Від імені й за дорученням колективу Тихоокеанської експедиції дозвольте, пане Тонгіа, подякувати вам за глибоке розуміння поточного моменту й оздоровлення потерпілого від акул матроса Василя Петровича Гайового.
Савелій Гудзонович потис руку вождю й вручив сувенір — іграшкового ведмедика з балалайкою в лапах.
— О, гут… гут бай, — розгубившись й не зрозуміло якою мовою почав дякувати Тонгіа.
— Нічого, нічого, — заспокоював його помічник капітана. — Живіть мирно та не дружіть з представниками світового капіталу, — метнув він погляд на Сема Роулінза.
Вийшовши з хижини вождя й прямуючи на берег, де вже давно чекав човен, Толстиков поділився своїм враженням:
— Класова самосвідомість остров'ян виявилась надто низькою, на рівні матріархату. Не розумію, як можна водитися з буржуєм, містером Роулінзом! Що спільного в тубільця з ним?
Євген Петрович посміхнувся, але нічого не відповів.
— Ну, Васько, ну, Степане, — ще з трапа кинув Євген Петрович. — Ви не гірше дипломатів налагодили міжнародні зв'язки. Де б ми не з'явилися, тільки й мови: "Васко, Стопа — хорошо! добре!" А одна дівчина — дивне таке ім'я: не то Тверділія, не то Бастілія…
— Корділія, — засміявсь я.
— А, так, Корділія, — пригадав капітан. — Так вона все повторювала незрозуміле: "Оау, воу — тені Васко, Стопа".
— Що ж тут незрозумілого? — озвався Очеретний. — Тубілка говорила: "Я подруга Васька й Степана".
— Чим ви їх так полонили? — запитав Євген Петрович.
— Не знаємо, — відказав я. — Мабуть, добрим ставленням, тим, що вважали тубільців за людей, не гордували, а Степан ще й урятував Менеуа.
— Нам про це розповів Сем Роулінз. Дякую, Степане, — обійняв Очеретного капітан.
Я переповів тут же про те, що чув від Степана про родину старого рибалки, Того, Кому Не Таланить, — Менеуа, про його поневіряння на Маршаллових островах і про те, як він із своїми товаришами потрапив під радіоактивний дощ.
— Ми звернули увагу на тіло однорукого тубільця, — мовив капітан. — Якісь загадкові виразки й плями…
— А ще, знаєте, Євгене Петровичу, — докинув я, — у щоденнику нашого Кузьмича, що він мені його віддав, згадується ім'я Менеуа та шхуна "Татсу-мару" ("Час дракона") і ті ж таки Маршаллові острови.
— Це цікаво, — здивувався капітан. — Як ви вважаєте, Савелію Гудзоновичу?
— Байки Крилова! — відрубав той. — Звідки і як, пробачте, на чужому острові, в чужому для нас світі з'явився щоденник радянського громадянина?
— Так я ж сказав: Кузьмич мені віддав його перед самою своєю загибеллю.
— Згідно з інструкцією, папери слід опечатати! — закінчив Толстиков. І, вже залишаючи палубу, додав: — Цим я займусь особисто, товаришу Гайовий.
До зборів лишилася година-друга. З рифів повернулися всі товариші. Професор Циба, який приплив раніше, був чимось стривожений. Відпочиваючи під тентом на горішній палубі, я мимоволі почув, як начальник експедиції говорив капітану:
— …Траплялися ділянки, де радіоактивність перевищувала всі норми, і ми припинили збір коралів. Лабораторні досліди покажуть стан води та мікроорганізмів у ній.
Потім Іван Васильович, гупаючи по сходинах, спустився на спардек, у свою каюту. На горішню палубу, до радіорубки, де, про щось розмовляючи із радистом, стояв капітан, піднявся Толстиков.
Краще б я не слухав того, про що він говорив!
Мова була про мене й Степана. Не знаю, за яким правом Савелій Гудзонович докоряв капітану, що той, мовляв, розвів панібратство й поводиться з нами, матросами, як з рівнею, не дотримуючись у взаєминах субординації.
