Так, як ти порадив. І якщо ти не маєш охоти говорити зі мною тут, зараз, на виробничі теми, то можеш вертатися до того цікавого дому й там уже говорити на виробничі теми — про ножиці для скловарної печі чи там ще 'для чого. Про ножиці й про що завгодно — зі своєю Євою...
Не треба було мені так говорити, так мізерно, жалюгідно й смішно я виглядала, я злякалась своїх слів, самої себе — злякалась і застидалась, і якби був білий день, то Борис побачив би, як мені соромно, але була ніч, і він не побачив, і не зрозумів, і не спробував допомогти; мені не треба було так говорити, але й він не повинен був казати того, що сказав, він не мусив це так визначати, так безжально й просто: "А, — сказав він, — маленьку, хорошу, славну, добру Сорохтеєчку терзає велика, недобра, зла заздрість. Маленька, гарна Сорох-теєчка влаштовує на старому мості сцену ревнощів. Я ніколи не скажу тобі неправди, Андріяно, ти мусиш знати — та жінка була мені дорога, але це зовсім не означає, що я збирався завдавати тобі прикрощів, тобто, як кажуть, зраджувати, перш ніж це зробити, я б обов'язково попередив тебе, й не треба влаштовувати сцен, я б не казав тобі неправди, Андріяно. І ще одне — навіщо ти раптом здумала перенести наші приватні стосунки на справи зовсім іншого плану?"
Не треба було йому так говорити, не треба було принижувати мене аж так своєю правдомовністю, своїм спокоєм, своєю— старшістю, усі переваги на його боці, він має рацію, він чесний, врівноважений, правдомовний, він попередив би мене, коли б мав зрадити — щоб і тут не відступитись від свого правила завжди говорити правду...
Але про те не слід згадувати, про те не слід згадувати зовсім, ніколи й зовсім, у всьому тому смисл має тільки одне'—я хочу його переконати, що не переносила особистих стосунків на справи іншого плану, як він сказав; я хочу й мушу його переконати в тому, що якби тоді не сказала того, що сказала, а пояснила б йому по-людському, то він би все зрозумів, і мені було б легше, маючи хоч Бориса за однодумця, йти зі своєю ідеєю до Пет-Пета.
А тепер мені чомусь згадується, як він, той правдомовний і чесний Борис — чому він такий правдомовний і чесний? — як він злегенька кепкував: "Маленькій дівчинці з такими гарними ногами зовсім не треба важко думати", — а що, коли те, що я брала за жарт, говорилось зовсім серйозно? Він ще казав: "Андріянко, ти знову мучиш мене й себе складними мистецькими проблемами, невже ти думаєш, що я тільки для того допоміг —тобі з роботою в Пет-Пета, щоб мати консультанта з проблем дизайну чи інтер'єра заводських цехів? Просто я хотів мати тебе під боком, Сорохтеєчко, — я боявся, щоб тебе не вкрав якийсь юний, довговолосий'і в ковбойських джинсах хлопчак, ох, як я боявся цього, Сорохтеєчко, що тебе можуть вкрасти, зв'язати, кинути на прудкого коня й відвезти кудись на край світу, куди я не встигну дійти, бо мені просто не стане на це часу!"
Те, що було тоді таким приємним і милим — у що воно може обернутися зараз? Не треба. Не треба переосмислювати сказаного раніш, може, справді по-доброму? Щиро?
Тільки, може, занадто щиро? Невже таки справді він міркує собі, що я лиш маленька, гарна Сорохтеєчка і мені нема потреби займатися серйозними справами?
Приємно подобатись людині, яку любиш, але ЛІ чому він усе-таки кепкує з мене? Мол<е, я сама дала йому підстави для того? Сперечалась — без відваги, зрештою, взагалі не вміла сперечатись, та й не хотілося — так добре було відчувати, що він має рацію, що він розумний, може захистити, може переконати у своїй правоті, і нема страху спіткнутись, помилитись, бо він завжди є і завжди підтримає, не дасть упасти, навіть якщо спіткнешся?
Маленька, гарна Сорохтеєчка, така мила й дитинна, що за неї приємно думати, вирішувати "щось, за неї приємно самому все зробити — чисто як для дитини. А коли раптом виявиться, що дитина сама також має якісь ідеї, то це можна сприйняти за продовження дитячих забавок і злегенька покепкувати, злегенька вдати, наче сприймаєш серйозно ті забавки?
Мушу будь-що довести йому, що можу мати власні думки, можу дозволити собі таку розкіш — мати власні думки, бо коли не доведу цього зараз, то ризикую назавжди зостатися для ньогог маленькою Сорохтеєчкою, її можна, звичайно, любити, та тільки з легеньким відтінком, поблажливості. Ніби їй можна сказати: "Якби я збирався зрадити, то обов'язково попередив би про це". Чому він так сказав? Міг би не казати такого, не було потреби ще раз похвалятись правдомовністю, нікого ж ніхто не збирався в'язати, і взагалі...
Авторський коментар
Ох, те сакраментальне жіноче "і взагалі"!
Можна дозволити Андріяні говорити ще на про-
тязі цілої доби, але читач, мабуть, уже зрозумів, що
й тоді він не довідається більше, ніж довідався досі,
бо ж Андріяна, як кожна жінка, в стані знерву-
вання й тривоги говоритиме про що завгодно,
згадуватиме такі речі, слова й навіть рухи, котрі
свідчать водночас і за, і протл того, кому нале-
жать, вона то впадатиме у відчай, то знову повер-
татиметься до надії, а читача цікавить не лише те,
що відчуває в даний момент Андріяна, а також і
*. те, що вона робить. З Андріяниних же пояснень
• надто важко зрозуміти це, й тому читач мусить
знову вислухати автора, який обіцяє бути лаконічним і зрозумілим.
