Лісове Озеро

Щось недужиться...

Ввімкнула радіо. Харків транслював з Києва концерт, дзвеніли бандури, глибокий, глухуватий баритон виводив сумно й повільно про степ, про безкінечну дорогу...

Послухала та й тяжко зітхнула — і цю пісню татко ко­лись співав. Оце вже скоро рік, як нема його. Горе одно не ходить, спершу з чоловіком розлучилася, а потім — тат­ків похорон... Не складається життя. Тільки в роботі й ожи­ває душею...

Музика змовкла, диктор повідомив: зараз почнеться пере­дача із циклу "Наші маяки". Перед мікрофоном виступати­ме Герой Соціалістичної Праці Марія Савченко.

Знову забриніла пісня, далека, ледь чутна. Тихий жіно­чий голос задумливо почав оповідь.

Про своє село, про Токарі-Бережки розповідала Марія Ха­ритонівна. З двох боків обступили його бори, а з третього Псел, луки. Трава на них густа, гарна, а що вже квітів... Та не самими квітами красна ота земля...

Про Савченко, про її досягнення Варя чула не раз. А от село, де живе Героїня, не уявляла.

Гарне село... Бач, як розповідає... Варя немов сама іде широкими рівними вулицями. Будиночки під залізом, під черепицею... Садочки... А он, на Пслі,— міжколгоспна гід­роелектростанція...

Варя слухає про Токарі-Бережки, а думка вже — про своє. її Безлюдівка теж ожила. Новенькі будиночки скрізь так і червоніються, а навколо садки. Навесні солов'їв там... От тільки Брідок зовсім замулився. Рідний Брідок... Річечка її дитинства.

Марія Харитонівна говорить про свою роботу, про ферму, про корів, про автопоїння. Такі знайомі слова: "продуктив­ність"... "добовий раціон"... "сухостій"... А до цього слова ще й приказку докинула: "Дбатимеш про корову під час су­хостою — жди великого надою". Про минуле, про вчо­рашній день на своїй фермі говорить. А ось і про сьо­годні:

— Після грудневого Пленуму ЦК КПРС, в якому мені випала честь брати участь, я вирішила працювати не з од­ним, а з трьома апаратами, видоювати 36 корів. Я виріши­ла...

"Я вирішила... — повторила подумки Варя. — Я — вирі­шила..."

Давно вже закінчилася передача, знову — музика, а вона і снідати покинула, і спочивати не лягає.

У чому річ?

Вимкнула радіо, вийшла на подвір'я. Сонячно, день теплий-теплий і надто вже звичайний. Подумала отаке і здивувалася: звичайний? А чому б він мав бути незвичай­ним? Що сьогодні сталося в її житті?

Леле, яка вона щаслива, ота Марія, що вона вже, у ж е вирішила...

Варя поволі рушила стежкою. Вона повертає то праворуч, то ліворуч, сосни то обступають доріжку, то віддаляються, і тоді обабіч вузенького лісового путівчика розлягається моріжок. Коники на ньому сюрчать, зовсім як літо...

А на оцій галяві — посадка. Стрункі сосонки — рядками, рядками... Чи не вона, Варя, колись оці деревця виплека­ла? Може, й вона. І тут вони колись саджали, і в цьому лісі.

Перед очима — стежина, бір, а думка — далеко: а як там, у тих Токарях-Бережках, у лісі їхньому... Бори, казала, кругом бори...

Стежка скінчилася, вивела на просіку. А просіка — на ши­року стару дорогу. Попереду проти сонця свіжо зблиснула вода.

Озерце...

Стривай-стривай... А вона ж це озерце пам'ятає! Ну точ­но, це воно і є... Аж у серці потепліло. Це ж тут, на оцьому бережку, стояла вона колись, іще до війни, із жовтим своїм шкільним портфеликом...

Аж засміялася, так стало гарно. Весь отой давній-давній осінній день так ясно згадався...

Так, саме сюди прийшла вона після того, як разом із усім класом вперше побувала в телятнику і вперше в жит­ті збагнула, що радісний її Живий Світ може бути не тіль­ки світом її душі, але і її роботою, її покликанням.