— Не секрет, що панібратство авторитету не додає,— говорив він. — Ви капітан, вони матроси. І свій плацдарм, так би мовити, треба зберігати недоторканим.
Він навіть навів приклад з життя фараонів. У дитинстві однолітки-друзі — і майбутній володар й свинопас — були рівні. Та коли один з них отримував владу, він, згідно з традицією, начисто відмітав людські стосунки, ніколи не спускався до земного.
Мені стало гидко й боляче до сліз! Я навіть не збагнув, що ж мене так образило в словах Толстикова: зверхність, надумане розмежування між людьми чи неприкрита й нагла зневага до гідності кожного з нас? Мабуть, усе взяте разом.
Авторитет… Хіба не труд, не наша самовіддана праця й чесність повинні його визначати? І чи не ганебно — так вболівати про дотримання дистанції у взаєминах.
"Навіщо він це сказав?" — пекла гризота.
Краще б я оглух і не чув тієї розмови!
…А потім почулась команда:
— Вибрати якір!
Клацнула педаль підйомного механізму — брашпиля. "Вихор" здригнувся: якір одірвавсь від коралового грунту лагуни, і ланцюг, брязкаючи, зміїсто поповз у клюз.[25]
Приплив уже закінчився, виповнивши лагуну по вінця. Його високі хвилі підхопили наше судно і через прохід Те-Пуапуа винесли в океан.
"Гідролог" знявся з якоря теж.
Прощавай, Фунафуті, крихітна цятко в океані!
За звичкою довго-довго поглядом проводжати острови, на які мене закинула доля й куди, мабуть, уже ніколи не повернуся, я й цього разу стояв на палубі, не відводячи очей від берега.
Та він даленів.
Голубе око лагуни, обрамлене верховіттям пальм, які стриміли на довколишніх острівцях, ніби дивилося в душу. І мені стало сумно, що я ніколи вже не побачу ні цих далеких берегів, ні Корділії…
— Тофаа! Тофаа! — згадавши, як з нами прощалися тубільці з Фунафуті, мовив я.
Атол, ніби марево, непомітно й легкокрило розтав на далекому видноколі.
Розділ шістнадцятий
КОЛО ЗАМКНУЛОСЯ
Уже згодом, невдовзі після того, що трапилося з "Гідрологом", багато газет світу, в тому числі й американських, напишуть про наші злигодні як про трагедію, винуватці якої ті ж таки палії війни, знахабнілі годованці Пентагону.[26]
Англійська "Санді таймс" у статті Дуайта Роджера "Зникла експедиція" інформувала своїх читачів лаконічно, без будь-яких коментарів: такого-то числа радянське дослідне судно в районі Маршаллових островів наскочило на рифи й потонуло; "Вашінгтон пост" звинуватила капітана, який буцімто не врахував навігаційних застережень про те, що води тих широт небезпечні для судноплавства.
"Судячи з попередніх повідомлень, — писала "Вашінгтон пост", — "Гідролог" зазнав катастрофи на крайній півночі Маршаллового архіпелагу, очевидно, в районі атола Таонгі або на північний захід від нього, де лежить група островів, зокрема атол Уейк. Безперечно, — зловтішався автор кореспонденції,— капітан радянського судна мав лоцію і, може, навіть зведений лист — 983 — англійських карт. А в лоції чорним по білому зазначено: "Води навколо атола Уейк — військово-морський оборонний район Сполучених Штатів Америки. Без дозволу морського міністра жодному судну відвідувати його не можна".
Розповівши про те, що "Гідролог" працював за програмою Міжнародного геофізичного року, газета французьких комуністів "Юманіте" в статті "Атомні безумці замітають сліди" вказала на причину катастрофи: "Уже біля островів Палау, де "Гідролог" вивчав радіоактивний режим океану, американська вояччина почала заважати дослідникам. Зібраний експедицією матеріал, очевидно, ще раз міг викрити злочинність атомних безумців, і вони пішли на крайність…"
Це відзначили й інші газети світу. Японська "Майніті дейлі ньюс" своє невелике повідомлення про загибель "Гідролога" закінчила так: "Ми пам'ятаємо Хіросіму й Нагасакі, не забули й жертв "Щасливого дракона".[27] Попіл Бікіні стукає в наші серця!"
