Навпроти того зимовника простягся великий, вкритий лісом, острів Становий, а по ньому знову маячила чорна дошка з написом.
— Не читай... хай йому абищо! — сказав Петро братові, але той уже поспів очима прочитати:
— Острів князя Воронцова...
З Мандриківської протоки дуб вибіг у широкий Дніпро і прямував до Лоцманської Кам'янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерно і розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому була розхристана, показуючи засмалені сонцем груди, руки напружені від кермування стерном, ноги широко розстановлені, щоб хвиля, надавивши на стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка лежала долі, а довгий оселедець вільно маяв по вітру, запорожець-велетень направляв дуба прямо на скелю, що високою баштою стриміла з води.
— Куди ж ти держиш дуба на скелю? — збентежено скрикнули Гнат та Іван, що сиділи на передньому чердаку.— Дуба розіб'єш!
— Повчіть свого батька, а не мене!.. — одповів суворо Петро і трохи згодом додав:
— Послухати хочу, яка сьогодні буде година, чи безпечно йти у пороги.
З усіх козаків, що зараз їхали, тільки четверо, а саме: Петро, Люлька, Пугач та старий Гарабурда, знали пороги, останні ж хоч часом і проїздили порогами, а проте кермувати дубом крізь пороги не вміли, бо не знали добре ні каменів та скель, ні звичаїв всякої течії й всякої лави порогів.
— Як то так: послухати, яка буде година? — здивовано питали молоді козаки.
— Буду я говорити блазням... — пробубонів Петро.— Хіба з вас будуть козаки?
— Ба ні, сину! — обізвався до Петра Гарабурда.— Так не годиться! Що з того буде, про те Господь святий відає, а ми повинні молодь навчати, бо перед Богом за неї одвіт будемо давати, мовби за дітей своїх.
І, звернувшись до молодих козаків, старий запорожець сказав:
— Тут, діти, щоб ви знали, вода так об скелю б'є, що аж грає музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься Музичною. От як грає вона, наче музика, то добра година буде, а як гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм тілом раків, от що.
Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетів уліворуч і загойдавсь на хвилях вже нижче скелі.
— Справді, неначе гуде! — скрикнув Іван.
— Джмелі у тебе гудуть у голові після вчорашнього бенкету! — сердито сказав Петро.
— А мені здалося, наче голосить! — обізвався Гнат,
— Та вже ж! — буркнув суворий козак.— То, мабуть, та дівка голосить за тобою, що ти на неї у Романкові й слину розпустив!
— Ось бачите, дядьку,— звернувся він далі з докором до Гарабурди,— які тепер запорожці: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та голосить!
Суворий січовик плюнув і почав мовчки запалювати люльку.
Зараз за Музичною скелею були на Дніпрі сумні, скелясті острови, а з правої руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожців Старий Кодак з його біленькими хатками, невеличкою церквою і височенними окопами.
Тільки глянули козаки на Кодак, аж назустріч їм уже заревів поріг Кодацький.
Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревіння і врешті вже козаки не чули один Одного. Жінки зблідли на виду, тулили до себе дітей та хрестились... Принишкли й молоді козаки, поглядаючи то на Петра, що мов кам'яний велетень стояв на стерні, то вперед, де Дніпро, вдарившись об цілий рядок скель, що простяглися впоперек нього, розбивався білою піною і неначе в безодні зникав з очей. Ще мить, і біла піна залила б й козаків, і жінок, і дітей... та не вспіли жінки й діти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту піну, впав усім днищем на першу лаву порогу і розкидавши на обидва боки великі хвилі, полетів до другої лави. Те саме було вдруге, втрете й учетверте... І не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже заховався за рогом берега, а дуб повагом біг по тихій воді.
— А тягніть лишень, хлопці, сюди барильце з горілкою,— сказав Петро, сідаючи на чердаку, підобгавши по-турецькому під себе ноги,— та давайте, що там є поснідати, бо вже, мабуть, і пан Шостак, кодацький городничий, прокинувся і сподівається нас на сніданок.
Всі весело засміялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого.
— Митець ти, Петре! — обізвався Гарабурда.— Коли б не ти, то, їй-богу, не було б між січовою молоддю жодного певного запорожця.
Поки поснідали, дуб проминув уже величні Мосульманські скелі, перебіг Яцеву забору, перестрибнув дві лави бурського порогу і перед очима козаків запінився вже поріг Лоханський з скелястим островом Куликом посередині порогу.
Яків Люлька, що тепер стояв на стерні замість Петра, направив дуба під лівий берег, де саме йшла найпрудкіша течія Дніпра, що звалася козачим ходом, і під'їхав під високі, чорні, непривітні скелі.
— Жінки, бережіться змія! — гукнув він, коли під однією скелею несподівано роззявилася темна й страшна, як паща звіра, печера.
— Ох лихо,— скрикнули жінки, жахливо дивлячись на ту печеру.
— Який там змій! — обізвався Петро.— Нащо б ото я полохав жінок та дітей!
— Осе ж та сама печера, що в ній, кажуть люди, живе змій! — провадив Люлька.
