Він сказав тоді, що справжня культура можлива тільки в соціалістичному суспільстві й що її принесла на Україну Червона Армія під командуванням Муравйова. Так, "муравйовці" звільнили Київ від петлюрівських військ, але саме вони залили тоді кров’ю київські вулиці.
Більш як дві тисячі розстріляних!..
Розстрілювали за те, що вийшов на вулицю у вишиванці, що розмовляєш українською мовою, що носиш козацькі вуса…
Володимир Петрович згадав, як і його вже вели на розстріл, урятувався тод ^останньої миті, показавши мандат, підписаний самим Леніним.
То чим відрізняється нинішня ситуація від тодішньої? Годі стріляли безкарно, так само розстрілюють і тепер…
Чому?
Беззаконня, так, саме беззаконня, вирішив Затонський. У дев’ятнадцятому розстрілювали без суду і слідства, прикриваючись революційними гаслами, зараз інші гасла, але також лише імітація законності, особлива нарада штампує вироки, хіба у неї є час заглибитися в суть справи?
І ще подумав: і ти, Володимире Петровичу, фактично доклав до цього рук. Бо мовчав і мовчиш. Колись ішов на барикади й не боявся нічого. А за царату і на каторгу засилали, вішали. Потім під час громадянської комісари не кланялися кулям, комуністи йшли в перших лавах, ризикували найбільш і вмирали найперші. За владу Рад! За трудящих!
Чому ж мовчать тепер?
Затонський відсьорбнув чаю і знеможено опустився в крісло. А чи не запанів ти, Володимире Петровичу? Займаєш цілий будинок в самому центрі міста, кілька кімнат на одну родину, автомобіль, служниця, персональна дача, лікарня… І це тоді, коли оті трудящі, яких вів колись на барикади, ще туляться в бараках або, в ліпшому разі, в "комуналках". І чи не дивляться вони на тебе, товаришу нарком, як на новітнього пана, чи не клянуть тебе, чи не вважають тепер саме тебе своїм ворогом? Ворогом справжнім, а не визначеним слідчими з Онищенкової парафії.
Володимир Петрович збентежено зняв окуляри, підсліпувато покліпав повіками й запитав:
— Чи не здається вам, Сидоре Гавриловичу, що ми переступили межу?
— Яку саме?
— Відірвались од народу. Стали для нього чужими.
Онищенко розгублено потер чоло.
— Ось куди ви…
— Ми проповідували свободу, рівність і братерство — й свято вірили в це. А тепер мене охороняє від народу вартовий.
— Якщо в країні справді розгортається класова боротьба, треба берегти народних вождів. Крім того, в усіх країнах світу існує спеціальна служба охорони членів уряду.
— Однак ми перша в історії людства соціалістична держава. Єдина країна, де влада належить народові.
— Ви переконані в цьому?
Затонський зиркнув на Сидора Гавриловича мало не з жахом.
— Що ви кажете?!
"Справді, що я бовкнув? — збентежено подумав Онищенко. — Я, комуніст з дореволюційним стажем, невже взяв під сумнів одну з основних тез партії про диктатуру пролетаріату? Ось і тепер до Верховної Ради обирають робітників, і вони вирішуватимуть державні справи…"
— Вибачте, — мовив, приклавши руку до серця, — здається, я сказав не те…
— А може, саме те, що хотіли? Що думаєте, але боїтесь сказати вголос? Адже, проголосивши владу трудящих, ми фактично відібрали її у них. Усе в країні вирішується не трудящими, а від їхнього імені — мною, вами, на нижчих та середніх щаблях і так аж догори… Сидір Гаврилович ковтнув повітря.
— Ми солдати партії, — сказав чомусь пошепки, — і маємо беззастережно виконувати її волю.