Так, саме на цьому місці стояла дівчинка Варя. Тепер же от стоїть Варвара Федорівна... Чи справді це так? Завжди житиме в ній оте дівчисько...

А озерце не пересихає...

Жінка нахиляється, сідає на бережку, дивиться у воду. Спершу видно лише підводні трави. Потім щось ніби за­ступає їх і вже не близьке дно бачить Варя, — бездонну небесну голубінь. Настає якась дивна тиша — і в лісі, і в душі. Настає велике прояснення. І здається їй, наче не в бору вона, не на бережку озерця — на високій горі. І гора та не звичайна, не простір із неї відкривається, а час. Все її життя — як на долоні...

...Кози-одномасниці, пасовище на глинищі, батькове сло­во-заповіт: "Не для себе — для всіх...", мрія про диво, про щастя для усіх, мрія, яка отам, під комунарською тополею, вперше розгорілася у жагу... Це вона, саме вона, ота жага, вела під кулі, коли Варя несла їжу і воду для поранених... Жага жити так, щоб це було "не для себе — для всіх...".

Лісництво... А ось Варя вже телятниця...

Ось вона вже на фермі... І скрізь, скрізь — одне: все її життя, вся біографія — це її безмежна жага.

"Не для себе — для всіх..."

Сонячно в соснах. Коники сюрчать у сухій траві. Тихо в лісі, а Варі звучить і звучить голос Марії Савченко: "Я ви­рішила... Я вирішила..."

Вирішила...

А вона, Варя, — вирішила?

Підвелася, але знову нахилилась, стала навколішки і, за­черпнувши долонями холодної, чистої, аж наче голубої, во­логи, припала до неї розпашілим обличчям, наче попроси­ла: "Благослови..."

Рішуче підвелась. З лісу пішла вже іншою стежкою — просто на ферму.

Аж ось воно, колгоспне подвір'я, он уже і ворота корів­ника...

В цю мить і побачила райкомівську "Волгу". Стала, при­дивилася — так, це машина першого секретаря...

Клацнули дверці, виліз водій і одразу кудись пішов. Трохи згодом вийшов і секретар. Привітно кивнув Варі. Варя теж кивнула і саме отоді і відчула: ось вона, ось її година, її день...

Кроків десять відділяють її від секретаря, і ці кроки треба — обов'язково треба! — саме зараз пройти. Пройти впе­ред...

Уперед?

А може, отак — назад, назад і в корівник? Працювати, як і раніше... Як усі... Може, таки назад?

Ні. Варя йде. Варя підходить...

— Добридень... Я хотіла...

Почала і замовкла, губи не слухаються.

— День добрий, Варю. Чим це ти так схвильована?

Зітхнула, поправила хустину. Очі у секретаря примруже­ні, серйозні. Як їй почати?..

— Я... Я слухала сьогодні по радіо виступ Марії Савчен­ко. І от я... — знову замовкла, віддихалася. — Я хоч і не ге­роїня, але я теж... теж хочу взяти збільшену групу... — і вже зовсім тихо закінчила: — Я хочу взяти двадцять п'ять корів. Я — вирішила...

Секретар уважно вислухав, уважно подивився. Очі його ще посерйознішали.

— Так двадцять п'ять, кажеш?..

Глянула Варя, а очі у секретаря такі світлі, такі лагідні...

— Двадцять п'ять, значить... А справишся? Упевнена? Не треба так хвилюватися...

Варя відповіла не одразу:

— Я вже не хвилююсь, — проказала тихо і, подумавши, додала: — Я — справлюсь. Я — вирішила...

2

Вийшла на ганок — хуртовина, вітер ватянку так і рве. Морозець, смеркає... Стала, прихилилася до стіни, а потім змела рукою із сходинки сніг, сіла.

Мете, свистить, голосить у голому гіллі. Варя прислуха­ється — стільки в тому шумі вчувається свого, давнього, до­рогого серцю...

Солов'ї...

