Коли опинилися за час коло горбка, Едвард, що скорше втомився, як Юліян, ліг на землю як довгий, а Юліян, перекинувши його далекогляд на рамено, дивився якийсь час через нього.
Нараз обернувся.
"Ти добре сказав, Едварде. Все прегарно видно. І вони — їдуть. Я пізнаю по конях і фірмані".
"Дивись добре. Може, жиди з товаром!"
І дідичівський син поглянув і собі через шкло.
"Пізнаю, Pfarrtöchterlein, Pfarrtöchterlein"[57] — і…
"Хто та дама коло їмости?"
"Не пізнаєш її?"
Юліян здвигнув плечима.
Едвард сказав: "Се теща о. Захарія, Frau Orelecki[58]. Але бач! Pfarrtöchterlein неабияку бутлю на колінах держить. Що се?"
Юліян перебрав шкло й переконався — Едвард не глузував.
На малім сидженню проти обох старших пань, сиділа Ева й держала велику бутлю з чимсь на колінах. Едвард розсміявся збиточно. Може, там морожене… але як і чим їсти?
Юліян оглянувся зчудовано на нього й, віддаючи йому далекогляд, сказав: "Вони вже зближаються — я йду до них".
І справді. Бричка зближилася до горбка, а фірман, пізнавши Юліяна та панича з двора, зняв капелюх і здержав коні.
Юліян збіг до пань — їмости і Еви, котрі, врадувані його несподіваною появою, всміхалися до його. Ева, не надумуючись, простягнула до нього праву руку, через що освободила з одної сторони бутлю. Та ледве що Юліян вспів переказати бажання о. Захарія, коли зайшло щось нечуване. Старша з пань, пані Орелецька, а радше "бабуня", як її назвав Едвард, що не спускала бутлю з очей, скористала з руху привітання внучки, вирвала їй бутлю з лівої руки й, піднявши її сильними руками вгору, припала до її отвору жадібно й глотала з неї сивуху з такою жаждою, начеб перший раз в житті гасила спрагу.
Молода дівчина крикнула й майже рівночасно заховала лице на колінах матері, не звертаючи його більше до молодого мужчини.
Їмость поступила інакше. Вона кинулась виривати матері бутлю з рук. Але це оказалось неможливим. На той вид вдарив фірман коні сильно, що ті, сіпнувшись, пігнали далі, а Юліян остався й глядів з побілілим обличчям ще довго-довго. Мов побачив примари між від’їхавшими.
*
Звільна відійшов відтак до Едварда.
Сей бачив все й реготався… придавлено в себе.
"Чоловіче! — кликнув Юліян, що не міг опам’ятатися зі страшного виду. — Що се?"
"Що? Тобі це тайна? Grossmütterchen[59] Орелецька — а л к о г о л і с т к а".
Юліян наче без зрозуміння дивився на нього. Опісля, не сказавши ні слова, вдарився в чоло. Т о м у…
Без сміху й заміток, як звичайно, вернули оба молоді додому.
*
По дорозі довідався Юліян, що пані Орелецька була жінкою одного українця, почмайстра з гір, що хоч і сама з лиця не гарна, та мудра, дотепна, з роду польського, вийшла за нього ради маєтку… й керувала ним, мов залюбленим гімназистом.
Коли їх одинока донька числила ледве 4 роки, помер батько.
Під час жалоби й, може, вже й перед тим пізнала ледве 24-літня вдова одного військового добродія, в котрого залюбилася так шалено, що коли він не звертав на неї уваги, сама йому освідчилася, ставлячи йому свій маєток до виплачення його довгів до диспозиції, що, здавалося їй, було йому найважніше. Він, хоча вдовець і як на той час, правда, в грошових клопотах, не прийняв її предложення, й вона з жалю, а може, з деяких інших причин покинула — гори. До року по тім, постаралася о пошту в містині А., куди й перенеслася, спродавши посілості по мужу. Зложила часть капіталу в банк, другу — в землю в А. і Покутівці, умістила доньку кудись на виховання і… і провадила, яко молода, маюча вдовиця, бистроумна, дотепна й гостинна, доволі безжурне життя, уряджуючи ріжні забави із танцями при чаю й трунках і т. п. Добродушна… що підпирала не лиш вбогих ріжних націй — головно українців і поляків… і давала радо на ріжні добродійні цілі, без надуми, скоро їй лише о те предложено просьбу, з’єднала собі з часом в цілій околиці симпатію й прихильність. Помимо того, що чим раз частіше бачили її надобре підхмелену.
Лихі язики впевняли, що молоді поштові експедитори давали причину до того неточним урядуванням своїм… другі — що забагато перебувала на самоті, інші — що з туги за донькою, котра лише через вакації перебувала… в дома, треті — що через поріжнення зі своєю значною родиною в горах, кожне знало щось іншого сказати.
Донька, укінчивши своє образовання скоро, бо вже в шістнадцятім році життя, не остала довго в домі матері. Спори матері з нею, котра вдалася з поверховности й вдачі до свойого батька, а може, й причини з занадто частого уживання алкоголю, доходили іноді до гірких сцен.
Та лише до одного року повторялися вони між матір’ю й донькою, доки не настав її конець. Один молодий поважний богослов, з лиця гарний, не менше симпатичний, зробив в селі Покутівці на відпусті з молоденьким і гарним дівчатком, Евою Орелецькою, знайомість, з котрим до слідуючого року перед висвяченням і звінчався. Мати Орелецька справила доньці гучне весілля… на котре була спрошена не лише інтелігенція містечка, але й дідич з родиною з Покутівки, парохія й все, що було хоч почасти того гідне.
