Петро осмілився заглянути через штахети і побачив обох біля топольки, яку він позаторік сам посадив, вони стояли очима до очей і невміло трималися за руки, як це буває в дітей.
Петро не розчув ні одного слова, тільки й побачив наос-танок, як тітка Параска зіп'ялася навшпиньки, поцілувала дядька в губи і аж побігла до хати. Петро ще не виказував себе, бо соромно стало, що підглядав, а дядько Володька сів на лавку, зіпер голову на штахети (якби Петро простягнув руку, то якраз до чуприни торкнувся б) і закурив.
Після того вже Петро іншими очима дивився на тітку Параску і механіка дядька Володьку. Він і не сердився ні на кого з них, хоч у дядька є жінка своя, та й не те, щоб смішно йому коли робилось, як згадає собі поцілунок тітчин, однак його цей спогад якось ніжно за душу бере, а то, бува, тривогою обернеться.
Найдивиіше ж те, що на людях ні тітка Параска, ні дядько Володька не показують, що між ними, і вже Петрові думається, може, й неправда було оте, що він бачив увечері біля хати, і то вони, мабуть, на п'яну голову там стояли й цілувались...
Цього дня Петро вже зарані знав, що підуть вони з тіткою Параскою на іменини до Василя Шевчука, на п'ятдесят років, того вони й спішили поприбирати в майстерні ще завидка. Батьки поїхали "будою" з дядьком Петром у сусідній район до діда й баби, ждати їх отепер аж на ранок. А тітці Парасці самій ніяк було йти на іменини, щоб Петро не злякався сам удома, і вони змовились не розказувати батькам, де були, що робили, і це була така їхня таємниця.
Найперше вони в хаті повмивались, і руки помили, вже з милом, щоб соляркою не чутно було, і як Петро не думав, що тітка Параска вбереться гарно, вона зі скрині вийняла плаття просте й новішого піджака, синього, з тоненькими білими лініями.
Ішли вони ще й спішили, так само повз майстерню про-чимчикували, на стежку не сходили ніде, а все по соші, по камінцях, що вже біліли проти раннього місяця. Минули школу, а це й півдороги, якщо так міряти, скільки вони ще пройдуть. Петро ні-ні та й погляне на тітку Параску у новому вбранні, і йому аж смішно зробиться, бо в тітки чималенький-таки ніс, широкий, це б чоловікові якому, та й то не схотів би. Дивно, подумав собі Петро, що він же про тітку тільки всього й знає, що чоловік її пішов на війну молодим і там його десь поділо, нічого вони не надбали, а про дітей і мови нема. Тітці випадало то біля свекрухи бути, а то й так між людьми, аж поки до них не приїхала, до свого брата, батька Петрового.
Аж тепер Петро, на такій відстані від хати, уявив собі на повні очі, як живе у них тітка Параска. Та він і не думав, що таке може з ним статися — наче жалко чогось зробилось, хоч насправді, то й за чим жаліти, все ж добре, живуть, на роботу ходять, він у школу... Знову подивився на тітку Параску: так дивно вона трохи ходить, руки у боки відставляє, мов обіпертись на щось хоче, і ноги ставить по-чоловічому широко.
Тут їм уже десь і звертати з соші на стежку, і Петро мовчки показав рукою в той бік, де була хата Василя Шевчука. Тітка Параска теж повернулася у той бік, хоч думала обминути трохи далі, щоб мостиком перейти. Але Петро взяв та й перестрибнув канаву, де було важче, а тітка Параска за ним,— отак їм чи й не скоріше було. На подвір'я вони не зайшли одразу, бо тітка Параска давай там обдивлятися та обсмикуватися, наче боїться заходити,— переживає так, Петро добре бачив...
Вже як вертались, зовсім поночі поробилося. Де те небо, зірки ті де — щось таке діялось; чи на дощ, чи на холод який.
— Нє, але ж ви, тітко, й давали жару,— сміється Петро.— Я б і не подумав ніколи.
— Та... раз у рік стала до танцю, який там жар,— говорила тітка Параска.