Тьохкають, тьохкають... І вона — ще така молода, тільки-тільки оце стрілася із своїм любим. Валентин... Де він за­раз? Мабуть, уже одружений...

Мати вишивала рушники, готувала доньці мереживо на підзорники. Несміливо, натяками (спробуй, розбери її, оцю теперішню молодь!) заводила розмову, випитувала, чи є у неї хто, чи припав уже хто до серця.

Еге ж, так Варя і скаже... Змалку звикла: нікому — нічо­го. І собі часом не признається. А подобалася ж багатьом іще в школі.

Микола... У класі він добре вчився... Такий спокійний на­че, завжди урівноважений, а як працювала вона вже телят­ницею, прийшов якось, говорить, говорить, схвильовано так, збуджено і все якісь околяси — про погоду та про при­роду... А потім взяв її за руки, глянув у вічі і — напролом:

— Виходь заміж за мене!

Згадує Варя і всміхається: до чого ж гарний був хлопець... І вродливий, і чесний, і роботящий. А от не любила. Не любила і квит.

І ще сваталися, і ще... Ті вже — прямо, до батьків. Мати сміялася: "Ну й женихів у тебе, Варю! Напихом ідуть! Чим ти їх приворожуєш?" Нічим вона їх не чарувала, все ви­ходило само собою.

Холодно... Варя повертає голову, і буря одразу аж подих забиває. Звідти вітер, з того боку, де ферма... Як вони там зараз, її корівки? Сьогодні востаннє здоїла своїх п'ятна­дцять, завтра вранці доїтиме двадцять п'ять...

Більше місяця готували їй місце. У приміщенні, де бу­ла, колгоспна конюшня, зробили підвісну дорогу, змонту­вали обладнання для машинного доїння. Будуть у них те­пер і автопоїлки. Усе по-новому, і не тільки в роботі — у житті. І справді наче на височенну гору сходить. Вершина вже зовсім близько. Зовсім... Завтра останній крок. Чи ста­не в неї сили зробити його?

Завтра вранці вона — вперше у своєму житті, вперше у їхньому колгоспі — має здоїти свої двадцять п'ять корів одночасно з тими доярками, які доять по дванадцять та по п'ятнадцять.

Має, повинна, мусить, але — чи зможе?

А справді, раптом не зможе, не впорається? Що тоді? Найпростіше, найлегше — здатися, руки вгору і — назад...

Назад?!

Ні! Назад дороги нема.

Не впорається? Та якщо й справді так буде, якщо не встигне вона здоїти одночасно з усіма, якщо сміятимуться, потішатимуться над нею,— що ж, усіх вислухає, усе ви­тримає, стисне серце у кулаці і...

І вдруге почне все спочатку.

Вдруге не вийде, впаде, не дійде вершини,— утретє підведеться і, зціпивши зуби, утретє рушить. Вчетверте, вп'яте, усоте...

Не відступиться.

Назад дороги нема.

Ну й холодне ж воно, оте "назад", морозом сипле поза спиною. Все. Скінчилося життя "як можу", починається життя "як треба".

"...Не для себе, а для всіх..."

Так, саме для всіх. І саме тому вона вже не може від­ступитися. І вона не відступиться. Усе буде, як треба.

Мете, свистить, морозом обпікає щоки хурделиця, а Ва­рі — гарно: любить вона отаку погоду — так прозоро, так високо думається, так віриться...

Варя підводиться, обтрушує сніг. Скільки оце зараз? Ма­буть, уже і північ скоро, може, таки засне...

А в хаті теплінь — мама ще звечора натопила. Спить уже, натомилася... І синок... Підійшла, постояла над узголів'ям. Може, і їй заснути? Ні, вона себе знає, заснути цієї ночі уже не зможе.

Знайшла у шухляді клубочки шерсті, сіла біля причілко­вого вікна, то в'яже, а то опустить спиці і слухає, слухає, як за стіною гуде, сатаніє завірюха.

І знову вчуваються солов'ї...

...Ну й смішна ж була: не дівка, не дівочка — дитина і все.