А за чаркою, ми ще спілкуємося, навчає мене іншій, чиновницькій моралі. У моєму щоденнику збереглося декілька його заповідей: "Ніколи не обговорюй директиви, а виконуй їх. Якщо й маєш особисту думку, тримай її при собі. Не критикуй, ніколи начальство: якщо воно заслуговує на критику, його покритикують інші, ті, хто над ним, хто зверху. Інакше спершу критикуватимуть тебе…" І таке інше. А потім ми помічаємо, що Борис Павлович виписує собі гонорар за передовиці про комуністичну мораль, втричі більший, аніж належиться. І навіть постанови райкому партії, надруковані в газеті, розмічає як власні творіння. Колеги мої перешіптувалися потайки; роботу в Олишівці знайти важко. У мене ж — ні двора, ні кола, ні сім'ї; і я почуваюся певніше. До всього — романтичний поборник соціальної справедливості. І я запитав у Бориса Павловича, як він так хитро розмічає собі гонорар. Борис Павлович, не знітившись і на мить, відповів: "Бо партійне слово — слово настановче, і ціна йому мусить бути більша, аніж якомусь там нарисові…" І завершив черговим повчанням про комуністичну безкорисливість. Я, базуючись на засадах високої комуністичної моралі, запропонував, аби ми обоє відмовилися від гонорарів за публікації у своїй газеті. На користь держави. І одразу написав відповідну заяву. Борис Павлович ідею теоретично підтримав, але заяви не написав. І я місяців з декілька не одержував гонорару. А він, незважаючи на мої кпини, незворушно розписувався у відомості, старанно перелічував гроші і клав до кишені свого чорного кітеля…
А потім у редакції олишівської районки з'явився випускник столичного університету Іван Куштенко, нинішній український прозаїк. З його з'явою війнуло в наших задушливих кабінетах київськими національними пристрастями. Наставав час українського культурного пробудження. У кінотеатрах демонструвалася "Поема про море". З ім'ям великого романтика Олександра Довженка наше покоління стукалося в двері історії. Сержант Іван Драч ще стояв у караулі і слухав, як по радіо читає свої поези юний Микола Сом. Газети друкували портрети молодого, вродливого лісоруба Дмитра Павличка. Я завчав напам'ять вірші Тамари Коломієць з її першої збірочки "Пролісок". Журнал "Зміна", майбутній "Ранок", надрукував на своїх сторінках анкету, в якій просив читачів поділитися своїми враженнями від його публікацій. Я написав у анкеті, що час вимагає нової, правдивої літератури, а багато публікацій "Зміни" такі солодкі, що блювати хочеться… І разом з анкетою одіслав свої "Березневі малюнки". Невдовзі з редакції надійшов лист, підписаний Володимиром Дардою. Про мої новелки Володимир Дарда відгукнувся схвально і попросив, якщо буду в Києві, завітати до редакції.
Я приїхав до столиці на зимову сесію (уже навчався в університеті) і одного дня з хвилюванням переступив поріг редакції "Зміна". Мене негайно запросили до кабінету головного редактора. Головний закликав ще кільках працівників. "Так це ви той Дрозд, якому хочеться блювати од наших матеріалів?! — почув я несподівано — чекав же на розмову про мої новелки. — Та ви знаєте, що варто мені подзвонити до ректора — і ви негайно вилетите з університету!.." Одне слово, одержав я по саму зав'язку. Таким було моє перше знайомство з літературним процесом у Києві…
Коли я вискочив з тої ідеологічної сауни, Володимир Дарда співчутливо подав мені рукопис "Березневих малюнків": "Мабуть, ми надрукували б, але тепер — самі розумієте. Пишіть, у вас є певні здібності…" Але після того випадку я не писав досить довгенько. Правда, регулярно їздив на засідання обласного літературного об'єднання до Чернігова. Там я уперше побачив Євгена Гуцала, ще студента Ніжинського педагогічного інституту. Був його творчий звіт. Євген приїхав з валізою, повною рукописів. Розкрита валізка стояла біля його ніг, він нагинався, брав черговий аркуш з віршами і — читав… Тоді ж, на запрошення Івана Куштенка, до Олишівки приїхав університетський танцювальний ансамбль "Веснянка". Ірина Жиленко, одна з солісток самодіяльного ансамблю, прихворіла і не змогла приїхати в Олишівку. Нам судилося зустрітися дещо пізніше. З ансамблем виступали київські поети Володимир Підпалий і Петро Засенко. Так я уперше почув і побачив справжніх — столичних — поетів. Уже в Чернігові ми з Євгеном Гуцалом прийматимемо Миколу Сома і, проводжаючи його на автобусну станцію, сперечатимемося, кому з нас нести за Миколою його плащ… Микола Сом здавався метеором, що залетів щасливим випадком у наш провінційний Чернігів з далекої літературної Галактики…
Іван Куштенко став тим каталізатором, який активізував у душі моїй національні почуття. Народився я північніше Чернігова, до кордону з Білорусією та Росією було кілька десятків кілометрів. Мова в селі — ані українська, ані російська чи білоруська, мова — "петрушинська". Втім, у тих місцях кожне село має свою мову. Коли мене уперше переклали на білоруську, сестра Марія, гостюючи, прочитала і радісно мовила: "Осе вже ти, Володю, пишеш по-нашому…" Виховувався я, головним чином, на російській літературі. Школу закінчував українську, але в російськомовному Чернігові. Якби я мав за що навчатися, вступав би до Московського універсистету і, мабуть, прозу свою писав би на тодішньому "государственном языке". Перші вірші писав російською мовою. І в Олишівці спершу, як уже згадував, розмовляв культурно…
