врешті входить до неї.
— Мавро! — кличе живо. — А он я до тебе в гості, хоч і не неділя, та в нас в хаті тужно якось часами і сумно, а іноді аж... силує вийти... хоч би й до тебе! — Із тими словами тулиться дівчина до старої приятельки, неначе бажає, хоч і несвідомо, пестощів і любові.
— Мавро, бачиш, я тут... тож за те обійми, попести...
— От і пригадала! — відповідає Мавра, та проте пестить і голубить свою доню.
— Чому не приходила? — ставить питання. — Забула вже Мавру? Полюбила якого хлопця? Нехай їй усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш її має. її одну на світі, її одну над усе. Більше... кого їй любити? Хто бідною жінкою журиться? Довкруги неї лиш ліс, ліс та гори. А он нині зранку хлопці знов зверещали. Прилетіли злобні, на хату знов спали: "Татари ідуть!" — зверещали. В двері нагримали і, заки вона з печі злізла, й пощезали. Кого їй любити? Кого там пестити, як не її, зозулю, зозулю біленьку!
...Тетяна сміялася.
— Страхали знов татарами?
— Так, злетіли звідкись і ну ж бити в двері. "Відчини, Мавро, бо татари йдуть". Стільки часу оставили, що хіба заклясти, поховати зілля, щоб не розтрусили.
— Багато сього літа зілля назбирала? — питає Тетяна і обзирається по закутках, де стара приятелька держала насушене чародійне зілля.
— Та доста.
— А он там на печі, що се за зілля? — спитала цікаво
Тетяна. — Я ще не бачила його в тебе, ще на сім не знаюся.
— Тото зілля? — питає стара сухо.
— Тото. Від чого воно, Мавро?
— Від усякого лиха, — відказує знов сухо стара, — воно з-під "Білого каменя".
— Та від якого ж лиха, Мавро? — допитується дівчина, придивляючись уважно листю зілля...
— От, від лиха,.. — чує знов те саме. — Даси напитися, то й переможеш його. Переможеш сном, і вже його не буде. Воно дає сон... — додала відтак вже приязніше. — Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися, і хоч би як, а мусиш уснути. Мабуть, і мене тим зіллям напоїли вороги тоді, коли мою долю порішили і з-поміж себе викинули. Винесли в сні з шатра, і я нічого не чула. Деякі в нас розуміються добре на зіллі. Ще й до них, як треба, примовляють. Гей, гей, зіллячко! — додала і усміхнулася чудно. — Мавра також знається на нім. Лиш собі не вари, доньцю, — остерігала, — хіба тяжкому ворогові. Та ще й знай, коли його копати.
Говорячи отак та пояснюючи вплив сили зілля, вона неначе ще щось затаювала, та Тетяна про те й не допитувала далі.
— Коли його копати? — спитала лише.
— Коли? — повторяє Мавра. — Ось послухай, як і коли, лише не забудь. Другий раз не скажу. Для себе будь-коли, одиноко, з водою в роті. До схід сонця водою налий, сама без сусідів горшків звари, глечик не кивай, а все мовчки. Так для себе. А проти лиха — інакше.
Тетяна усміхнулася.
Мавра погрозила.
— Не смійся, дівче, — додала поважно, — а краще затям. Може, я загину, ти одна запам'ятай! Чому тобі не знати? Тобі нехай не придасться, а знати все добре. Ось і знай, проти лиха... в неділю рано укопай, в понеділок полощи, у вівторок вари, в середу рано напій, то і гей-гей який сон лихо захопить!.. — і аж заспівала, тріпнувши пальцями. — Гай, га-й! — і розреготалася. — Ой! — кликнула відтак з жалем. — Коли б я була те зілля тоді мала при собі, як він казав мені, що я одна всьому винна, та ще і свиснув — не була б нині Мавра сама по лісах, сама на всім світі, а була би між своїм людом, з своєю дитиною... ет! — додала гірко і урвала.
— То й що, Мавро? — питає Тетяна, і її очі створилися нараз широко, тривожно.
