Пильно дотримуйте правил польоту в балістичній ракеті!
Чистим, голубим полем пропливав унизу край Тихого океану, потім минули ламана лінія узбережжя, іграшкові гірські хребти, — вони б скидалися на шкільні макети земної поверхні, коли б не дрібненькі клаптики хмар, що подекуди приліпилися до гір, — а потім розгорнулись безкраї південноамериканські джунглі.
Повернулася вага. Непомітно закралася в тіло і злегка притисла людей до крісел. Та так легенько, наче це були не дорослі люди, а манюні дітки... Приємно залоскотало в м’язах, і Яна засміялась.
— Ну як, Олексо? — спитала доброзичливо.
— Нічого, — серйозно озвався хлопець. — Я гадав, що буде гірше. А воно таки нічого!.. Цікаво, як там Макс? І оці ваші Альмейди?
Він навіть посміхнувся.
Земля наближалася. Вага залишилась мізерною. Двигуни мовчали. Яна примушувала себе думати про те трудне, що чекало на неї після рейсу, та ніяк не могла відігнати радісного збудження. Та й що вона могла вдіяти, коли молодий і сильний людський організм торжествував свою перемогу над простором, свою здатність жити всюди.
Зненацька увімкнулися гальмові двигуни, а за кілька хвилин об’єктив знову змінив орієнтацію — тепер він дивився вздовж руху. Яна побачила плескате сіре поле, товсте шасі, що вилізло з металевого черева. Ракета глухо ковзнула об землю й побігла. На екрані з’явилася дівчина.
— Буенос-Айрес, — посміхнулася вона.
Пасажири вийшли на ракетодром, залитий сонцем. Яна і її супутники перш за все відчули, що теплий осінній одяг тут зайвий.
Повітря пахло перегорілим газом. А в підземній галереї — точнісінько такій, як у Сан-Франциско чи в Москві— стояли пахощі тропічних гаїв...
У півсфері вокзалу влаштували коротеньку нараду. Вирішили так: Максим, Яна і Тереса їдуть до Гомеса, а Олексій і Пуебло — до радянського представництва. Пуебло дуже не хотів розлучатися з Яною і Тересою, а Олексій — з Максимом. От і розсудили, що при такому складі груп усі прагнутимуть якнайшвидше зустрітися.
Пуебло з Олексієм сіли в міський електромобіль, а всі інші — в машину на повітряних подушках, бо старий Гомес жив за містом.
Розділ сьомий
ЗНОВУ НЕЗРОЗУМІЛЕ
Вони мчали по естакаді, над парками і розсипами білих вілл. Вони мчали назустріч сонцю, що зазирало у вітрове скло, а друге сонце, розбите на мільйон скалок, сліпило їх з поверхні океанської затоки. Сонце і парки — таке було перше враження від Аргентини.
Тереса щебетала, розповідаючи про красу Ла-Плати і Буенос-Айреса, про узбережжя, над яким вони зараз мчали, і про що б не говорила — все згадувала свого брата, "такого геніального, що він сам цього не розуміє, доброго, як сто чоловік, і жахливо безпомічного..." За десять хвилин вона тричі його викликала й ласкаво зазирала у відеофон, а Пуебло просив показати Яну й посміхався до дівчини, показуючи свої зуби. Очі в нього знову сяяли, як мокрі сливи.
— Ми ще їдемо, — повідомляв він. — Ваше представництво аж біля порту, і нам належить проїхати все місто. Ах, як я шкодую, синьйорито, що ви не поруч! Обіцяйте: коли оглядатимете Буенос-Айрес, неодмінно запросите й мене. Я покажу вам місто!
Він повертав свій відеофон так, що Яна бачила перекинуті рівні вулиці, на яких буяли пишна зелень і потік різноколірних машин, дещо вигадливі будинки минулого і прозорі кристали сучасних споруд...
— Ми приїхали, — сказала Тереса.
— На все добре! — озвався Пуебло. — Як тільки вийдете від старого, викликайте!