Але було в душі щось те, що закладено в нас природою, Богом чи батьком з матір'ю. Оце "щось" і розбудив Іван Куштенко. А може, прийшов час йому прокинутися. Як і кожен неофіт, я виявився "правішим од папи". Я зробився нетерпимий, обривав кожного, хто розмовляв по-російськи. Хоч колеги цілком справедливо нагадували мені, що і я ж донедавна — "штокав". Борис Павлович визнавав лише російську мову, хоч, звісно, свої партійні передовиці писав "по-простому", газета була українська. І одного вечора ми з ним засперечалися. Дискутували гостро, до пізньої ночі, ще й — на вулиці, уже залишивши редакцію. Пам'ятаю — падав перший сніжок, а ми з Борисом Павловичем біля редакційних воріт трохи не за груди хапалися. Уяву про мої погляди дають рядки із записника, зроблені, правда, трохи пізніше, коли я мандрував по Шевченківських місцях Чернігівщини, у знаменитій Качанівці: "Боже мій, яка краса! Оце сиджу, читаю Тарасів вступ до "Гайдамаків" і думаю: "Рідна моя, рідна Україна! Забита, загиджена, всі цураються тебе. А яка ж ти чудова і зваблива, моя Роксолано… І отут, перед тінню моїх славних предків, клянуся писати тільки від щирого серця, тільки те, у що вірю. Клянусь писати лише те, що дасть якусь користь народові. Клянусь тобі, земле качанівська, зрошена кров'ю І потом і сповита натхненням великих творців і мислителів, клянусь тобі, народе мій український…" Усі ми, як мовиться, щось подібне проходили, тож — не сміймося з юначого пишнослів'я. Останні романтики двадцятого віку. Уже діти наші — інші, навіть ті, які ходять на мітинги з жовто-блакитними прапорами чи голодують на майдані біля Верховної Ради. Ми не були політиками, ми були таки романтиками. Сперечаючись із шовіністами, ми цитували Леніна. Роботи Леніна з національного питання один час були для нас і щитом, і мечем…
Минуло з тиждень після нашої запальної дискусії з Борисом Павловичем — і я почав відчувати навколо себе дивну порожнечу. Пізніше щось подібне відчуватиму навколо себе у рідній Спілці письменників після кожного грому з керівних вершин на свою адресу і — звикну. Пізніше навчуся з виразу обличчя секретарки досить точно визначати, як на даних етапах ставляться до мене "угорі". Навіть — із голосу в телефонній трубці. А тоді, в Олишівці, усе це було в первину. Редактор пробігає мимо, ледь кивнувши. Навіть прибиральниця редакції дивиться на мене співчутливо, як на безнадійно хворого. Розмови в редакційних кабінетах стихають, коли я переступаю поріг. На планівках мені вже не доручають готувати матеріали на дальші, святкові, номери. І тільки Борис Павлович вітається, як завжди, улесливо-приязно, уважно вимацуючи мій стіл, де стоси бібліотечних книг, вузькими монгольськими очима. Нарешті, коли бухгалтер нагадує про борг, який я брав у редакційній касі, коли їхав на екзаменаційну сесію ("Ти ж, Григоровичу, не забудь, бо раптом відчалиш од нашого берега, а мені — хоч слідом біжи…"), я запитую: "Що сталося?!" — "А хіба ти досі не знаєш? Борис Павлович написав на тебе "тєлєгу"? в райком, а мо' — і ще куди…" — "Яку, — "тєлєгу"?" — не розумію. "Ну, доповідну. Про твоє політичне обличчя…" Я іду в кабінет заступника редактора: "Що ви там написали на мене у райком?!" — "Що вважав за потрібне, те і написав. Це мій партійний обов'язок. Таким, як ти, не місце в радянській пресі!"
Аж ось — і телефонний дзвінок. Викликає до себе перший секретар райкому партії. Георгій Васильович Дзись. Пізніше він зробить солідну кар'єру. Працюватиме в ЦК КПУ, заступником міністра легкої промисловості, керуватиме, здається, Держпланом. У Києві я жодного разу не переступлю порога його високих кабінетів. Хоч, звичайно, міг би. На жаль, я ніколи не умів користуватися з подібних знайомств. А може, і не жаль. Зате тепер ніхто не зніматиме копій з моїх запобігливих послань до керівників республіки. І ніхто не здаватиме в макулатуру моїх книг, подарованих з улесливими автографами високим державникам застійних часів. А за той вчинок в Олишівці я досі вдячний Георгію Васильовичу. Він поклав "тєлєгу" заступника редактора, як тоді казали, під сукно. Але "провести відповідну роботу" зі мною — вважав за свій обов'язок. І ось я — в кабінеті господаря району.
Дзись — високий, ставний, у сірому, добре зшитому костюмі. Галіфе і кітелі потроху виходили з моди, їх доношувала стара партійна і чиновницька гвардія.
Багато б я дав нині, аби мати в руках "доповідну" Бориса Павловича. Все ж перший донос на тебе, як і перша любов, пам'ятні на все життя. Потім буде їх чимало. І в пресі, і не в пресі. Але це — перший. Доповідна була довга, Георгій Васильович прочитав для мене лише уривки з неї. Усього не пригадаю, тридцять з гаком років минуло. Найголовніше, окрім, звісно, ярлика націоналізму, звинувачення: я критикував у розмовах з колегами товариша М. С. Хрущова, нібито він багато роз'їжджає по світу, транжирить народні гроші, а життя людей від того не кращає, навпаки.