А Затонський вів далі:
— Ви не дослухали мене до кінця. Мабуть, на цьому етапі так і потрібно. Країна оточена ворогами, фашистська Німеччина брязкає зброєю, питання стоїть руба: виживемо чи загинемо. Сьогодні нема часу мітингувати, потрібен сильний кулак і мудра твереза голова, слід об’єднати всі зусилля на індустріалізацію — тільки в цьому наше спасіння.
— Слава богу, що маємо товариша Сталіна, — мовив Онищенко полегшено. — Може, й справді все правильно: ліс рубають — тріски летять…
— Партія ліквідувала опозицію, яка могла завести нас на манівці. Бачите, вороги не гребують нічим, навіть терором, вони вбили Кірова, кажуть, готували замах і на самого товариша Сталіна.
Раптом Затонський відчув непослідовність у своїх думках, але вирішив, що ліпше не доскіпуватися до першооснови. Тим паче що сидить навпроти все-таки заступник наркома внутрішніх справ. Щоправда, Онищенкові можна вірити і, здається, до кінця, проте часи нині все ж такі, що краще про всяк випадок не вірити нікому. Звичайно, це не позиція, особливо для нього, члена ВЦВКу, між товаришами по партії не може бути таємниць, має бути повна відвертість…
"І все ж… Крім того, здається, я висловив мало не все, що думаю", — вирішив.
— Пийте чай, Сидоре Гавриловичу, — сказав. — По-моєму, ми зрозуміли один одного. Ситуація в країні складна, і те, що залежить від нас, треба робити. Перехльости, звичайно, можливі, та краще без них. Кадри слід берегти, і я не вірю в те, що товариш Сталін націлює нас на їх знищення. Просто він дуже високо, не все знає, а його помічники можуть і помилятися. Тобто перегинати палицю…
— Зрозумів вас, Володимире Петровичу, і стежитиму, щоб працівники НКВС суворо дотримувалися законності.
— Так, закон один для всіх, — ствердив Затонський, — і для малих, і для великих.
Сидір Гаврилович відсьорбнув чаю — напій охолов і зробився несмачний.
"Так само, — подумав раптом, — як і розмова: вийшла якась несмачна і холодна…"
Принаймні він сподівався на іншу, та що вдієш — не вийшла, то й не вийшла…
8
Уранці Сокирко купив у кіоску на Московській газету, розгорнув і на третій сторінці побачив свій портрет. Більш не бачив нічого, лише портрет: молодий, усміхнений чоловік з акуратно зачесаним назад волоссям, і три шпали сяють у петлицях. Акуратні білі зуби й чомусь ямочка на лівій щоці, певно, від усмішки.
Серце мало не зайшлося від радощів, Іван відчув, як затремтіли в нього пальці, зібгав газету, проте одразу опанував себе, склав акуратно й попросив кіоскера ще десять примірників. Той стенув плечима: начеб у сьогоднішніх газетах нічого важливого — жодного повідомлення про арешти чи суд над ворогами народу, та й цікавої кримінальної хроніки нема. Але відрахував, десять примірників, Сокирко засунув їх під пахву й мало не побіг до Пролетарського парку. Всівся на першій же вільній лавці і розгорнув газету.
Назва статті не така, як йому хотілося. Нема в ній його прізвища, просто: "Молодий чекіст". Зрештою, зійде й так. Краще було б, звичайно: "Молодий чекіст Іван Сокирко", та що вдієш, і так видно, про кого пишеться, — портрет великий і посмішка сонячна.
І підпис: Семен Антоненко.
Це добре, навіть дуже добре, що Антон не підписався своїм прізвищем. Розумник, навіщо комусь знати, що син заступника наркома пише про працівників батькового Наркомату? Правда, якщо хтось з їхньої парафії схоче встановити особу автора, зробити це просто, та кому це потрібно? Факти не перекручені, і хто протестуватиме проти розповіді в газеті про працівника держбезпеки?
