А вогні Міста вже лишилися далеко збоку. Куртка на Джо пузирилася, з виляском лопотіла за спиною.
Голубий промінь то зникав, то знову нишпорив навколо годинника.
"І чого я так вперто чіпляюся за своє життя? — знову майнула зрадлива думка. — Розчепірити пальці, каменем шугнути вниз... І все. Передавач уже працює, посилаючи сигнали, за якими і знайдуть годинник, а що мене не буде... Все одно колись доведеться помирати, то яка різниця — коли?.."
Ледве одігнав од себе ті думки, а ось сили, щоб і далі триматися, уже не було. Ну, вистачить їх на кілька хвилин, але не більше. А далі що?
Пальці вже німіють, все тіло наливається важенним свинцем.
Та ось птахоліт почав знижуватися, знизу війнуло свіжістю, ще через кілька секунд Джо відчув бризки на своєму лиці. Чи то зривався дощ, чи то внизу була вода.
І тоді він згадав, що за Містом, у південно-західному напрямку, тягнуться великі озера, і птахоліт, очевидно, летить якраз над ними... Озера були глибокі — він колись літав туди ловити рибу.
І Джо, втрачаючи останні крихти сили, збагнув, що доля посилає йому єдиний шанс урятуватися.
Звичайно, можна і об воду розбитися, якщо висота велика або впадеш на берег чи на острів (а вони є на озерах), але шанс врятуватися все ж є.
Не вагаючись, Джо ледве розчепірив закляклі пальці і, перевертаючись в повітрі, задихаючись від вітру та бризок, пролетів зо два десятки метрів у суцільній пітьмі, вирівнявся так, щоб ноги опинилися внизу, стрімко увійшов ногами в холодну чорну воду і зник у її глибині.
XXIII
— Старий... — на екрані був інспектор Х’юлетт Кларнес, стурбований і похмурий, наче не виспався. — Неприємні вісті, хай йому чорт. Доки ти ніжився в постелі, сьогодні вночі...
— ...невідомі джентльмени удачі викрали з вілли "Двох щасливців" годинник з привидом, — закінчив за нього Джо. — Ти це мені хотів повідати, старий?
— Як?.. Ти знаєш? Але з яких джерел?
— Наснилось, — іронічно буркнув детектив, розтираючи лівою рукою праве плече, потім правою — ліве. — А звідки ти дізнався?
— Вранці до мене прибув професор ван Гофф і привів із собою свого колегу, теж професора, спеціаліста з голографії. Оскільки тебе не було на той час удома, то ми втрьох полетіли на віллу. Мій агент убитий. Годинник щез. А за те, що я приховав від начальства історію з привидом, мене чекають неприємності.
— Але ж я все взяв на себе, у тебе є моя розписка.
— А-а... — інспектор скривився, — що твій папірець, коли діло так повернулося?!. Ні, кари мені не минути.
— Обіцяю, що все буде о’кей!
— Яке там "о’кей", коли таємниця привиду не розгадана, а сам годинник — тю-тю в невідомому напрямку! — Х’ю помовчав, зітхнув. — Якщо взяти до уваги, що годинник не може літати, то, очевидно, його забрали птахольотом. Але для чого?
— Мабуть, комусь закортіло звірити за ним час.
— Я тебе серйозно питаю, а ти... Краще скажи, хто б міг його викрасти? Майкл у лікарні, він тут ні до чого. Можливо, є ще пришелепок, котрий закохався в привид?
— Можливий інший варіант: злодій хоче відкрити таємницю голографічного винаходу, щоб згодом присвоїти його.
— Я підняв на ноги агентів.
— Твоя служба і далі може преспокійно відсиджувати делікатні місця, — усміхнувся детектив. — А ти негайно прилітай до мене, і ми через годину будемо там, де сховано годинник з винаходом Едгара Стівенса!
XXIV
Джо чекав друга біля своєї вілли, себто псевдофортеці.
— Ну як? — кивнув Х’ю на віллу. — Не долітають житейські бурі?