Машину залишили на обочині, засвітивши ліхтарик "Зайнято", спустилися з естакади і пішли довгою алеєю між стрижених чагарників та крислатих дерев.
Будиночок Освальдо Гомеса Пайро стояв на пагорку посеред старого саду. Звідси крізь дерева проглядала ясна
блакить затоки Ла-Плата і далекий обрій, що танув у золотій імлі.
Тереса вгамувалась і стала урочисто-серйозною. В Аргентині старого вченого шанували.
— Він останні роки рідко бачиться з людьми... — пояснила дівчина. — Йому так багато років. Мабуть, сто сімдесят.
Стара жінка, правнучка Гомеса, невдоволено вислухала прохання про зустріч і пішла до скляного будиночка.
Посідали на лаві в холодку.
З дому вийшов старий-старий чоловік. Він був зовсім лисий, з білими вусами й бровами, вузлуваті руки безсило звисали вздовж тулуба, ноги переступали кожна сама по собі — один крок, другий, третій. Позаду нього йшла правнучка.
Всі троє підвелись назустріч. Максим перший наблизився й шанобливо схилив голову. Гомес ступив мимо і простягнув жовту руку Яні, потім Тересі. Потиск у нього був млявий, рука м’яка, з тонкою старечою шкірою. Тільки тоді озирнувся до Макса й поздоровкався.
— Сідайте, діти, — сказав і перший сів на лаву. Голос Гомеса тихо деренчав, часом хрипів. Посідали. Старий жовтуватими очима байдуже оглянув усіх по черзі й звернувся до Яни:
— Чому ви вирішили, дитинко, запитувати в старого Освальдо про Артема?.. Я його ніколи не бачив і вже не побачу.
— Чому? — мало не підхопилась дівчина.
— Бо я скоро помру. А він ще молодий. А хіба з ним що сталося?
Старий вільно розмовляв по-російськи. За вимовою він скидався на старого вчителя з Підмосков’я.
— Ніхто нічого не знає! — по-іспанськи вигукнула Тереса.
Гомес глянув на неї, як на малу дитину, яка нечемно втручається до розмови дорослих. Тереса прикусила язик. Макс заклопотано поглядав на вченого й мовчав. А той остаточно обрав собі в співбесідниці Яву.
Дівчина розповіла все, що знала, починаючи з підробленого виклику до Буенос-Айреса. Гомес слухав і кивав головою. Тільки один раз пробурчав:
— Де вже мені робити відкриття!.. Ти чула, Маріє?.. Вигадають отаке. Я ж скоро помру!..
І знову кивав головою, слухаючи. Потім сказав:
— Я такий старий, дитинко моя, що мені важко оце все збагнути. Ви зараз підете, а Марія мені ще раз про все розповість... Повільно так, слово за словом... Коли що треба, то й повторить... І я все потроху зрозумію...
Він зітхнув і змовк. Яна вирішила, що треба йти, але Марія, яка стояла поруч з лавою, похитала головою: ще не все.
— З Артемом сталося щось погане... — впевнено прохрипів старий.
На очі Яні набігли сльози. Ця людина, яка народилася ще в дев’ятнадцятому сторіччі й була дорослою під час Великої революції, називала Артема тільки на ім’я. Як самого себе — "Освальдо".
Він казав:
— Щось погане з ним сталося... Тут була чиясь зла воля. Подумайте, дитинко...
Про що слід подумати, старий не сказав. Марія за якимось невловимим знаком допомогла йому звестися на ноги. Макс і дівчата також підвелися.
Гомес несподівано повернувся до Тереси й ласкаво поплескав її по щоці:
— Бач, яка красива...
Попрощалися. Старий у супроводі правнучки пішов у дім. Дівчата й Макс знову крокували по підстриженій алеї. Мовчали, пригнічені зустріччю.
Тереса дістала з сумочки відеофон і набрала шифр Пуебло. Після кількох викликів на екрані майнуло його обличчя: "Трохи пізніше... Тут розмова..." — і знову тихо.