Усе це напишуть потім. Ще пізніше дізнаємось про це ми — я й мої товариші по нещастю. Та зараз…
Щось лоскітливе й холодне проповзло по моїй спині, перемістилося на руку. Здригнувшись, я отямився й розплющив очі.
"Де? Що?" — запитав самого себе.
Узбережжя було безлюдне, лише на рифах шумів прибій, і відгомін його, ніби розкоти далекого грому, долинав, завмираючи в океані.
Я лежав ниць, до половини засмоктаний м'яким кораловим кришивом. Хвилі, набігаючи, вже підступали до голови; права рука по саме плече також була покрита вологим піском, а на лівій — чи то жаба, чи, може, риба — сиділо страховисько. На мене сердито дивилися банькаті очі, довгий хвіст, розгойдуючись, як маятник, лоскотав шкіру.
Відчувши порух моєї руки, рибожаба повільно сповзла на пісок, пішла до води.
— Де я? — уже вголос мовив, роззираючись довкруг.
Окраєць берега, де я лежав, — вузький кораловий мис — був схожий на вістря рибальського гарпуна, з яким остров'яни виходять на лов. Позаду, виблискуючи проти сонця, котив свої нескінченні хвилі правічний океан, а в головах, за кілька кроків од води, кущилися мангрові зарості — покруч оголеного "повітряного" коріння, що нагадувало ноги велетенських павуків.
— Де я? — знову мовив, напружуючи пам'ять та стараючись усе збагнути й пригадати.
І таки пригадав…
1. Страшний улов
Атол Фунафуті, як марево, розтанув у далині.
Знову за бортом щось мрійливе завів вірний супутник мореплавців — пасат.
Десь, мабуть, на півночі, пройшов шторм, сюди докочувались його високі хвилі, так звані мертві брижі. Вони в нестямі шаленіли довкруг і, як зграя зголоднілих хижаків, кидалися на судно. Та "Вихор", не збиваючись із курсу й піднімаючи під себе гори води, вперто долав милю за милею.
Схожий на каченя, неподалік перевальцем простував "Гідролог".
Діждавшись, поки атол зовсім зник із видноколу, я спустився в каюту.
Доки ми жили на острові, наші товариші ще раз пофарбували майже все судно. Залишилися недофарбованою кают-компанія та кілька житлових приміщень. Тимчасово до нас у каюту перевели Антона й Кнопку — матросів Сергія Тупиченка і Миколу Бесараба.
Високий, кряжистий Антон і на кілька голів нижчий від нього — справжнісінький пуп'янок або лісовий гномик улу-улу! — Кнопка нині були на вахті. Степан Очеретний спав.
Я тихо зайшов до каюти. В ніс ударив нудотливий, ні з чим незрівнянний сморід.
"Корали", — посміхнувсь я.
Так смердять підняті із океанського дна кам'яні квітки, покриті живими кораловими поліпами, які починають відмирати. Новачки, хто вперше потрапляє на рифи, завжди набивають тими "квітами" свої рундуки. Каяття приходить пізніше… Хтось із наших хлопців ото й зробив у каюті заповітну схованку.
Очеретний прокинувся.
— Кнопка? — в темряві гукнув він.
— Ні, це я.
Степан не озвався, тільки зашморгав носом.
— Неможливо! — гримнув нарешті.— Де той, скажи мені, акселерат? Кнопка! — гукнув знову.
— Він на вахті,— пояснив я.
— Я за себе не ручаюсь! — заявив Степан, силкуючись відімкнути рундук Миколи Бесараба. — Або нехай він негайно викине оту смердючу гидь, або… я не знаю, що й зроблю!
— Годі шуміти: повернеться з вахти — викине, — сказав я.
Але Степан розгнівався не на жарт.