Хай буде Артур. Так і намалював.
Що ж, зітхнув із полегкістю другий, вітаю, Отто Вільгельмовичу, нарешті ви вчинок здійснили, розумний і правильний, гуманний крок. Хай живе собі ваш дідусь дорогенький, потрібен вії 11 гам тепер сто років! Працювати надалі будете з ним, киває на першого, мене ви не знаєте. Головне для вас — звикнути і заспокоїтись. Адже віднині ваше життя стає і багатшим, і цікавішим. Пам’ятайте — не ви перший, не ви останній. Робота в пас така!
На цьому ми розійшлися, хоча перед тим я від першого отримав ще деякі технічні настанови. Якщо, наприклад, зауважу на своїй поштовій скриньці, у лівому верхньому кутику, маленький крейдяний кружечок, як ото діти іноді малюють, то це означає, що нам треба зустрітися. Я тоді повинен до нього потелефонувати і, не називаючи свого прізвища та й взагалі будь-чийого прізвища, домовитися про зустріч у певному місці.
Але, Отто Вільгельмовичу, не журіться так тяжко, зустрічатися будемо зрідка — раз на три місяці щонайбільше, а щодо всього іншого, то будьте собі вільним, творіть поезії, слухайте музику, до речі, можемо гарні західні записи для вас дістати, їдьте на відпочинок, словом, живіть і насолоджуйтеся! І пам’ятайте, що віднині ви під нашим постійним захистом. І — дотримання суворої таємниці, бо інакше… Строку давності в нас нема. Але про це не будемо.
Звичайно, Ваша Королівська Милосте, що я й доби не витримав цього пекла пекельного. Мені здавалося, що звідусіль за мною стежать, підслуховують з телефонів та вентиляційних люків, ставлять під моїми вікнами підозрілі машини зі спеціальним устаткуванням. Тільки тоді й почалося!
Бо, ще й на півслові нікого не зрадивши, нічого ще не заподіявши нікому, я вже почував себе Юдою, бачив навіть усохле гілля того дерева, що на ньому, безумовно, повішуся. Скреготав зубами, як душа пекельна, і лікті кусав. І ніякого шляху не бачив перед собою.
І вже наступного дня порушив їхні умови. Поїхав до найближчого товариша, і пішли ми з ним далеко у поле, і там Я висповідався в усьому, що зі мною протягом останніх тижнів відбулося. Підозрілі волошки стирчали з трави, наче мікрофони. У кроні карачкуватої черешні, здасться, було сховано радар.
Петро, мій товариш, спохмурів, коли я все йому до кінця все виповів, подумав трохи і сказав таке:
— Чого ти не прийшов раніше, коли вони ще лишень крутили тебе? Я б тобі все пояснив, порадив, як бути, щось би ми з тоґо вишукали. Існує одне зол оте правило для всіх нас не підписувати жодного з їхніх паперів. Що б там не було, не підписувати! З дідом вони просто блефувати могли. Треба було грати ва-банк. Але тепер уже пізно — ти підписав. Проте немає міста без дверей. Тягни час, дури їх, роби так, аби бути для них нецікавим. Зосередься на собі, уникай невих зв’язків і пиши такі вірші, які все виправдають. Пияч, але не втрачай голови, вони воліють не мати справи з пияками — це для них ризиковане). Мине якийсь час — і вони відчепляться, побачивши, що з цієї корови молока не буде.
Петро світився, наче апостол, і вечоріло в полі, й сонце лягало спати, і тоді осягнув я, Ваша Милосте, що вони завжди користуються нашою роз’єднаністю, але от подолав я її, висповідався, і я вже не сам тепер.
Кілька разів з’являвся відтоді малий крейдяний кружечок па моїй поштовій скриньці. Хто малював його, хотів би я знати? Двірничка? Поштарка? Хтось із сусідів? Чи сам ангел-охоронець У незримих погонах з майорською зіркою? Коли він це робив? Опівночі, коли виходять на нічне чергування привиди? Чи з третіми півнями, коли вся бісівська гвардія западає під землю?