— Мого сусіда Гаррі Бена хазяїн викидає на вулицю, — коротко відповів детектив. — Гаррі — безробітний. А втім, хіба тільки він один безробітний у Країні Рівних Для Всіх Можливостей!
Інспектор скривився, бо розмова явно набирала політичного забарвлення.
— З мене досить клопоту з годинником. Через хвилину вони вже летіли над містом.
— Хоч тепер ти скажеш мені, куди ми так шпарко розігналися? — запитав інспектор. — І взагалі... що за таємниця?
— Я ще й сам не знаю куди, але зараз ми про це дізнаємось.
Джо клацнув жовтим клавішем на панелі управління і почав зосереджено крутити ручку маленького коліщатка. На екрані відразу ж спалахнула голуба пульсуюча лінія. Детектив крутив і крутив коліщатко, і зрештою пунктир почав товщати, аж доки не перетворився в одну суцільну голубу лінію.
— Зв’язок з годинником встановлено, — вигукнув Джо тоном мага, що здійснив надскладний фокус.
— Сигнали передавача? —здивувався інспектор. — То ти...
— Так, це трудиться мій передавач, приліплений до ніжки годинника минулої ночі.
— Ти.. — почав було Кларнес, та Джо його обірвав:
— Загальне визнання і захоплення моїми скромними подвигами я буду приймати потім. А зараз головне: зброя при тобі? — запитав детектив, все ще маніпулюючи кнопками і тумблерами на панелі. — Цілком можливо, що доведеться братися за пістолет, хоч я особисто й не люблю стрілянини. Надто вульгарно.
Х’ю промовисто ляснув себе по кишені.
— Прекрасно, що ти не забув захопити пістолет! — вигукнув Джо. — Хоча ще раз повторюю: то неелегантна робота, коли доводиться хапатися за пукавку.
На екрані спалахнула зелена лінія — курс птахольота.
Детектив знову покрутив коліщатко, клацнув тумблером, і зелена лінія почала наближатися до голубої. Детектив вирівняв курс, і зрештою обидві лінії — голуба і зелена — злилися в одну.
— Ось тепер ми летимо точно туди, де опинився годинник.
— Але як тобі вдалося прилаштувати передавач до його ніжки? — дивувався інспектор. — Ти що — знав, що його будуть красти?
— О, це цілий розділ детективного твору. — І Джо змінив тему розмови: — До речі, як ти бенкетував учора зі своєю дружиною? Сподіваюсь, індика благополучно ум’яли?
— Довелося, хоч я потім і не спав.
— Я теж минулої ночі не спав.
— Індик був на високому рівні, — хвалився інспектор. — Жаль тільки, що ми швидко з ним упорались. Тепер доведеться заощаджувати. Виходить, що не тільки ми індика з’їли, він теж ухитрився виїсти дірку в нашому бюджеті.
— Таке життя, — не відриваючись від панелі, озвався Джо. — Хочеш жити — заощаджуй. Навіть мільйонери, кажуть, змушені на чомусь економити.
Внизу заголубіли озера. ~— Холоднющі... — здригнувся Джо, поглядаючи вниз. — Крижані потоки збігають з гір у ті озера. Купіль, скажу тобі, досить бадьора. А я до всього ж не люблю холодної води.
— Ти ночами купаєшся в цих озерах? — здивувався інспектор.
— Доводиться. — Джо помовчав. — Добре, що я колись навчився плавати. Та й колишні вправи на турніку допомогли.
Джо вів птахоліт, не спускаючи погляду з екрана, де то збігалися, то розбігалися дві лінії — зелена і голуба.
Та ось озера зникли, і внизу завиднілися дахи Чотирнадцятого району Міста.
— Здається, ми наближаємось до мети.
Голуба лінія зненацька почала уповільнювати свій стрімкий біг на екрані, зрештою, зупинилась, потовщала і запульсувала, перетворюючись спершу в бульбашку з нерівними краями, а по хвилі — в чітко окреслене коло.
