Околот мати знову в'язала у снопики і ставила замість необмолочених. Потім вона віяла зерно совком, а батько спочивав на ґанкові. Я тулився до нього, уже батько не здавався чужим дядьком. Бо господарював на нашому обійсті. Через сусідську грядку придибала і обвисла на тину Рачишина Валя. Я гайнув через перелаза, став коло неї і гордо, радісно сказав:
— Мій батько повернувся з війни!..
Валя раптом заревла, як мала дитина, і побігла геть, до свого двору.
— Ти дурненький, таким не можна хвалитися, — докірливо, але без гніву, того дня вона не могла гніватися, мовила мати. — Таким не можна хвалитися, вона ж — сирітка. Чи я казала тобі, Гриша, що Ракового Івана наші підмели ще в сорок третьому, десь тут, коло Чернігова, він і голову свою поклав?
Батько крякнув, як вутка, і став витирати подолом білої сорочки, в якій молотив, заплакані очі. Потім виніс із хати декілька рафінадин, всипав мені у жменю: "Однеси дівчинці, од зайця" Я поплуганився на Валине подвір'я, але вона зачинилася в хаті і дверей мені не відкрила. Я згриз їх у бур'яні. Рафінад був солонуватий од батькових чи моїх сліз.
Банально нагадувати зайвий раз, що світ земний — це театр. Та й небесний світ, принаймні в уявленні людей. Та й не знав я тоді, що таке театр, що таке кіно, навіть радіо в очі не бачив, чув лише від старших, що є воно. Телефонну лінію провели в село, вкопавши стовпи і навісивши дроти на сині скляні чашечки, наштиркнуті на залізні гаки, денцями вгору, коли я вже ходив до класу третього чи четвертого. Стовпи гули, коли до них припадеш вухом, і мої однокласники переконували одне одного, що то гудуть людські голоси. Я зробив епохальне відкриття, що то гуде в дротах вітер, і відстоював свій єретичний погляд на природу явищ, за що одержав добрих штурханів від Ковганового Миколи, переростка і забіяки. Я ще жив у кам'яному світі, ранньому, а може, пізньому неоліті з його ручними жонами, ступами, дерев'яними олійницями і дерев'яними відрами, коромислами, ходив у штанях полотняних, фарбованих у бузині або в настій дубової кори, з паличками на помочах замість ґудзиків. І все ж те надвечір'я ранньої осені сорок п'ятого року згадується мені тепер мов якесь театралізоване дійство, сцена із найнайсучаснішої модернової вистави. Можливо, через те, що хата Ольги Богулі стояла на пагорку, а двір, зарослий солонцем, без жодної халабудинки і деревини, зеленим фартухом збігав до хутірської вулиці. Сонце уже скочувалося за верховіття дерев по той бік вулиці, тіні видовжувалися, вповзали у двір, зате хатка і згір'я нижче неї були яскраво висвітлені. Павутиння бабиного літа ще політувало в небі, але вже прощально, нагадуючи про перший сніг, який не забариться. Ольжина хата з маленькими вікнами і низькими сінешними дверима була тільки лаштунками сцени, з-за яких актори з'являлися, аби узяти участь у дійстві. Точніше — акторки, бо двоє Ольжиних синів, Миколай та Володя і я сиділи в оркестровій ямі, якщо вже користуватися і далі театральними термінами, край двору навколо діжі, на віці якої стояв патефон. Ми накручували пружину патефона, міняли голки і платівки, яких було десь із півдесятка, усі з піснями і маршами воєнних літ.
Того дня, а це була неділя, Богулина Ольга, випросивши в колгоспі конячку, повезла на базар поросятко, поцвинка, а з базару привезла — патефон.
Хутірські жінки за звичаєм сиділи на лавочці, під Артемовим двором, зустрічаючи базарників, піших і кінних, перепитуючи про ціни в місті і хто що купив. Ще на горі, край Халявинського шляху, Ольга завела патефона, поставила платівку з якимсь побідним маршем і так в'їхала в село. Воза трясло на нерівній дорозі, голка стрибала і скреготіла об платівку, але марш звучав на всю московську силу, як полюбляв казати Артем, на всю околицю. Хутірські жінки були вражені до глибини своїх практичних, такими їх зробило тяжке життя, душ. Ще багато років, та й десятиліть, згадуватимуть вони про ту тріумфальну, наперекір усім бідам, лихам і смертям, з'яву Ольги на наших розстаньках. Треба було знати крайню бідність Богулихи, аби належно осмислити сам факт купівлі нею патефона. Сини її, та й сама Ольга, ходили в такому дранті, що навіть я на їхньому тлі, в своєму полотняному, але фарбованому в бузині і без прорізів вбранні виглядав багачем і модником. У хаті не було доброї ряднини, діти спали на голому черені, а вкривалися — материною куфайчиною. Три закінчені горшки, глиняна миска та ще дерев'яні ложки, що їх вистругав старший син, Миколай, — ото й усе хатнє начиння. Я дружив із її молодшим сином, своїм тезком, і досі їхня халупка — від ямкуватої глиняної долівки до голих вогких кутків — перед моїми очима.
Одвівши коня в бригаду, Ольга пішла по кутку, скликаючи до себе гостей. Вибірково, таких, як і сама, вдів, кому прийшла похоронка. На патефон. Не знаю, що гості їли і пили в Ольжиній хаті, я за столом не сидів. Мабуть, пили бражку з проса та хмелю або сивуху, яку тоді у нас гнали з картоплі і пророслого жита, а закушували капустою і вареною з мундирах бульбою. Веселилися жінки не від горілки чи бражки, а з надриву душевного, з протесту своїй вдовиній долі і всьому білому світові, що з похоронками ставав для них на всі дні й роки, до смерті чорним. Вони з'являлися в сінешних дверях, у сірих своїх полотнянках, у шерхотливих спідницях з брезенту, у парусинових хустках, з'являлися з підскоком, вистрибом, дріботіли, вигуцювали по зарослому шпоришем згір'ю, вистукуючи дерев'яними ложками об горшки і миски:
Ой, чуні, мої чуні, ласковіє!
