Зирнув на Росину — та розсміялася.
— От у Жорки нічого. А в тебе...— дядько Лесь ворушив вусами, прицмакував, хитаючи головою.
— Так це я зараз...— знітився Юрко і вже взявся до вузла, розв'язав, заходився розгладжувати долонями матерію. Але вона, непокірна, знову бралася складками.
— Наче теля жувало,— пирснула зо сміху Росина і відвернулася.
— То треба утюжком,— порадив дядько Лесь.— Гаряченьким... Та водичкою побризкати. Ми, було, як ідемо з військової частини в місто, то все на нас так і сяє... Раз-два. Раз-два... Красота...
Тракторист зиркнув на Росину. Дивився на школярку і Сагайдак, ще енергійніше розправляючи сорочку.
— Ходи до мене, Юрко, я тобі випрасую,— запропонувала дівчина.
— Е, ні,— заперечив дядько Лесь.— Це, брат, треба тільки власними руками. Ну, а щодо трактора, якщо хочете, книжку вам принесу... Підручник...
— Звичайно, дуже хочемо,—'загорілися в Юрка очі.
Дядько Лесь уже поспішав до кабіни. Росина відійшла вбік, щоб не заважати. Стала, гукнула Сагайдакові:
— Ходімо, Юро, я ввімкну тобі праску.
СИНЬОШИЙКА
За останній час помітно підросло, зміцніло лосеня. Довгоноге, вухасте, воно допитливими, немов здивованими очима зоріло на світ, до всього цікаве й уважне. А Росині, Романові та Онисимові здавалося, що в погляді тварини так і не розвіявся сум, почуття самотності. Щоб якось розраяти малого, прилучити до компанії, вирішили перевести його на ферму. Там, серед телят, лосеняті буде веселіше. Та й вигульні загороди просторіші — є де й побігати, і погратися. Молока вже можна давати менше — Буханець залюбки смакує і траву, і сінце. Не гребує і молодим пагінням дерев.
Була ще одна причина того, що лісівники змушені шукати для свого вихованця нове житло. Романова мати бідкалася: через несподіваного гостя доводиться курей тримати взаперті.
І ось уся школярська компанія зібралася на Романовому подвір'ї, обмірковувала, як краще перепровадити тварину на колгоспне господарство.
Роман пропонував попросити в артільних конюхів уздечку чи недоуздок, бо хтозна, мовляв, як поведеться чотириногий друг. Може, тільки вийде на вулицю, кинеться навтікача, і ніяка сила нездатна буде його вдержати. Все-таки це ж істота дика...
Всі суперечки припинив Онисим. Він узяв звичайну мотузку, пов'язав лосеняті на шию, храп теж про всяк випадок прихопив петлею. Вуханець проти всього того не заперечував — покірно скорювався волі старшого лісничого. І коли розчинили хвірточку, а Роман сказав: "Ну, вуханю, ходімо на нову квартиру",— спокійно рушив за своїм поводирем.
Так і йшли вулицею. Оточений з усіх боків гомінкими школярами, він ступав сягнистими кроками, роздивляючись навсебіч.
Як випустили в порожній загін, теж лишився якимось статечним і непоквапливим. Обійшов усю обору понад огорожею, зазирнув у годівниці та ясла. Знайшовши там свіжу конюшину, заходився їсти.
Коли школярі вже залишали лосеня, воно підійшло до лат і, піднявши голову, все дивилося мовчки їм услід.
— Цікаво було б знати,— сказав Юрко Росині,— що воно зараз думає?
— А може, в нього й думок ніяких немає,— зауважила дівчина.
— Ні,— хитнув головою Сагайдак,— тварини теж думають, так, як і ми. Тільки сказати не можуть, щоб люди зрозуміли.
Хлопець тримав у руках книжку. Всі ці дні він не розлучався з підручником і, як тільки випадала вільна хвилина, читав разом із Вчорашнім. Юрко вирішив за всяку ціну навчитись водити трактора. Хай Роман тоді хизується!
