Трактором не можеш проїхати, герой!
Кричали, щоб зігнати своє безсилля. Тракторист хрипло лайнувся:
— Що — трактором! Що — трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!
"Танком..." І раптом в уяві моїй виник військовий табір, артилерійський двір, дивовижні незграбні машини зі скошеними, як у човнів, носами...
"Бронетранспортери-амфібії, да... Для подолання водних рубежів... для десантів..."
Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям під час стихійних лих...
І раптова думка пронизала мене.
— Іване Івановичу! Іване Івановичу! — загукав я в темряву. Але голова не відгукувався. Тоді я кинувся до тата:
— Тату! Тату!
Він, забрьоханий з ніг до голови, пхав трактора. З-під колеса, що буксувало, просто на нього летіла грязюка.
— Одійди! Одійди, ну! — крекчучи від натуги, роздратовано прохрипів він.
Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти ні хвилини. Самому треба рвонути туди.
І не роздумуючи більше, я кинувся додому. Захекавшись, вбіг у сіни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб світила фара, і скочив у сідло.
їхати було ой як важко! Колеса в'язли у грязюці, буксували на глині. Доводилося раз у раз злазити і пхати велосипеда поруч себе. Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не мені. Бо тут шугав дужий вітер, який збивав, просто клав на землю. Двічі я не міг втриматись і валився набік, на ногу, і якийсь час стрибав на ній — не міг вирівнятись. А раз просто впав у болото. Але поспішав з останніх сил. І з тривогою вдивлявся вперед, у темне громаддя лісу, що наближалося. Шукав очима вишку, де прапор, і не міг знайти. І думав з острахом: "А що, як навчання ще не закінчилися і в таборі нема людей? Що робити? А навіть як є, чи послухають, чи повірять вони мені, хлопцеві?"
Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось із дорослих намовити. Але ж ні! Вилетів кулею і помчав. Не подумавши навіть. Як скажений!
І вже каявся я, і картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога. Аж ось і посадка. Я в'їхав на "глеканку". Вітер одразу відпустив мене. Він пішов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурчені чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час мені доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки. Бо як наскочиш та зробиш "восьмьорку" — тоді все. І, вшнипившись у "глеканку", так я й не вгледів, чи є прапор на вишці, чи нема.
Десь тут уже дот на узвишші, за дубами, невидимий у темряві: я виїхав на "генеральську" дорогу. І як про
щось далеке і примарне подумав про ті інструкції, що лежать там, у розколині над амбразурою. Та цю думку враз витіснив спогад про відчайдушний пронизливий крик: "Рятуйте!", що й зараз дзвенів у мене у вухах. І я ще дужче натиснув на педалі.
Хто був у лісі вночі у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вітер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, тріщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує і шаленіє — той знає, що то таке. То страшне.
Але, присягаюся вам, я не відчував того страху. Десь із глибини спливла навіть думка: "Чому мені не страшно?" Та я одразу забув про це думати. Я був увесь якось націлений уперед і тільки вперед. Я думав лише про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше... Я думав лише про свої ноги, що крутили педалі і вже страшенно боліли від напруження, і про дорогу, про оті нескінченні корчі, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе
Коли я раптом вискочив нарешті на галявину до тої арки й шлагбаума, освітленого ліхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.
Вартовий помітив мене й гукнув:
— Стій! Хто такий?!
Я під'їхав упритул до шлагбаума.
— Мені начальника... Головного... Будь ласка... Дуже треба. Негайно... — Я вагався, говорити вартовому чи ні: однак же він не вирішує, а що, як не захоче покликати офіцера.
— Що сталося? Тільки повернулися з навчань. Три доби... Може, вранці?
— У нас село заливає, — видихнув я.
— Стривай. Зараз. — Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. — Товаришу капітан! Доповідає вартовий на прохідній єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає... Єсть! — Він обернувся до мене: — Давай он до тієї палатки!
Я пірнув під шлагбаумом і поїхав до палатки. Назустріч мені вже виходив високий офіцер з червоною пов'язкою на рукаві.
— Що таке?
Хекаючи і затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — і про хати, що по самісіньку стріху затоплені, і про те, що човни позносило і дроти електричні позривало, стовп повалило, і про те навіть, як трактори буксують, не можуть підтягти колоди для плотів...
— Ясно, — сказав капітан. — Ходімо. Доведеться будити полковника. Хоч і жаль — годину всього, як ліг, тільки оце з походу повернулися. Та нічого не вдієш — тут така справа, що...
Ми пройшли кільки палаток і біля однієї зупинились. Капітан пригнувся і пірнув у неї. За мить палатка освітилася зсередини жовтим світлом і на брезенті заколивалася довга химерна тінь.
— Товаришу полковник, — почувся голос капітана. — Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусідньому селі повінь. Затопило хати, потрібна допомога.
Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся і мовив густим, неквапливим басом:
— Значить, так... Підніміть поки що офіцерів — начштабу, начартилерії, транспортників, командирів мотострілецьких батальйонів... Інших не треба. Хай відпочивають.