Зміни в проекті, які хотіла здійснити Андріяна, були справді серйозними, й не дивно, що вона зовсім не впевнена, що з ними погодяться — насамперед Петро Петрович.
Торкалися ці зміни не стільки інтер'єра самого цеху — хоча й тут Андріяна хотіла запропонувати дві важливі нові деталі — вмонтувати вентиляційні труби в стіни, щоб вони не заважали доступові світла в цех, а також винести поза межі цехового приміщення — або принаймні виділити окремо — склад з готовою продукцією. Один з таких складів існував, значно віддалений від цеху, і там концентрувалася основна, готова для відправлення продукція, але не раз надлишок екранів і конусів залишався в цеху, складське приміщення було відокремлене від решти величезної території цеху тільки умовно і захаращене в проходах, загороджених вічно автокарами й спакованими екранами. Це заважало працювати, вільно ходити в цеху, більше того, створювало навіть загрозу для робітників. Одного разу у вузькому проході мусили розминутись два зустрічних автокари — і один з них штовхнув високий стос покладених один на один екранів. Обійшлося без біди для людей, але збитки були чималі. Застережливі плакати з написами: "Контролери! Перш ніж розбити скляну оболонку, порахуйте, скільки вона коштує! Будьте пильними при контролі, не помиляйтесь!" — звучали трохи смішно того дня, коли автокар знищив десятки екранів.
Однак треба повторити сказане вже вище — Андріяна ще не відчувала себе настільки компетентною в справах виробничого процесу, щоб братися за кардинальні зміни в інтер'єрі самого цеху.
Йшлося про інше — якраз про те, що Пет-Пет-занадто багато уваги приділив обладнанню кабінетів, подбав про вестибюль, про коридори — і наче мимохідь торкнувся того, що було, на думку Андрі-янину, більш важливе. •
Читач, звичайно, розуміє, що до певного рішення Андріяна прийшла не в один день і не відразу, як їй здавалось. Вона й сама погодилась би з цим, а також з тим, що почалося все не з жарту, не з розмови з Борисом на старому мості про Борисів кабінет, а ще тоді, коли вперше увійшла в цех і злякалась чорно пофарбованих вентиляційних труб, і таких же чорних печей, і захаращеності, і того, що тут не було жодного місця, де вухо, тіло, око й руки могли б відпочивати, порятуватися від шуму, бо він переслідував і в цеховій їдальні, де всі сиділи впритул, а жінка в якомусь не дуже білому халаті видавала кожному пляшку молока й булку, не загорнену навіть у папір. Злякалася цементованих і горбатих підлог у душових кімнатах, вузьких вікон у червоному кутку... Почалося все з цього, а також з розмов з робітниками, з укладеної з допомогою Теодозія анкети (ох, ще одна анкета, — жартували робітники, та все ж більшість серйозно поставилися до відповідей на запитання).
Яким ви уявляєте свій цех? Кімнату для відпочинку? їдальню? Чи потрібна вам під час обідньої перерви музика? Який колір найприємніший для вашого зору? Чи можете ви собі уявити, що у скло-цеху будуть квіти? Чи потрібна вам у цеху читальня?
Андріяна зустрічалася з людьми, питала їх і саму себе, і якщо зараз їй здавалося, що ідея народилась раптом, що вона не запримітила її на-' родження, то це могло бути чисто суб'єктивним
відчуттям, так само, як сприйняття часу у вигляді білої миготливої стрічки.
Вона вже знала: все те, що на перший погляд просто було — чи повинно було бути — мало ще й зовсім іншу, чисто практичну сторону. Від краси могло залежати дуже багато — людське здоров'я, настрій, стосунки, продуктивність праці, для Андріяни бажання бачити гарне переставало бути самоціллю, а визначалось уже людськими потребами — не тільки її власним бажанням і розумінням.
Андріяна руйнувала план Пет-Пета, бо не могла прийти до здійснення свого задуму без поруй-нування плану чужого. Мабуть, їй якийсь час хотілось компромісу, боязко було образити старшого колегу, не було певності в абсолютній своїй правоті — читач, мабуть, сам добре розуміє, як воно виглядає, це звичайне людське почуття, властиве кожному, а якщо й не кожному, то принаймні значній частині людей, які мусили приходити до утвердження власної думки через заперечення чиєїсь іншої. Безпосереднє відношення до, так би мовити, самоутвердження Андріяни мав також Іван Ратай.
Автор докоряє собі зараз, що надто багато часу відбирає в читача, розмірковуючи про справи дрібніші, як-от приміром, стосунки Бориса й Андріяни або власні (авторські) міркування з приводу того, як ці стосунки почали розвиватись і чим вони можуть обернутись далі (чи, може, автор помиляється, може, він про це не говорив, а тільки збирався і бажане узяв за дійсне?). Знову не те, не так. Автор хотів сказати, що він, може, завадив читачеві стежити за Іваном Ратаєм, тим часом читач хотів би знати про нього щось більше.
Коли це правда, автор поверне читача знову до Івана Ратая. Поверне у найтрагічніший момент у житті Івана Ратая. Поверне, бо Іванові потрібна підтримка, Іванові потрібне щось, без чого людина обійтись не може.