— Чули, чули ми! — обізвалися жінки.— І літає він, і людей хватає та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кісток тут людських!
Жінки міцно тулилися до своїх чоловіків і, хрестячись, поглядали на печеру.
— Бабські брехні! — пробубонів Петро і, поколупавши протичкою у люльці, потяг у себе цілу копицю диму.
Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб, проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набіг скоро й до Стрельчої забори і зрівнявсь з чарівною, оточеною з усіх боків Дніпром, великою скелею.
Небагато ще минуло часу, а козаків облив вже своєю піною Звонецький поріг, а слідом по ньому й Тягинський. Тільки обсохли та обтрусилися після Тягинського, а тут уже загудів і Дід, або Ненаситець.
Петро Рогоза знову пішов до стерна і став на чердаку поруч з Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на Ненаситці одному не вправити.
Як і предрікала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вітру не було, і вода линула до порогу тихо, відбиваючи в собі золоте проміння сонця і блакитне небо з невеликими, біленькими, немов руна чистої вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камінь Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Дніпро зникав там з очей, ховаючись за камінням, разом з цілими горами своєї піни... і тільки могутнє дудіння й ревіння подавало звістку, що там нижче, за Рвачем, Дніпро падав на гострі скелі і то стогнав, то ревів диким звірем, лютуючи з того, що несила йому вивернути з землі і покотити геть ті скелі й каміння, що рвали на шматки його тіло... Гребці вже не чули голосу стернарів і Петро тільки рукою показував, з якого боку загрібати, а з якого табанити.
Не допустивши дуба до Рвача, стернарі круто звернули його в ліву руку, і не вспіли жінки скрикнути, як дуб підхопила непереможна сила течії і, мов тріску, почала перекидати його з одної лави порогу на другу. Не один раз набрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелі, щоб розбити на тріски, та Петро з Яковом міцно держали стерно, і вода бриніла позад дуба, як бренить натягнена струна.
За хвилину дуб проскочив усі дванадцять лав порогу і вийшов на тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влізла з правого берега в саме пекло порогу.
— От тепер і пообідати б непогано,— сказав Петро, сходячи з чердака дуба, і, обернувшись до свого товариша, додав: — Сходь і ти, Якове, тут уже й дитина справить.
— Гей ти, паливодо! — гукнув далі Петро до брата Гната.— У гречку стрибати вже вмієш, а стерна ще й до рук не вмієш узяти! Ходи до стерна!
— Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут і дитина вправить? — одповів Гнат.— У дубі є дитина, нехай вона й стернує!
— Ну, ну, не базікай,— сказав Петро суворо,— а йди, коли тобі говорять.
Гнат більше не сперечався, і ставши на чердак, почав стернувати.
Козаки пообідали без варива те, що подарував їм Глоба: сало, тараню, огірки та кавуни. Нема чого говорити — уконтентовались поки добре, так, що хоч би й відпочити, так на горе не було часу: через годину підбігла Крива забора, а далі Воронова. Та те ще б нічого, а то незабаром зашумів назустріч і Онука, або поріг Вовничі, а сей уже не жартує, довелося всім бути й на стерні, й на гребках.
За Онуком Дніпро вужчав, а скелі берегами вищали і тиснули річку з обох боків, немов хотіли задавити. Дуб біг поміж високими скелями, і ті скелі, відбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозірних хвилях Дніпра, досягали своїми тінями до самого дуба. Надвечір він уже проскочив Будиловський поріг і козаки здалеку вгляділи великі, дивовижні острови, що стояли поруч, розбиваючи Дніпро на три протоки.
Один з тих островів був весь укритий лісом та червоною таволгою (лозою), звався він Таволжанським. Другий, з півсотні сажнів заввишки та напівверстви завдовшки, був майже з однієї величезної скелі і звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий верх та відкинуті уперед дві довгі, плескуваті скелі скидалися на голову й тіло якоїсь почвари, що, лігши упродовж Дніпра, ще й простягла поперед себе дві довгі дебелі лапи.
Петро направив дуба прямо між лапи тієї почвари і козаки опинилися у захисному, вкритому піском та таволгою куточку острова.
— Тут будемо ночувати,— сказав отаман.— Розкладайте багаття, а баби зварять нам кулешу.
Над головами козаків, заступивши їм світ вечірнього сонця, піднімалися височенні скелі шиї і голови острова-почвари.
— Ой сумно ж тут як! — говорили жінки.— Ще, боронь Боже, зваляться сі скелі на нас. Ми ж тут під скелями мов комашки маленькі.
— Та чудно якось сей острів зветься... — звернувся Іван Балан до Гарабурди.— Що воно означає, дядьку,
"Перун"?
— Я й сам, сину,— одповів старий запорожець,— ще з молодих літ цікавився дізнатись, через що сей дивовижний острів так чудно зветься, так мені один старий рибалка розказав те, що я зараз тобі розкажу.
До Гарабурди підсунулися й козаки, й жінки.
— У Києві, ще тоді як царювали там князі, а люди ще не хрещені були, стояв над Дніпром, вироблений з деревини, великий ідол, тобто їхній божок, і звався той божок Перуном.