Мені враз перейняло подих. Вчулося, що ніби це той самий голос, що говорив зі мною по телефону.
— Хто сповістив про повінь?
— Хлопчик, товаришу полковник. На велосипеді примчав...
— Хай зайде.
З палатки вийшов високий капітан:
— Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.
Я зайшов у палатку. На вузькому залізному ліжку сидів, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловік. Він був уже в галіфе, але ще в майці. І мені зразу впала у вічі якась дивна невідповідність: обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, із сивими скронями і засмагле, аж чорне, а тіло, навпаки, білісіньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м'язами, і шия теж, як у борця, товста і дужа. І таке було враження, що та голова не од того тіла.
— Драстуйте, — привітався я.
— Здоров. Сідай. Ну, розповідай, що там у вас. Я сів на лаву біля столу і став розповідати.
Поки я говорив, він вдягнув кітель, що висів на стільці коло ліжка, — з полковницькими погонами і кількома рядами орденських колодок на грудях.
Ще я не закінчив розказувати, як почали заходити офіцери. Тихо віталися. Він, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгі лави, що стояли круг столу. Вони сідали.
Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звів на мене брови — пізнав. Ледь усміхнувся, але зі слів моїх усе зрозумів — нахмурився.
Нарешті я замовк.
Полковник підвів очі на офіцерів, обвів їх поглядом:
— Усі?
— Так, товаришу полковник, — відповів високий капітан.
Полковник підійшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:
— Товариші офіцери! Хто ще не зрозумів, пояснюю — в сусідньому селі повінь, річка вийшла з берегів, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дії... Затопило, очевидно, цю частину села, в долині, біля річки... Цю вулицю, оці хати... Підходи отут, тут і тут...
Полковник і офіцери схилилися над картою.
"Чого вони так зволікають? — з досадою думав я. — Замість того щоб зразу підняти всіх по тривозі, кинутися по машинах і в село — наради якісь проводять... А там люди вже, може, гинуть..."
Тільки потім я розшолопав, що на все це пішли лічені хвилини. Просто — то була дисципліна, організованість, які виключали безладдя і метушню. І я зрозумів, що робити швидко — це не обов'язково хапатися й поспішати.
Але це я зрозумів лише згодом, а тоді досадував, що вони, на мій погляд, дуже повільно ворушаться.
— Значить, так, — казав полковник. — В операції братимуть участь бронетранспортери, два мотострілецьких батальйони, перший і третій, три малих арттягачі. Діяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей піднімати тихо, без галасу Інших не будити. Готовність... — він глянув на годинника, і в цей час на стільці коло ліжка задзижчав телефон. Полковник підійшов, зняв трубку.
— Полковник Соболь слухає. А... так... драстуйте... Драстуйте, товаришу Шевченко... Так... Уже знаємо... За п'ять хвилин виступаємо... Звідки? Звідки знаємо?.. Та тут нам сповістили... — він глянув на мене, усміхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо: — Як тебе звати? Секретар райкому дзвонить...
— Ява... — розгубився я і додав: — Рень.
— Один товариш... Ява Рень. Знаєте?.. Так... так... Добре, передам. Отже, за п'ять хвилин виступаємо, товаришу Шевченко. Не хвилюйтеся, все зробимо, що в наших силах. До побачення. — Полковник поклав трубку, знову глянув на годинника. — Готовність... за... чотири хвилини! О другій чотирнадцять. Виконуйте!
Мить — і палатка вже була порожня. — А тобі секретар райкому просив передати подяку. За ініціативу і оперативність. Він, виявляється, знає тебе. Я почервонів і опустив очі:
— То він матір мою знає, а не мене. Вона — депутат. Полковник накинув на плечі довгий, майже до п'ят
зелений плащ з каптуром, без рукавів, і ми вийшли.
З палаток вискакували, на ходу поправляючи гімнастерки, солдати і бігли до артилерійського парку. І не чути було ні криків, ні вигуків — ніякого галасу. Тільки тупотіли і гупали по доріжках чоботи.
У парку заводили машини. Доки ми підійшли, вони вже одна по одній вивертали на дорогу. Обганяючи бронетранспортери і тягачі, вперед вирвався газик з брезентовим верхом, схожий на наш колгоспний, на якому їздив голова і який усі звали "бобик". Але цей "бобик" був зовсім новенький, не забрьоханий грязюкою, з білими кружалами на скатах. "Бобик" підскочив до нас і різко загальмував. На задньому сидінні сиділо троє офіцерів. Вільне було тільки місце попереду, поряд з шофером.
Полковник на якусь мить задумався:
— Та-а-ак, з велосипедом ми сюди не вліземо...
— Товариш полковник, я його візьму в свой машина, да, ми з ним старі друззя, — почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
— А, добре! Добре.
І я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мій велосипед і побіг з ним уперед, гукнувши мені на ходу:
— Давай за мною! Я кинувся за ним.
Пайчадзе підбіг до бронетранспортера-амфібії, передав комусь нагору велосипед і вже сам злетів угору і зник за бортом.