панами, та з грішми. Та інший би з вас стільки злупив, що аж пальці було б видно, а що він дістав за свій труд? Карбованця від пана на горілку... Самі знаєте...
О, Мартин знає що й до чого. Обходить кого треба та й про себе не забуває. Матвій з місця пом'якшав. Можливість набути ще одну десятинку підкуплювала його надзвичай. Та це ж бо було б цілі сім десятин, а там, за пару років ще десятинку придбав би, і його бахурі сливе забезпечені...
А люду, що тієї води в повінь — усе прибуває і прибуває. Ціле широке подвір'я, весь парк — скрізь повно, скрізь товчуться, гармидерять, бідкаються. Погода почала капсіти, небо насупилось, зсунулось, здається, аж на голови дядькам налягло. Ось-ось розсльозиться.
І Матвій дався намовитись. Удвійку з дядьком Харитоном, отим самим, що має поле межа в межу з Матвієм, пішли до панських покоїв. Люди ж, розбившись на гурти, гомоніли далі і чекали.
Бути поважним та статечним не робило для Матвія ніяких труднощів. Чоловік, що не кажіть, у формі. Йшов і роздумував, що сказати, як сказати — мусить його толково та з розумом, діло ж немале.
Покої панські низькі, старосвітські. У дверях Матвій мусить сливе голову нахиляти, щоб не буцнутись об одвірок, видно, не для таких вони будовані. Оконом, видно, на свій зріст їх виміряв, бо ж не всі можуть такими Матвіями бути. Зате скрізь тут затишно, та притульно, та м'якенько. Ситість тут чується та вигода. Уже самий передпокій чого вартий,— килими, кажуть, перські, тапчанчик м'який, кілька таких ослончиків та крісел плетених" "Чи витримав би, коли б так сів?" — міркує Матвій, дивлячись на ті турецькі витребеньки. І хто його може на такому сидіти? Пан? Так він же сам, хоч куций, пудів вісім важить — жлукто таке, та й пані його не менше. От хіба донька їх — єдина стать, що на людину подібна, зросту хоч і не високого, та струнка і ніжна, і голос дзвінкий, хіба що літери "р" як слід не вимовить, замість "русска" у неї виходить "лусска", а замість Ревська каже "Левська" і так її Левською ще у школі й прозвали.
Пана дома не застали. Був він, здається, у Мизочі, а за нього говорив його заступник, чи писар, чи повітря зна що він таке — молодий, на диво тоненький і хирлявий панок хлюстоватого вигляду, що дуже натягнуто і роблено-поважно заявив, що воно, мовляв, так і так... Пан дістав дійсно від власниці княгині телеграму з Парижу, щоб маєток продати, але коли та як — нічого ще не відомо. Отож і поїхав пан до містечка, щоб там докладніше у адвоката довідатись, і паничик думає, що він скоро вернеться і тоді буде видніше. Але сьогодні то ледве чи станеться, от хіба завтра. По-друге — тут стільки того люду навалило — де ж його зо всіма розмовляти. Мусять вибрати уповноважених, як слід, і передати в їх руки справу. Запитав Матвія, чи ви є таким уповноваженим.