Ліворуч від дороги, що вела з ферми в село, височіла Козацька Могила з геодезичною триногою на маківці. Росина з Юрком трохи відстали від гурту, і тепер дівчина сказала:
— Ходімо туди. Я покажу тобі гніздечко синьошийки.
— Чиє?
— Синьошийки.
— Про таку пташку я ніколи й йе чув,— знизав плечима Юрко.
— От бачиш. А казав — відвідуєте гурток юннатів! От я тебе й познайомлю з нею... Пішли!
Росина вже взяла хлопця за руку, бо треба було звертати саме тут, де кінчалася скошена ділянка вівсомішанки, а далі густою стіною стояло жито.
— Але ж мені треба ось читати...— розгублено сказав Сагайдак. Та Росина не відступалася.
— Ти попроси Романа й Онисима, вони тобі допоможуть. Хлопці вже добре знають машину. Не гордуй, Юро, перед ними. Ну, біжімо!
Юрко скорився. Коли вже були за стіною жита, дівчина шепнула:
— Нагнімось... Щоб нас не бачили...
Вони довгенько бігли пригинці, все ще тримаючись за руки.
А школярський гурт в першу мить і не помітив їхнього зникнення. Роман розповідав саме про Гемориху. Всі працювали вчора по той бік дамби, а він прибіг до наметів. Бачить — сусідка крадеться до озера з корзиною та озирається. Присіла біля води, виймає одне за одним каченят. "Вуті, вуті..." — гукає їм стиха.
— А ти ж що? — поцікавився Онисим.
— Я сховався за намет, мовби нічого й не бачу.
— Ех, ти! — махнув старший лісничий під регіт школярів.— Крикнув би їй: "Бог поміч, тьотю!"
Сміються лісівники. Усміхається й Сороканіжка. І ту мить озирнулася: де це Юрко? Ні його, ні Росини на дорозі немає. Приклала дашком руку до золотавих брів, пильніше обдивляється навколо. І тільки тоді помітила у попельнастому морі житнього колосся, що вже почало красуватись, дві голови. Смутком заволокло від того очі.
А Росина та Юрко раділи, що непомітно вислизнули з гурту. Дівчина хвалилася, що збирає колекцію пташиних яєць. Уже має п'ятдесят одне.
— І знаєш, де чиє? — допитувався Сагайдак.
— Звичайно! І про пташину кожну можу тобі розповісти.
Так і не помітили, як дійшли вже до Козацької Могили.
Лебеденко давно заборонив розорювати цей заповітний пагорбок землі та щось сіяти на ньому, і тепер могила, поросла ковилою та тирсою, уся якась мовби сива, величаво підіймалася серед поля, як пам'ятник героїчному минулому народу.
Ступали спроквола узвишшям. Росина зірвала на високому стеблі жовту квітку.
— Нечуйвітер,— простягла Юркові.
— Яка гарна назва!
— Гарна,— кивнула дівчина.— Мама казала, що нечуйвітром можна лікуватися при захворюваннях печінки. А це ось переступень. Отруйний. З ним треба обережно...
Росина зірвала і його.
— То навіщо ж ти? — наполошився Юрко.— Викинь!
— Нічого,— усміхалася дівчина і прикладала те друге стебло до нечуйвітра.— Треба все знати у житті — і друі;а, й ворога... Так каже дядько Лесь...
Верхів'я могили було, мабуть, колись усе перекопане. І тепер виднілися то там, то сям ями, густо порослі травою.
Юрко зацікавлено обдивлявся навколо. Звідси відкривався широкий краєвид. Он на дорозі, неподалеку від Геморової садиби, гурт школярів. Ліворуч — яр, там — шкільне лісництво. Але його не помітно. Тільки височіє на схилі купка старих беріз. За вибалком — село. В садочку біліє Романова хата.