— То нехай був би хоч зо три дні переслався, як уже не що інше...
— Мавро! — крикнула дівчина з відразою, зморщивши люто чорні брови. — Гріх, що ти говориш!
— Може, і гріх... — притакує Мавра твердо. — Але і мене молоду збавляти, порізняти з чоловіком також було гріх.
— Мавро... ти його любила? — обзивається знов Тетяна з несвідомою обороною в голосі, і сама не знає, чому їй ввижається той, кого вона любить, Гриць.
— Любила на свою біду та на своє горе. Правда, що любила. Ліпший був, як Раду. Та що мені з того? Тепер нема ні його, ні дитини, ні Раду, ні родичів — нікого. Тетяно, Тетяно, — додає сумно, — що ти, доньцю, знаєш, що значить у грудях в жінки жаль. Він ваги не знає… І най бог боронить, щоб ти його зазнала хоч би і здалека. Ти збожеволіла б, — остерігає Мавра і накладає люльку.
— Я збожеволіла б, — повторила Тетяна стиха і вже замовкла, зморщивши, як перше, брови над чолом. Нараз — станувши близько перед старою циганкою, каже:
— Мавро!
— Що, доньцю?
— Ти багато знаєш...
— Хоч не так багато, а що треба — знаю.
— То скажи ж. Чи вже всі такі, як один той був?
— Котрий?
— Що ти його любила, а він тебе... зрадив, свиснув за тобою?
Мавра дивиться на дівчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очі, і відповідає:
— Хіба відтепер вродиться, що такий не буде.
Тетяна неначе умліває на ті слова. Сідає мовчки знов на лаву і більше не питає. Зате Мавра не мовчить.
— Доньцю! — каже нараз і дивиться пильно на дівчину. — Чому ти від якогось часу забуваєш про стару Мавру? Г-а?
Тетяна стискає зуби.
— Не любиш її вже?
— ...Люблю.
— А більше нікого не полюбила? Г-а-а? — питає і па-кає з люльки, а чорними очима пронизує біле лице тої, що "одну" її любить. '
В Тетяні на той запит щось буриться, щось здіймає гордо голову, що досі перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною силою, що намагалося взяти верх над нею.
— А хоч би й полюбила? — питає нараз і дивиться неустрашно просто старій ворожці в очі.
— Тоді не вір!
— А як повірю?
— То відтак не жалуй! — Останнє слово вимовляє Мавра майже з погрозою.
— Я не пожалую.
— Посилав уже старостів? — питає Мавра замість всього і знов пронизує дівчину оком аж до глибини душі.
— Ще він їх пішле.
— З нашого села який?
— Ні.
— Здалека?
— Не знаю. Нічого не знаю.
— І ти його любиш?
— І я його люблю.
— Кажеш — він тебе посватає?
— Він мене посватає.
— Коли?
— Не знаю.
— Сеї осені?
— Не знаю.
— Тетяно! — остерігає Мавра з щирою строгістю ї грізно киває пальцем. — Тетяно!
— Що таке? — опирається проти чогось у голосі старої Маври молода дівчина.
— Уважай, Тетянко!
— Він же мене любить!
— І ти його любиш?
— І я його люблю.
— І не з нашого села він?
— Не з нашого.
— А мама про те знає?
Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в її любові до Гриця хотів би хто стати на сторожі або перешкоді, зворушує її нараз і настроює бунтівниче. Вона тупнула ногою, як чинила в дитинстві, коли не сповнялося її бажання, і відвернулася люта.
— Їй — мама! — крикнула роздразнено, — нащо ще й мамі знати. Він пришле вже в час старостів, тоді й дізнається. А тепер не треба.
— А як тебе хто інший посватає сеї осені?
— То не піду, — відповідає рішуче і гордо.
— А як мама скаже?
— Мама не скаже.
— А як присилує?
— Мавро! — кинулася до неї дівчина з неописаним роздразненням, немов хотіла її вдарити, а очі в неї заіскрилися люто. — Мама не присилує!