О. Іван Захарій, бо се він був щасливим зятем пані Орелецької, уймив собі настільки симпатію й повагу у дідича Покутівки пароха сього села, що, коли оказалась потреба взяти сотрудника, вибір з сторони того випав на нього, він зістав туди покликаний, де і остався по сьогоднішній день.
Пані Орелецька, чи як її селяне називали "Орелиха", не покидала своєї привички уряджувати "розривки" й "тарочки", при яких нагодах любила згадувати давні часи з їх забавами, особливо у великих панів, як, щоб не йти далеко, у вельможів Ґанинґаймів і де бувала ради блискучого становиська свого брата й святіла не лиш своїм духом і поведенням, але і строями, на які сипав небіжчик-муж повними руками срібло.
Лиш від часу, як найшлася в доньки донечка, також по імені матері й бабуні Ева, вона тим мов опам’яталася, відтягнулась поволі від товариства й перебувала найрадше в доньки, де займалася внучкою, або перебувала в себе в дома, де трудилася невеликим хазяйством з своєю вірною слугою й навідміну втихомирювала свого "червака" алкоголем, що один на світі підточував її, мучив і робив з неї огидну рабиню свою.
Коли момент втихомирювання наставав у неї, не був ніхто в силі здержати її від того, дарма що о. Захарій робив всякі зусилля нещасну "налогову" відвернути від того.
*
Її внучка, молоденька Ева, що доволі вчасно пізнала ваду бабуні, котру любила понад все, будучи нею змалку більше виховувана, чим матір’ю, занятою без іншого хозяйством, здержувала її не один раз мольбами й просьбами, не вживати трунків, котрі, певно, "розлучать" її з бабунею, котру не могла в оп’янілім стані бачити, а ще менше її зносити близькість, називаючи її (плачучи) пропійницею, помимо, що та, як відомо, в тверезости бувала добра, гойна проти неї й милосердна, проти найнижчого й найубогіші жалували щиро паню поштарку, що саме "таке на ню" дала.
*
"Кину вас, бабуню, й поїду на ширшу науку в світ, — грозила вона бабуні. — Не в нашу столицю; не гадайте се ні. А кудись далеко, далеко в Швейцарію, щоб навіть не сподівалися мене хоч раз у рік бачити.
Про що будемо з вами говорити, коли поверну з заграниці й застану свою одиноку дорогу бабусеньку нетверезою з запухлими очима, червоним носом, розбитим чолом, котре я унаслідувала по вас; а матусеньку ще гірше прибитою, як звичайно, а батька з погіршеною хоробою через вас, а котрий мусить шануватися неабияк".
"А остаточно, остаточно бабуню, — вмовляла молода внучка, поважно придержуючи бабуню за рамена сильними руками, щоб сиділа неповорушно й не втрачувала жадне слово, яке говорила. — Остаточно застановіться передовсім над одним. Як самі знаємо, татунчик противиться тому, щоб я йшла на медицину й взагалі побирала фахові студії. Каже: доста дівчині науки середних шкіл, коли знає стільки, що ґаздині, а пізніше матері життя потрібно. Доста. Краще, каже, вчись ґаздувати, щоб знала колись тому лад дати, що чоловік заробить, щоб не розтрачувати, й зуживати по потребі. Добра ґаздиня, добра, мудра матір, щира жінка чоловіка, се також дає громадянству сильну підвалину до існування й удержування державного організму владі. Родина до родини, в котрій панує здоров’я, моральність і розум, мусить з часом і здорове громадянство творити.
Нехай здобувають тоті дівчата фахові студії, де їх більше в родині, як ти одна в мене, а коли се їм лише можливо".
"Чому ні?"
"Так каже батечко".
"Отже, ще раз бабуню, — говорила, мов брала бабуню на поважну сповідь. — Ще раз бабуню! Чим буду удержуватися в чужині, як ви пропустите горлом те, що призначили для мене на студії? Вам відомо, що від батька я можу лише мало чого сподіватися. Він вічно предсказує передвчасну, несподівану смерть, з котрою сполучує якусь катастрофу для нас, з причини, що Покутівка не буде вічно наша, що немало псує мій план.
Отже, ви бабуню, ви дорога, ви моя одинока надія; ви хоч старші від моїх родичів, а думаєте більше поступово, розумієте новочасні стремління. Коли стану лікаркою, тоді я вилікую вас з вашого терпіння й ви будете при мені, чуєте бабуню, п р и м е н і! Еей бабуню, бабусенько моя… Схаменіться і дайте можність стати собі самій цілею".
І справді, коли бабуня бувала твереза, вона слухала внучку й виявляла такі глибокі думки й мудрі погляди, що було мило її слухати, тим більше, що подеколи переводила в життя дещо зі своїх благородніших постановлень.
*
"А як тебе загорне любов? Якийсь добрий і гарний чоловік полюбить тебе щиро й ти його полюбиш? Що буде тоді з твоїм планом, Ево? — відказувала бабуня й усміхалась добродушно. — Тоді хіба бабуня вибере з банку призначений капітал для своєї внучки й дасть від себе на віно?"
Ева заперечувала головою.
Скільки разів вона бабусі говорила, що вона лиш на медицину піде, бо саме лиш медицина дасть їй зброю в руки, проти недуги батька, проти "блуду" бабуниного, а на будуче, може, й проти дечого в ній самій. При цьому викривляла якось боляче уста і дивилася кудись понад голову бабуні.
…Так, так… лікарі "б а г а т о д е ч о г о м о ж у т ь, сказав хтось з письменників. А яко лікарка придасть… й своєму суспільству. А від-від… давання вона через те ще не асекурована.
Зрештою, хто там знає, як то ще колись буде.