Поки Юрко роздивлявся все те, Росина обережно наближалась до високого куща калини, що ріс поряд із стовпом тригонометричної вишки. Коли вже була за кілька кроків від нього, з-під обвислої гілки з криком випурхнула маленька трав'яно-бурого кольору пташка. Але нікуди не полетіла, сіла на найвищу галузку.
— Он глянь, Юро! — гукнула притишено дівчина.— Яка з себе синьошийка...
Сагайдак озирнувся. На голубому тлі неба пташку добре було видно. Знизу сіренька, нічим особливо непоказна. Зате на шию одягла виняткової краси стрічку — ясно-синю з кобальтовим відливом. На груди спустила манишку з вузенькою темною смужкою в червоно-охристій бахромі. І це ще не все. Посеред манишки вигадниця мовби приколола брунатного кольору брошку.
— Ох ти, яка красуня! — вигукнув Сагайдак.
Того голосу птаха налякалася, пурхнула з куща, з криком закружляла навколо могили.
Як сіла на самому вершку триноги, Росина ступила ближче до куща, і очі її нараз розширились від побаченого.
— Сюди скоріше, Юро! — гукнула схвильовано.
Сагайдак підійшов ближче і теж, вражений, занімів.
На гілці в тому місці, де вона роздвоювалася на дві галузки, лежало невеличке гніздечко. В ньому двоє ще слабо оперених пташенят. Одне маленьке, друге майже втричі більше. Це останнє, тримаючи на спині мале, розставило крильця, уперлося лапками в стінки гніздечка і, відсуваючись якось дивно назад та вгору, піднімало на собі живий вантаж.
Юрко в першу мить і не збагнув, що відбувається в пташиному кубельці. Може, малюки просто бавляться, незважаючи на застережні крики батька чи матері. Але чому вони такі різні за розміром? Не одночасно вилупилися з яєчок? Не однаково харчуються? Відповісти щось достовірне самому собі на всі ті питання Сагайдак не міг.
А тим часом хоробрий здоровань, з голомозим недоростком на спині, вже піднявся до самого краю гніздечка.
Росина взяла Юрка за руку вище ліктя, мовби шукаючи в нього якогось порятунку чи захисту, вся насторожена, заніміла. Сагайдак відчув, як пальці дівчачої руки стискалися.
Здорове пташеня натужилося з усіх сил, аж лапки в нього тремтіли. Дрібно затіпалися й крильця. Тепер і голову підняло вгору, витягнуло шию. І той малий, що лежав на спині, посунувся ближче до хвоста, перекинувся через голову і безсилою грудочкою покотився вниз із гнізда.
— Ой! — зойкнула Росина, кинулася на допомогу нещасному.
Лише тепер вона помітила, що на землі у траві лежить ще двійко таких самих малих пташенят.
— Ах ти ж розбійник! — гукнула та заходилася піднімати покривджених.— Ти знаєш, Юро, хто то в гнізді? То зозуля підкинула синьошийці своє яйце і от бачиш, що нахабник витворяє. Он як воно в житті виходить!.. Ну, я ж тебе...
Тепер Юрко починав розуміти, що зозуленя вирішило спекатися своїх названих братів та сестричок, щоб самому було просторіше в гнізді, а харч, призначений для цілої сім'ї, попадав лиш йому одному.
— Стривай же, підеш до мене за таке,— казала Росина.— Отак! А ви, маленькі, лишайтеся в батьківській хаті...
Дівчина тримала жовтороте зозуленя в долоні лівої руки, правою порядкувала в гнізді.
Натривожена синьошийка уже спустилася вниз, сіла на стебло перестрічу і кричала, кричала.
— Ходімо скоріше звідси,— сказала Росина,— бачиш, як плаче...
Вона швидко ступила кілька кроків вбік від куща.
— А що ж ти із зозуленям зробиш? — запитав Юрко, здивований, що школярка забрала пташеня із собою.
— У мене дома є клітка і гніздечко. Хай виростає там цей агресор...
— Але ж як його годувати?
— Я знаю... Обіжене не буде...
Коли спускалися з могили, задумливо продовжувала:
— І нікого не жаль...