Іван зиркнув на годинник: мав ще двадцять хвилин і прочитав нарис, не поспішаючи, насолоджуючись мало не кожним словом. Особливо сподобались йому місця, де Антон описував його комсомольські заслуги, безкорисливість, чесність і готовність пожертвувати життям заради успішної колективізації на селі. Про чекістські ж будні — скромніше. Дещо сухувато, іноді навіть скоромовкою. Мабуть, це правильно: робота в нього тепер засекречена й складна, не для широкого загалу — це відчувалося в підтексті. Крім того, менше буде нарікань з боку товаришів по Наркомату, особливо працівників його відділу.
Сокирко поклав газету у портфель, надав обличчю пісного вигляду й статечно попрямував до вулиці 25 Жовтня.
Колеги вже знали про статтю. Першим Сокирко побачив Василя Колісника. Василь завжди усміхнений, обличчя кругленьке, рожеве, ніс кирпатий, здається, уособлення доброзичливості, проте лютий, як голодний пес, і кілька разів добровільно зголошувався розстрілювати засуджених трибуналом. Хвалився, що довелося кінчати навіть якогось наркома. Іван підзабув: чи то легкої промисловості, чи то фінансів, зрештою, список розстріляних наркомів чималий, спробуй запам’ятати всіх.
Колісник займав кабінет поряд із Сокирковим, іноді Іван, йдучи повз його двері, чув зойки та Василеву лайку. Що ж, він і сам не панькався з надто впертими арештантами — та й що зробиш, ворог є ворог, треба одержати від нього зізнання, тут усі методи годяться.
Колісник приязно розвів руки, немов хотів обійняти Сокирка, сонячно посміхнувся Іванові й вигукнув:
— Ось нарешті й наш герой! Вітаю тебе, Іване, щиро вітаю, маєш сьогодні подвійне свято — везе ж людям…
— А-а… — похмуро пробубонів Іван, — цей журналіст розписав мене так, що самому соромно.
— А ти напиши спростування в газету, — цілком серйозно порадив Колісник.
— Якщо б факти перекрутив… А то — слова…
— Слова про тебе написані дай боже кожному… — сказав Колісник, недобре блиснувши очима, і Сокирко збагнув, що Василь з задоволенням пустив би в нього кулю, як у того наркома. І дав собі урочисту обіцянку: де тільки зможе, упосліджувати Колісника, звичайно, не явно, але за можливості капати на нього і за зручної нагоди підставити ніжку. Аби той відразу зламав голову.
Сказав:
— Я радий, що відзначили мене, та в нас хлопці не гірші, навіть значно кращі. Про них би й писали. От про тебе, Василю!..
Очі в Колісника якось одразу поблякли, а завжди рожеві щоки стали сірими.
— Дочекаєшся… Із шкіри лізеш, себе не шкодуєш, та хто це цінує? — Злякався, чи не бовкнув зайвого, й додав: — Працюємо не заради чинів та посад, і ти, Сокирко, знаєш це не гірш за мене. А тебе я вітаю: це ж треба, в один день і газета прославила, і в чині підвищили…
— Що? — не збагнув Сокирко. Точніше, збагнув одразу, та ще не повірив. — Про що ти?
— А ти не знаєш? Наказ по Наркомату: старшому лейтенантові Івану Сокиркові присвоїти звання капітана держбезпеки.
— Брешеш…
— Собаки брешуть, товаришу капітан. На всіх поверхах тільки й розмов: Сокирко… Сокирко… — Лють майнула в його очах, та одразу погасив її. — Зайди до Кушніра, він на тебе чекає.
Майор Кушнір подивився на Івана з цікавістю. На столі в нього лежала розгорнута газета, й Сокирко дивився з її сторінки.
— Випадково чи організував? — поплескав Кушнір по газеті долонею.
— Юрію Євдокимовичу, — жалісні нотки з’явилися в Сокирковому голосі, й він сам почудувався, як чудово в нього вийшло, — невже ви гадаєте, що якийсь старший лейтенант спроможний організувати про себе статтю в газеті? Просто з’явився до мене додому кореспондент, сказав — питання погоджене з заступником наркома товаришем Онищенком і почав допитувати.