— Це велика таємниця! — І обличчя його засяяло такою вдоволеною усмішкою, що хлопцям страшенно закортіло розгадати цю таємницю.
Так, ви правильно здогадалися: це був ніякий не Євген Євгенович Бублик і зовсім не із столиці, а тим паче — не науковець! Це був суперагент Z-003, і радів він зараз тому, що натрапив на хлопців, які йому саме й були потрібні!
— Ой, ну скажіть, будь ласка! — не втримався Васько. — Ми нікому-нікому! Слово честі!
Незнайомець пустив у вуса найчарівнішу посмішку, на яку тільки був здатний:
— Коли так — скажу: я — всесвітньовідомий академік, а до вашого містечка приїхав трохи відпочити від столичної суєти та всесвітньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, інтерв’ю, радіо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. — І академік стомлено зітхнув.
Хлопці просто зомліли від нечуваного щастя: вони сидять поруч із такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть — можуть навіть торкнутися, навіть віталися за руку.
Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькіна ліктем у бік і прошепотів:
— Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Більше такої нагоди може й не трапитись у житті.
Христофор трохи повагався, тоді зважився, набрав повні груди повітря й одним духом виклав Бубликові-агенту все-все про свій суперклей.
Тепер настала черга академіка мліти від щастя: цей клей, як він і уявляв собі, був безцінним скарбом для його майбутньої кар’єри, і можливості клею видавалися йому таки справді необмеженими! Тож тільки-но Христофор скінчив свою розповідь, суперагент підскочив, ухопив хлопчака за плечі і, дивлячись йому просто в очі, суворим голосом запитав:
— Все, що ти розповів, — правда?
— Найправдивіша правда! — вдарив себе в груди Тюлькін.
Академік відпустив його плечі й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумніву: бути йому генералом!
Перевівши подих і взявши себе в руки, агент сказав:
— Христофор Тюлькін! Мушу вам урочисто заявити від імені Академії наук: ви — геній! Обіцяю вам при свідках, — він тицьнув пальцем у Васька, — що першим рекомендуватиму вас до обрання в академіки.
— А школа? — трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсім сподобалася другорядна роль свідка.
— Що школа! Пхе, — махнув рукою Бублик. — Школа — дурниця. Я сам лише три класи скінчив.
Васька трохи здивувало, що всесвітньовідомий академік має лише трикласну освіту, але чого не буває серед учених мужів? Вони ж такі диваки, як розповідав Христофор.
А Христофор просто шаленів від радості. В його уяві замиготіли захоплюючі картинки. Ось його в чорному лімузині з почесним ескортом везуть по столиці в Академію! Ось поважні сиві академіки влаштовують йому при зустрічі овацію, а сам президент Академії чіпляє йому на груди орден! Ось він направо й наліво роздає автографи, інтерв’ю, а за ним біжать кінорежисери і фіксують на кіноплівку кожен його рух — для нащадків! Ось він, славетний і величний, прибуває з візитом у рідну школу…
— Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! — долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, і Тюлькін повернувся до дійсності. — Христофоре, тепер ви мусите облишити ваші дотепні витівки з човнами та дверима й негайно принести мені клей: я власноручно відвезу його в столицю!
— У мене його нема, — схлипнув Христофор і відвернувся.
— Як нема?! — вдруге підскочив Бублик. — Ти його весь витратив на свої безглузді жарти?!
— Як ви могли про нас таке подумати! — образився за друга й за себе Васько. — Це не наші жарти, а Бевзя та його компанії. Вони поцупили клей.
— Але це не так страшно, — додав Христофор, — у мене є зошит, де я записав його рецепт.
— Неси, — перебив його не дуже ввічливо академік, — неси негайно! Я почекаю тут.
Христофор стрілою помчав додому. Та за кілька хвилин він повернувся. Ноги його запліталися, а руки були порожні!
— Де зошит? — ревонув суперагент, мрії котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. — Де він?!
— Нема… — ледь вичавив із себе Тюлькін і, вже не стримуючись, гірко заплакав.
— Цить, дівчисько! — гарикнув на нього академік. — Нюні потім розпускатимеш, а зараз справу треба робити!
Приголомшені несподіваним провалом, хлопці навіть не звернули уваги, як змінився тон розмови Бублика, а Христофор взагалі майже не чув його. Річ у тім, що зошит з його ідеями і записами загинув зовсім безглуздо. Мама Тюлькіна, Лукерія Луківна, вирішила вже не вести свого зошита із записами про вміст шухлядочок, ящиків та коробочок: адже справжня причина пропаж з’ясувалась, і це була ніяка не забудькуватість. Тому Лукерія Луківна взяла та й спалила зошита, щоб і не згадувати про всі прикрощі, які принесла їм ота історія. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як дві краплі води, однаковісінькі — адже в містечку лише один магазин канцтоварів! — а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерія Луківна не наділа.
Так безславно загинув для світової науки знаменитий зошит винахідника Христофора Тюлькіна!..