І наліво, і направо — однаковіє!
І вже інша вигупувала босими ногами об суху землю:
Понад сахарним заводом
Пролетіла галка.
Він до мене вже не ходить,
Хай вона не гавка!
Узявшись за руки, жінки злились у пульсуюче коло, а посередині Богулиха крутилася млинком, вистукувала ложкою об горшок і виводила високим, тонким голосом нову частівку:
Дорогий, куди ти їдеш?!
Дорогая, на Донбас!
Забери мене з собою!
На чорта мені здалась!
А Параска Ракова, висока, статна молодиця, підхоплювала:
Якби я була циганка,
Та іще — красивая,
Вийшла б заміж за цигана
І була б щасливая!..
Тіні від дерев у сусідньому, через вуличку, саду довшали і скоро встелили весь двір Богулихи. Ми нагострили патефонні голки об мантачку для коси і знову наповнили окілля музикою. Потомлені і раптово постарілі вдови сиділи на призьбі Ольжиної хатини, ще залитої густим, рожевим сонцем, рядочком, наче перелітні ластівки, що їх прихопили у наших суворих краях ранні заморозки, і мовчки слухали бравурні марші військових оркестрів. А коли з патефона залунало сердечне, щемке "Жди меня и я вернусь, только очень жди…", вони заплакали, заголосили, запричитали, мовби над покійником.
Сумнішого свята я за все своє життя не бачив.
День згасав, ранні осінні сутінки сизим туманом облягали Хутір. Першою з призьби підвелася Параска Ракова і сказала, ніби скомандувала:
— Ну, бабоньки, хопить нутро рвать. Жить якось треба, дєтву ростить!
І пішла з двору рішучою, енергійною ходою. Слідом й інші жінки розтанули у вуличці, як тіні. І лише Ольга усе ще сиділа на призьбі, сховавши обличчя в долоні, зігнута, перехняблена. Як її хатка. Я ковзнув у сутінки і побіг вуличною додому. Батько сидів на ґанку, смоктав самокрутку. Я сів поруч, прихилився до його теплого плеча, до пропахлої потом гімнастьорки.
А на Богулиному дворі ще довго надривався патефон.
Книга друга
1
Скільки часу збігло, літ п'ятдесят, а й досі в очах моїх: горбата хатинка в бур'янах, вхрясла в землю, перекошена, із замурзаними шибками вікно і недоглянуте, в дранті, одутлувате, бліде, з оскряками, що звисають з носа, як бурульки зі стріхи, хлоп'я, розіпнуте на віконній рамі…
Його звали — Пилип.
Не Пилипко, а таки Пилип, бо він не схожий був на дитину, а швидше на маленького, старого дідка. Припавши до вікна, він зирив на нас, гуртик дітвори, великими, печальними, водянистими очима. Мати, вдова, працювала на фермі і залишала його самого в холодній хаті на цілісінькі дні. На дні Пилипових очей, як на дні наших, заповнених болотяною водою, торф'яних кар'єрів, лежала темна ніч. Долею чи кимось вищим, не знаю, він був приречений на смерть, ранню, скору, і, справді, невдовзі помер, і мати одвезла фермівською підводою по грузькій, осінній дорозі гробик із його тілом на кладовище.
Діти — квіти, прибиті воєнним і повоєнним морозом.
Ми опадали, як листя з дерев, морозного осіннього дня, ми осипалися з дерева життя густим листопадом.
Ми помирали від хвороб, від недоїдань, від справжнього голоду у сорок сьомому, ми підривалися на мінах, снарядах, залишених арміями, що вогняними хвилями прокотилися по українській землі.
Дивно, що наше покоління вижило і таки щось зробило у цьому світі. Пройшовши крізь природний і неприродний жорстокий відбір, ми мусили б довго жити. На жаль, і цього нам не судилося. Скількох товаришів своїх я уже схоронив! Війна й розруха наздоганяють нас і досі, кулі летять рикошетом, але влучають, можливо, у найкращих. А в кого ще й не влучили, уже вони сиві. Нарешті ми — справжні шістдесятники, нам — під шістдесят і за шістдесят…
Хата наша хоч і стояла на узвишші, але з роками вхрясла в землю, підвалини зогнили, підвіконня струхли. Батько вирішив по весні її підлатати. Він товаришував з лісником Бурсимом, і той виписав трохи деревини. Пізньої осені, коли земля уже замерзла, а сніги ще не впали, батько з матір'ю двома підводами поїхали до лісу. Того року сестра Люба вступила до Чернігівського педінституту і вдома з'являлася лише на вихідні та свята, Марія ходила в Халявин до восьмого класу. Я залишився у хаті сам.
Тієї осені Хлопчик задружився з Валею Рачишиною.
Він сидів на підвіконні, обхопивши гострі коліна руками, і дивився в сад. На опалих листях яблунь сивів іній. Небо над садом було низьке, холодне і теж сиве, наче в паморозі. На пепінці, що біля хати, попискували синиці, клюючи жовто-червоні яблука, уже підмерзлі на верхніх гілках. На межі Явдошиного городу у високих, сухих бур'янищах бурими промінчиками мерехтіли щиглинки. По стрісі Явдошиної хати ковзала сорока, до корита, з якого їв поцвинок. Далі, по той бік вузької грядки, темнів тинок Рачишиного двору, хлівець, що затуляв половину хати з ґанком і хвіртка на город.