Кілька разів стрічалися ми на певній конспіративній хаті. Курили, я говорив про ніщо. Ні на крихту, ні на півнігтика. мимоволі навіть, не зрадив нікого й не продав — усе бачить Бог. Моя остання надія, і хай Він судить мене. Жодного паперу не писав Для них більше, хоч як не тис на мене мій візаві. Пиячив ’І оді справді багато, але то вже моя приватна справа. Витверезники були моїм політичним притулком.
Тим часом імперія починала тріщати. Здасться, під час третьої з таких зустрічей я твердо зажадав від нього повного розріву стосунків. Я сказав, аби він влаштував мені зустріч з їхнім генералом, якому я все викажу про той мерзенний шантаж. Пообіцяв, що звернуся до преси (так, тепер я загрожував пресою!), до Києва, до Москви, бо існує межа всьому, і я зараз стою на ній. Він таки, здасться, перебздів, бо тільки розвів руками і сказав, що зведе мене з генералом, але обіцянки не виконав і надовго зник. Тепер я шукав його, телефонував, щоб наполягти, але він посилався на якісь тривалі відрядження. Він ховався від мене. По вулиці ходив з високо піднятим коміром плаща і в капелюсі. низько насунутому на очі.
І тільки через рік — улітку вісімдесят восьмого — без крейдяного кружечка, а просто і по-лю’дськи, він сам потелефонував мене, аби домовитися про зустріч. Підведемо риску, сказав.
Наступного дня, нікуди не заходячи, в одній з бічних вуличок, він повідомив мене, що надалі наші стосунки припиняються я можу вважати себе вільним від усіх зобов’язань, крім одного — щодо збереження в таємниці нашої невдалої спроби, як він це назвав, працювати разом. Це останнє зобов’язання я, Ван Милосте, урочисто порушую зараз, пишучи цього листа п розголошую цю таємницю. Амінь.
Не винен я ні перед ким. Дідові своєму, віднедавна в* небіжчикові, не сказав ані слова, хоч він, бідолаха, певно, відчуваю від них якусь загрозу і дуже хотів мене бачити перед смертю, я одначе, встиг лише на похорон.
Винен я перед собою. Що приходив на їхні виклики. Щ0 подавав їм руку з безмежної вихованості, вважаючи, зрештою також людьми, хоч і скаліченими. Що написав той папір, котрий і досі там, в їхніх архівах — жовкне, блякне, тліє, але він є, доказ моєї слабкості, свідок сум’яття душевного й розгубленості підписаний дурнувато-претензійним і ненависним відтоді для мене іменем.
Ось така в мене сповідь, у многогрішного, Королю Мій, тільки перед Вами хочу прощення просити.
Безперечно, що надзвичайна урядова комісія спробує розслідувати причини загадкового вибуху в "Закусочній". Безперечно, що повідомлення про це буде сьогодні прочитане суворим диктором програми "Час". Але яке тобі, фон Ф., діло до всього того? Светр у тебе промок до ниточки, і сорочка під ним промокла, і стоїш ти, хитаєшся аграматичним питальником, як сказав поет, перед головним входом до "Дитячого світу", перед брамою цього дурнуватого велетня, народженого в найзолотіші часи імперії, й не знаєш уже до ладу, чого ти стоїш, чого цей дощ і що від тебе хоче цей "Дитячий світ", чому так мучить твою переобтяжену свідомість самим тільки фактом свого існування, своєї присутності в центрі Москви, неподалік від темного пам’ятникового Дзержинського, дуже схожого на Дон Кіхота.