— Десь тут... — детектив глянув униз, — в одній із вілл Чотирнадцятого району, і стоїть зараз годинник з привидом.
Ще через мить у голубому колі на екрані з’явилося маленьке перехрестя і почало збільшуватись.
— Під нами! — крикнув детектив і повів птахоліт по колу, уважно стежачи за екраном.
Перехрестя в голубому колі повільно пересувалося на лівий край екрана — і враз застигло, спалахнуло. Почувся сигнал зумера.
Джо виглянув з кабіни.
— Здається, в отій он віллі. — Він ще раз подивився на екран і впевнено сказав: — Так, у цій віллі, що під нами. Вона схожа... схожа чортзна на що! Ну й оригінал тут живе! Ось тільки невідомо, для чого йому годинник з привидом?
Джо знизив птахоліт на сотню метрів і завис на місці.
Детективи припали до оглядового вікна кабіни.
Вілла, що потопала в кущах і квітах, була й справді химерна. Лише придивившись, вони зрештою збагнули, що вона збудована у вигляді термітника "цукрова голова".
— Ще один любитель чи знавець термітів! — буркнув інспектор.
Вікна на віллі були відчинені навстіж, двері теж.
Всюди акуратні газони із найрізноманітнішими квітами, зелені галявки, якісь кущі, поруч озерце... На березі— купки декоративного каміння.
— Цікаво, цікаво, що господар цієї вілли захоплюється термітами, — замислено мовив інспектор.
— Ще цікавіше тебе чекає згодом.
Птахоліт приземлився неподалік вілли у вигляді термітника "цукрова голова", і Кларнес недовірливо запитав:
— Ти певний, що годинник тут?
— Абсолютно.
— Гм... — Інспектор якусь мить роздумував. — Тоді я викличу бригаду, так буде певніше.
— Викликай, коли вважаєш за потрібне.
Х’ю увімкнув рацію, зв’язався з черговим Кримінальної служби і передав йому свої координати.
— Агентів висилай негайно.
— Буде зроблено! — відповів черговий, і Х’ю вимкнув рацію.
Вони спустилися по трапу на галяву, і детектив жестом запросив інспектора йти за ним.
— Прошу в гості до господаря цієї надоригінальної вілли.
— А хто господар?
Агатові блискучі очі детектива враз сховалися у вузькі щілини (це вказувало, що він задоволений, як ніколи).
— А от зараз ми з ним і познайомимось...
XXV
Господарем ткї предивної вілли виявився професор ван Гофф.
— Хелоу! — недбало привітався Джо. — Скажіть, будь ласка, чи не в цій віллі мешкає професор Карл ван Гофф з двома "ф" наприкінці прізвища?
Х’ю, нічого не розуміючи, дивився то на свого друга, то на професора, з яким сьогодні вранці відвідав віллу "Двох щасливців" і переконався, що годинник зник. Але в його очах уже спалахнула здогадка, і він недобре примружився.
— Так, професор Карл ван Гофф, — високий, сухорлявий чоловік з рожевощоким обличчям насмішкувато дивився на Джо. — З двома "ф" наприкінці. А втім, містере приватний детектив, вам уже час і запам’ятати.
Професор був у спортивному костюмі, в руках тримав чималі садові ножиці і стояв біля клумби з пишними, сліпучо-білими айстрами.
— Люблю у вільний час відпочивати біля квітів, — сказав він з непідробною радістю і, нахилившись, зрізав кілька квіток, вибираючи найкращі.
— Я вам заздрю, професоре, — зітхнув Джо. — Особливо, коли є кому дарувати такі чудесні квіти.
— Суть не в тім, є кому дарувати чи немає. Головне, що квіти приносять мені душевну рівновагу, почуття тихої радості... — Професор спохопився: — Даруйте, замріявся, у вас, очевидно, свої клопоти. Які небесні шляхи, — кивнув він угору, — привели вас до моєї скромної вілли?
— Летимо, глядь, а внизу вілла професора ван Гоффа, чому б, думаємо, не заглянути в гості до нього, — торохтів детектив.