Вона тримала Петра під руку, бо трішки її хилило то в один бік, то в другий.
— Розказуйте,— не вгавав Петро,— ще з Перегудою не так, а вже як з дядьком Володькою пішли танцювати...
Тітка сіпнула Петра за руку, щоб далі не говорив, помовчав уже. Але де там.
— Дядько Володька навприсядки, а ви кругом нього. Тепер у селі не всякий так і затанцює.
— Щоб же вдома не розказував, гляди,— тітка штовхнула ліктем Петра.— Наче й мало покуштувала, диви-но, а млосно...
— Та яке там куштували,— піджартовував Петро.— Ви й пальцем, кажіть, не торкнулися.
— Та тепер хіба вгадаєш, як воно там було, йшли, йшли, а тепер знов ідемо.
Петро аж зареготав, бо бачив, що тітка не стільки вже й правду каже, бо й самій їй охота пожартувати, прикинутись, що забула. А може, й правда...
— Я то вас додому доведу, мені ж нічого,— підсипав пороху племінник,— але як вам взавтра на роботу, то це вже я не знаю.
— Та одчепись, лихоманко,— розсердилась тітка,— бо я тобі дам, як над тіткою сміятися.
— Я ж вам і кажу,— Петро,— як з дядьком Володькою пішли танцювати, то...
— А вони ж ту дитиночку та й муштрують,— зайшлася раптом плачем тітка Параска.
— Та про що ви балакаєте, тітко? — аж остовпів Петро.
— Як ми вже одтанцювали і Володька мені каже ходім подивишся на мого хрещеника, як він спить,— надривалась плачем тітка.— То ми прокралися тихо в другу кімнату, і справді побачила я дитинку Шевчукову.
— То чого ж вам плакати? — аж розсердився Петро.— Сказав вам що дядько Володька, чи як?
— Ох, горенько, що той Володька,— тітка потроху вже одходила.— У нього самого, бідного, дітей скільки років нема!
— То чого ж ви, цитьте,— шепотів їй Петро.
— Але ж угледіла я, як одежина дитяча лежала на стільчику, поскладуване все, попідтикуване — як у армії! — знов сльози найшли на тітку
Петро мовчав, бо не знав, що тепер їй казати, як утішати.
— Це як у свекрухи я жила, то чоловік її після армії порядки заводив у хаті, щоб усе по-армійському, а це ж дитинка, що ж ти їй будеш казати, що наказувати! Воно, біднесеньке, спатоньки спить, а ця одіж як жива, аж ворушиться. Ну де ж таке, щоб дитині вже з цього віку...
— Чого ж я й думаю, що ви після того не танцювали,— озвався згодом Петро.
— Та того ж
— Е, було б чого журитись.— Петро вже думав собі так, що й не йшов би на ті святки, якби знаття, чим воно все кінчиться.
— Але що ти будеш казати,— сумно повіла тітка,— як воно що не людина — то інший світ, і не накажеш нікому: роби так і так.
Петро ще мовчав, бо до ладу й не розібрав, що з тіткою таке скоїлося.
— Не візьмеш та й не накажеш, мовляв той...
Думав Петро: то тітка, йдучи до Шевчука, ноги високо ставила, жаліючи бити чорні, на низенькому каблуці святкові туфлі, а це, бач, так собі, навкидьки Як з роботи, коли в чоботях шкарб, шкарб. Не втерпілося Петрові, і він аж засміявся словами:
— А знаєте, як ви тоді банячка поставили на плиту? Я зняв, бо вже він зварився, а ви прийшли, покрутились, покрутились, та й знов банячка на вогонь.
Тітка й собі звеселіла трохи, але ще мовчала.
— А потім тато прийшли, то я їм нічого не сказав, а вони тільки запитали, звідки це паленим пахне.
— Та то ж таке вийшло,— тітка нарешті озвалася,— що я й не хотіла так робити, але щось я собі таке надумала, як Грицько,— ну, батько твій,— колись, ще малий, прийде, бувало, веселий, то я неодмінно встругну щось таке, щоб його ще більший сміх розібрав, і він, чорт, ніколи не сердився. А це придумала таке — банячка...