Зрештою Христофор заспокоївся: нічого, він ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише відібрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналіз, а там, будьте певні, розберуться в його складі! До Христофора поступово став повертатися святковий настрій.
— Так у кого, ти кажеш, клей? — прискіпливо допитувався Бублик.
— У Бевзя, — відповів Христофор і описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.
— Він у мене потанцює! — загрозливо сказав Бублик, підводячись, аж у хлопців мороз поза шкірою пішов. — Ну, от що: ви йдіть додому, а я вже якось відшукаю вашого Бевзя, будьте спокійні.
— Ми з вами! — вигукнув Васько, та академік відмахнувся:
— Сидіть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечері зустрінемось на цьому самому місці.
Розділ одинадцятий
ПЕЧЕРА ЗЛОДІЇВ
Так уже дивно складається в житті: коли в тебе зовсім нема часу, коли ти завалений уроками та домашніми клопотами, тоді здається: якби хоч один вільний день, веселився б з ранку й до ночі! Та коли раптом випадає такий день — скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.
Так сталося і з нашими друзями. Вони з півгодини поганяли м’яча, покаталися на самокаті, зіграли партію в шахи — і вже не знали, що його робити.
— Може, пообідаємо? — запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нічого не їли.
— Можна, — погодився Христофор.
Лукерія Луківна ніби знала, що до них завітає гість, і наліпила цілу гору вареників: здавалося, їх і за три дні не з’їси!
— Тільки пальчики оближете та ще попросите, — посміхнувся Сидір Силович, коли Христофор висловив йому свій подив з приводу великої кількості вареників.
І він не помилився.
За якихось півгодини на столі лишилися самі порожні тарілки, а хлопці, важко відхилившись на спинки стільців, лише сопіли.
— Ну от, — пораділа їхньому апетиту Лукерія Луківна, — а ви боялись! — Вона зиркнула на годинник і сплеснула руками: — Сидоре, на роботу запізнюємось! Поможи мені швиденько посуд помити, й біжімо!
— Ми самі помиємо, — сказав Васько, зрадівши нагоді зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвітньовідомого мандрівника.
— Помиємо, помиємо, — підтримав друга Христофор, бо зрадів, що батьки вже йдуть і вони з Васьком лишаться самі. — Ідіть уже, а то спізнитесь.
Лукерія Луківна вдячно посміхнулася хлопчакам, поправила зачіску і, взявши чоловіка під руку, заспішила на роботу…
— А що тепер? — поцікавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарілку.
— Може, до печери зганяємо? — запропонував Васько.
— А встигнемо до вечора?
— Встигнемо, гайда!..
Печера знаходилась у лісі, що прилягав до містечка, в невеличкому ярку. Про неї ніхто, крім Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годі було й думати продертися крізь нього. Та хіба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай і колючий, справжніх дослідників!
Свого часу Христофор та Васько витратили чотири дні, а таки продерлися крізь хащі. Вони прорізали в чагарнику невеличкий лаз — ото тренування для майбутнього мандрівника! — по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дістатися до ярка. І нагородою хлопцям за наполегливість стало відкриття справжньої печери.
Вхід до неї зяяв на майже прямовисному схилі ярка метри за два від підніжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бік ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвір-вхід.
Коли хлопці побачили отвір і Васько спробував був залізти в печеру, стовбур раптом голосно зарипів, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встиг зіскочити, тож нічого страшного не трапилось. Але надалі друзі діяли вже обережніше. Вони розшукали кілька грубих гілляк і підперли ними осику, коріння якої вже струхлявіло. Після цього вони спершу обережно, а потім дужче й дужче спробували розхитати стовбурище, та підпорки тримали його міцно. Тепер можна було лізти в печеру.
Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у ній легко могли розміститися чоловік чотири чи п’ять. Дно, стеля та глинисті зеленкуваті стіни були сухі, міцні, наче з каменю. Від входу видно було весь ярок від початку й до кінця. Одне слово, про таку знахідку можна було тільки мріяти!
Хлопці вирішили обладнати в печері свій штаб і тренувальну базу для Васька, майбутнього уславленого мандрівника. Але відкриття сталося наприкінці літніх канікул, почалися заняття у школі, футбол, телевізор, друзі та однокласники, — і Христофор та Васько незчулися, як наблизився кінець вересня. Тож нема нічого дивного, що вони досить довго не бували в ярку.
І от зараз хлопці стояли перед печерою, сподіваючись чудово провести час до тієї пори, коли Євген Євгенович Бублик таки відбере клей у Бевзя.
— На штурм! — скомандував Васько і перший подерся по стовбуру вгору. За мить він уже зник в отворі, і тільки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лізти слідом, як із печери почувся здивований зойк, і звідти вистромилась голова його друга:
— Швидше сюди! Тут таке, таке!..
Христофор, як тільки міг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери — і прикипів до місця: у їхній печері, в найдальшому кутку попід стінкою, стояла коробка вершкового масла, на ній ящик з горілкою, а поруч — мішок цукру, — все, що було вкрадено з магазину!
— Так от де їхня схованка! — вигукнув Христофор.