— Ні, ні, доньцю, — утихомирює затривожена роздразненням дівчини Мавра, як за дитинячих її літ. — Мама не присилує.
— І ти допоможеш, Мавро? — просить Тетяна, приказуючи.
— І я допоможу, доньцю, вмовлю маму.
— Доки він старостів не пришле, Мавро?
— Доки старостів не пришле.
— Хоч би і другі прийшли і мама силувала? — питає Тетяна з притиском, ніби забезпечуючись відтепер Мавриною поміччю.
— Хоч би і так, дитинонько. Але не журися. Не час тим журитися.
Тетяна сідає близько коло печі, де тліє кілька вугликів, і мовчить.
— А хоч багатирський син він? — питає по якійсь хвилині знов Мавра.
— Авжеж, — відповідає Тетяна згорда, і її голос застерігає собі заздалегідь іншу думку в старої приятельки, як ту, що він багатирський син.
— А красний?
— ...Ну-у-у! — відповідає лиш молода дівчина з притиском і підсуває брови, відтак додає: — Такий, мабуть, лиш твій був, Мавро...
— Нехай бог боронить, щоб такий вже вдався.
— Красний — кажу, Мавро.
— Я чую, доньцю, — відповідає Мавра і хитає жалісливо головою. — Тому я пропала, — додає, майже співаючи, півголосом. — Душу за ним дала — за його очима.
— За його очима... — повторює розмріяно, задумано Тетяна.
— А як його звуть?
Тетяна вагається, відтак махає рукою зневажливо і байдуже додає:
— Подибала раз...
— Раз? І вже полюбила?
— Раз, і другий, і третій, а четвертий полюбила.
— Тайком?
Тетяна мовчить, спустивши голову.
— В млині? — розпитує, розгребує дівочу тайну Мавра.
Тетяна знову потакує мовчки головою, а відтак заперечує.
— Не хочу правди сказати.
— Тетяно! — остерігає Мавра, майже молить. — Кажи, най присилає старостів. Сама не виходь до нього!
— Сам пришле він сватів, — обзивається твердо дівчина.
— Най бог помагає. І далі стережися, Тетяно! Бо хто, донько, любить, той не раз і губить, — додала пророче.
— Губить, — повторює ледь чутно шепотом Тетяна, а відтак вмовкає...
Тишина... Мовчанка.
Мавра, задумавшись, пакає люльку, а Тетяна знов бореться з чимось, мовчить якийсь час; відтак кидається до Маври, тулиться до неї і благаючим голосом допитується:
— Мавро, чи вже справді всі такі, як ти передше казала?..
Мавра відзивається твердо, мов камінь, що, впавши в воду, повороту не знає:
— Хіба відтепер вродиться — що такий не буде.
— Мавро!!
— Доньцю моя дорога, як ти ніколи не вірила Маврі, то сим разом повір! Ти в мене одна на світі...
— В нього щирі очі... я його люблю, — відповідає і ніби бореться молода дівчина з недовірливістю старої няні.
— Любиш, доньцю? Любиш? — відказує сумно Мавра, — Тож люби щасливо, бо я — одна на всю гору, на весь ліс, на всю самоту, далеко-широко одна та й одна.
Зворушена вертає осіннім тихим лісом Тетяна, і вже не йде до Маври, її болить, як Мавра заговорить про них а з тим і про того, якого й не знає.
Не піде. Не добре їй з Маврою. Що б і не порушив, вона на все кидає тінь. А Тетяна любить. Вона знає Гриця. І він її також любить. Своє добро вони знають.
Вона вижидає дома старостів від нього. Іноді і молиться. Колись він лиш над'їде — говорить її серце — чорний кінь зарже, і він увійде в хату. Здійме капелюх, як не раз вже в лісі, і, вклонившись покірно, скаже: "Я прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всім світі".
Куди б не ходила, за що б не бралася, а в її душі грає одна і та сама пісня: "Гриць її полюбив, а вона Гриця..."
Звільна минає день за днем осінь, наближається зима — аж і настала врешті.