І година вже скоро шоста, а ти, фон Ф., усе ще не знаєш, чого сюди прийшов, і якщо боротимеш цю проблемку ще з годину, то вже нікуди йти і не треба буде, бо все на світі зачинять, і так вирішаться усі твої пекучі проблеми, принаймні одна з них. Стоїш, мов пам’ятник самому собі, пам’ятник п’яному мислителю з торбою в руці, а навколо море людей, яке навіть під дощем продовжує щось продавати — жувачки, парфуми, плащі, черевики, порнографію, пістолети, наркотики — під самим носом в отетерілого Дзержинського, дуже схожого на Дон Кіхота, вони ходять навколо тебе і смикають тебе за рукави, ці щирі нехитрі юди із загадковими і просвітленими російськими душами.
Тим часом подумки робиш поздовжній розтин себе самою. Тис вочевидь, легше зосередитися й дійти до суті. Отже, на самому споді маєш пиво. Літрів так із три-чотири жовтого каламутного напою, звареного спеціально для пролетаріату. Поверх нього теплий і червоний шар вина. Там зароджуються горотворчі процеси, це вулканні глибини. Далі йде порівняно вузький, зупинений десь на рівні середини стравоходу, шар горілки. Це дуже активний проміжок у сенсі біологічному. В певний момент він може виявитися каталізатором великих оновлювальнпх тенденцій. Це, власне кажучи, вибухівка. Понад горілкою, ближче до горлянки, залягає кавеен — "крєпкій віноградний напіток". У разі виверження ти фонтануватимеш найперше ним. Він смердючий і бурий, як нафта.
Отака, в найзагальніших рисах, ця схема твоєї внутрішньої порожнечі. Про кров та все інше поки що мовчимо.
Тепер на черзі одне приємне відкриття. Виявляється, що в "Закусочній" разом зі здачею тобі у власність перейшла двокопійчана монета. А це означає, що з найближчого автомата слід подзвонити до Кирила, аби попередити його про своє можливе спізнення.
Цього разу ніхто, здається, не відповідає. Нарешті чуєш у слухавці знайомий голос:
— Е-е, Кириле, це я, привіт.
— О’кей.
— Що "о’кей", чорт забирай? Я дзвоню, не чуєш?
— Чую, друже.
— Я вже тут, на місці.
— Що ти маєш на увазі?
— Я кажу, що прийшов! Я прийшов, ясно? Прийшов і стою! Ми ждомовлялися тут, під "Дитячим світом", ні?
— Під "Дитячим світом"? —Типа відстані бачиш, як здивовано підскакують угору гайдамацькі Кирилові брови. — Коли ми про це домовлялися? Що ти кажеш, чоловіче? Що з тобою відбувається?
— Зі мною все о’кей, Кириле. Хоч я недавно уникнув певної смерті. Справа втому, що вибухнула "Закусочная" на розі Арбату — та сама, де ти колись показував мені рухівську газету.
— Що ти мелеш? Тобі є погано?
— Мені погано. Мені дуже погано, Кириле. Я складаюся з чотирьох внутрішніх рівнів.
— Чи ти міг би все-таки сюди приїхати? — У голосі йог відверте занепокоєння, що межує з розгубленістю. — Ми вже докінчуємо формування першого числа. Затримка є тільки з-тобою. Ми досить незле тут попрацювали: Омелян Порфирович Андрій, Люба…
— Кириле, — перебиваєш його, — ти можеш Любу покликати до телефону?
— Зараз, — відповідає після деякого вагання. — Але що тобі є?
— Я повинен їй сказати щось дуже важливе.
— Альо, — чуєш невдовзі Любин голос.
— Люба, — вимовляєш, намагаючись укласти в це слово якомога більше ніжності, всю свою ніжність, усю ніжність світу.
— Я слухаю, так, — Люба володіє пікантною російською вимовою, навіть якщо говорить по-українськи.
— Люба, я давно хотів вам сказати…
— Щьо, щьо ви хатіли мені сказати, пане Отта?…
— Що ви мені шалено подобаєтесь. Я цілком утратив голову через ваші найкращі у світі ноги… Допустіть мене до них, Люба…
— Боже, щьо це, — вона сміється, — мені це дуже приємна чюти, Отта, але…
— Не треба ніяких "але", я вас прошу.