— Дивіться,— роздумливо мовив Петро,— це вже ж скільки років минуло вам і татові, й тепер воно все не так.
Тітка Параска аж стріпнулась, наче хустку з плечей скидала, і засміялась на повний голос.
— Але ж ти і хитренький: як та з ким танцювала — бачив
і куди ходила...
Біля майстерні Петро міцніш притиснув тітчину руку до
боку, бо тут світла повно і не треба, щоб хтось бачив, як тітка хитається.
— А ви ж як думали,— зовсім по-доросло му гомонів Петро. І вже вони далі сміялися обоє, радіючи з того, що такий
вечір сьогодні гарний випав і як вони колись банячка не могли помирити.
А з банячка того найдужче сміялись.
XIII
Шпачисі оті вечорниці, коли Микола приходить з кочегарки й починає згадувати війну ("Слиш, Оксано, це як я ад'ютантом був..."), чимсь-таки й любі.
Бо я хіба не бачу?
Он і вечерю хутенько ставить, то й мені, квартирантові, щось перепаде.
Дядько Микола в такі вечори одягає мого піджака,— хоч я бачу, як йому незручно: довго про щось розпитує мене у тісних сінцях, де ми всі роздягаємося, мнеться, аж поки Шпачиха не вистидає його,— і моститься до грубки на веранді покурити.
Я поки сідаю там до тушеної риби з буряками, поки їм, дядько Микола встигає уже чогось розсердитись на Оксану Романівну і криком питає:
— Чуй, Оксано, а як це ми з тобою в окопи німецькі попали?
Шпачисі чого боятися чоловіка — сама як мельничиха і на голів двоє вища од нього. Але давно я помітив, що вона й слова проти не скаже, коли дядька починає "холера мучити".
— Як це в окопи? — запитую, хоч не вперше мені таке: їсти рибу з буряками і слухати про війну.
— Та не в окопи, Миколо,— чути з їхньої хати тітчин голос,— ми тільки мову чужу зачули — а там метрів п'ять було, не більш,— і гайда.
— А, нехай, було б чого думати, нехай,— сердито одказує дядько, бо й те йому, що тітка догодила, не подобається.
То мені охота находить помирити їх обох, і я питаю:
— І чули, як німці балакали?
— Отак, як ось це тебе,— повертає до мене голову дядько, але в очі не дивиться...
Тихими зимовими вечорами, коли дядько в нічній,— а вечори справді тихі, хоч не перестають тукотіти електрички, рідше — поїзди біля лісу,— ми з тіткою по-своєму празни-куємо біля кочегарки, що розгонить тепло по всій хаті.
Вона тоді одягає в'язану теплу шапочку з кутасом (Шпак її убиває за шапочку: "Скинь, не чудуй людей, скинь"), на ноги — теж вив'язані з товстої нитки чопанці і аж молодшає.
Мені то добро: тітка понаставляє всього, що має. Наїдайся хоч на цілий тиждень. А вона все ходить, не перестає, по веранді, як кішечка, й сама до себе тихенько балакає.
Вже й попоїм та сиджу, не рухаючись, бо не встанеш, не підеш,— ще візьме розгнівається.
Це їй має самій десь охота прийти розказувати, як вона дядька Миколу за чоловіка взяла.
Там же й діла того, але ж. ^
— Він тільки хвалитися вміє, а забувся, що це я його до генерала приписала. Був там один лейтенант, усе заглядав до нас, дівчат, і до мене налазив. Хвалився, що беруть ад'ютантом до начальника. Його я зразу не злюбила. А якось раз зайшла до товариша генерала й сказала, що люблю я Шпака, хочу, щоб він був зі мною і візьміть його до себе ад'ютантом.
Вона трохи помовчить, роздивляється мене, який я наїжений, а тоді продовжує:
— Генерал засміявся і каже, що він теж про це думав, мені твій Ніколай сподобався.
Далі (цього я найбільше боюся, бо й мені горло здушує) Шпачиха згадує сина.