— Дівчата, — сказав Макс, зупиняючись. — У мене є одна думка. Посидьте на цій лаві, я за дві хвилини повернуся.
— Що ви вигадали?
— Тільки дві хвилини. І зник у хащі чагарників і дерев.
На проспекті поблизу порту стояв великий старий будинок. Біля його входу була прикріплена чорна скляна дошка з золотими літерами: "Всесвітня рада економічних і культурних зв’язків. Представництво Союзу Комуністичних Республік в Аргентинській Комуністичній Республіці".
У кабінеті на другому поверсі точилася розмова. Троє сиділи біля столу, а четвертий був на екрані відеофона. Він якраз і говорив:
— Ми вже з’ясовували цю справу на ракетодромі. Все підтвердилося: фізик з УФТІ Артем Соболь три дні тому прилетів сюди експресом Харків — Буенос-Айрес. Такий експрес літає раз на тиждень. Зворотний рейс призначений на завтра. Залізниця "Сполучені континенти" повідомляє, що такий пасажир про себе не заявляв. Обов’язкового обліку пасажирів, як ви знаєте, Залізниця не веде. Те саме в аеропорту. А коли ще взяти до уваги десятки тисяч машин, які щоденно залишають Буенос-Айрес...
Олексій слухав з суворим обличчям. Коли казати правду, до цієї хвилини він беріг надію, що сталося непорозуміння. Тепер треба було шукати якусь версію...
Пуебло нервував. Його язик аж горів від невимовлених запитань.
Третій співбесідник — чоловік років сорока п’яти з густою шевелюрою, що побіліла на скронях, — був тут господарем. Він слухав розмовця, потім зауважив:
— Бачте, товаришу Дієгос, якби з Соболем усе було гаразд, він про себе б сам сповістив. Тут щось складніше...
— Так-так. Я, товаришу Барханов, досить-таки далекий від тих наукових проблем, що їх розв’язував Соболь в інституті. Але давайте розсудимо логічно. Судячи з усього, вчинено злочин або принаймні досить злий жарт. Це друге мало ймовірне. Злочинці заманили Соболя до Буенос-Айреса, отже, їх треба шукати в Аргентині. Або... може, якраз не тут.
— Чому?
Дієгос ворухнув чорними бровами, підібгав губи під тонкими вусиками.
— Бо це занадто очевидно. Скоріш за все не в Аргентині, але в Західній півкулі...
— Можливо.
— Далі. Кому це могло бути потрібно — викрасти Соболя і його наукову роботу? Давайте поміркуємо.
— Я слухаю вас.
— Можливо, хтось працював над цією самою проблемою... — вставив Олексій і почервонів.
— Не виключено, — погодився Барханов. Дієгос схвально глянув на Олексу.
— Може... ревнощі? — раптом вигукнув Пуебло. — Хто знає наречену Соболя, той не здивується...
— Припущення номер два. Варто взяти до уваги, — погодився Діегос.
— Що далі?
Барханов задумливо затис підборіддя в кулак.
— Так... Що ж далі?
— Треба добре знати життя Соболя, його товариство, симпатії, антипатії, зустрічі й так далі...
Олекса невдоволено подивився на Дієгоса.
— Це не допоможе... Артем жив просто. У нього не було таємних симпатій і антипатій, він казав усім усе, що думає. Його робота — от вам його життя.
— Я знаю про Соболя це саме, — сказав Барханов. — Тим часом він зник. Отже, ми маємо два припущення. Наукова заздрість та ревнощі.
Олекса почервонів. Потім зблід. Нервово затарабанив пальцями по столу, прибрав руки на коліна.
— Якось воно все несерйозно... — додав Барханов.
Пуебло пильно дивився на Олексія. Тим часом з екрана почувся інший голос:
— Луїсе, зроблено все, що треба: про випадок з Соболем знають усі громадські організації, його зображення передано на телевізію і вже транслюється по Аргентині.