Переді мною стелеться світле майбутнє, до повної перемоги соціалізму у нашій радянській країні, а може ще й далі — у вимріяний комунізм.
І я поспішила до матері — хай і вона порадіє з доччиних успіхів. Бо усі ці роки, відколи я навчалася у батрацькій школі, єдине мені душу пекло: що мати моя проживає сама-саменька, у нашому будиночку, під горою, на околиці Мньова. Бо я жила в гуртожиткові школи, а школа — на іншому краю містечка, під лісом. Містечко ж — довжелезне, узимку — снігами засипане, восени та навесні — грязюки по коліна, на теплу взувачку для дітей школа коштів не мала. Тож я рідко матір провідувала, хіба що на канікули. І матір ніколи не з'являлася у школі, соромлячись своєї бідності. Я свою родину мала — шкільну, а в матері — нікогісінько. Це усе я пізніше зрозуміла, а тоді ще зелена і черства серцем була, із-за молодості своєї і захоплення переможними маршами соціалістичних перетворень.
І прибігла Віра, з двома подружками шкільними, щоб похвалитися перед матір'ю радощами своїми. Прибігла Віра, а дім — на замку. Але знала вона, де мати ключа ховає, під каменем біля порога, знайшла і відчинила. У хаті не топлено давно, холодно і вогко, на кухні коло печі лежить оберемок сухого бур'яну, стіл засипано борошном. Матері ж ніде не видко. І так терпко їй на серці зробилося, що прибігла про успіхи свої розказать, а нема кому. Аж зло на матір узяло: "І де-бо се вона швендяє? У неї ж нікого ріднішого у світі нема, як і у мене!" Потім подумала розважливо: "Я ж таки давненно не заявлялася додому. Чи ж мати має сидіти коло вікна тижнями і місяцями та виглядати мене?" І одтануло серце її до матері. А дім їхній стояв під горою Холодною, так здавна гора звалася, заросла терном, і цвів терен, бо місяць май був. Цвів терен, і сіли подружки на призьбі, милуючись світом навколишнім, радіючи життю, яке тільки-тільки починалося для них, юних: уже вони — студентки сільськогосподарського технікуму, мине декілька літ — і вивчаться на агрономів, будуватимуть світле соціалістичне майбутнє у стопроцентно колективізованому селі.
І тут побачила Віра матір свою, що з Холодної гори сходила, крізь тернові кущі продираючись: розпатлана, куделя замість звичної коси, брудне волосся космами на плечі спадає, а на голові — віночок із гілок терену квітучого. Сходила вона з гори і наспівувала голосом хриплим: "Ой як давно я у батька була! Да вже стежка-доріжка поросла, ох, і терном-терном, ще й калиною, ой, де я походила да дівчиною…" Співала вона голосом хриплим, а сльози з очей по щоках текли. Кинулася Віра назустріч матері, за руки узяла, защебетала до неї: "Мамунечко, мене до агрономічного технікуму прийняли, у весняний набір уписали за успішність мою, і найвищу стипендію я отримуватиму як наймитська дочка, на нас обох її хопить, уже ти не бідуватимеш!.." А мати наче не бачить дочку свою, не чує, косоокою зробилася чи сліпою, очі каламутні, сюди-туди бігають. І каже матір голосно, наче й не до дочки, а до усенького світу: "А дід мій покійний, дак йон чоботи шиє, а обрізки складає у кошичка. Я було і запитую: "Нащо се ви так робите? На вулицю обрізки викидайте!" — "Нє, дєтка, — одвічає, — не викидатиму на вулицю, бо — гріх". — "А чому?" — "Бо Ірод плаче, що люду не настаче, кусочки собирає — моду составляє. Осе ж такі часи настали". І знову заспівала-заголосила на увесь куток: "На голові стрижка, одежа по жижки, голі ноги, голі груди, такі тепер люди!.."
"Мамо, се я, дочка твоя, що ти голосиш?! — аж сколотнулося усе у Віри. — Забігла, аби похвалитися радістю великою. Тепер я навчатимуся у технікумі і не буду уже в шкільному гуртожиткові жить, а буду — з тобою!" А мати далі казала, нічого того не чуючи: "Я у свого батечки жила добре, не буду обижатися. Вивчилася і шити, і вишивати. А Бог щастя не дав. Так жалько, що чоловік мій помер. Осе йон учора мені наснився. Каже до мене: "Я для тебе, Марушко, уже й місце туточки пробрав, а ти — чухаєшся там. Не дуже довго збирайся, бо як труну опускають у землю, то вогонь великий горить…" Дак я тольки і візьму із собою що віночок осей терновий. Терен у вогні не горить, хай мій Сидір на тім світі квітучим терном помилується, нашу гору згадає…"
Посипалися сльози з очей моїх, як горох. Заревла я на весь куток, наче корова, бо відкрилося мені: мати не тямить, що балакає, нікого, навіть мене, дочки своєї, не впізнає, з розуму спала. І нікому, окрім мене, не потрібна вона. Родичів у Мньові ми не мали, та й поза Мньовом не густо їх, а друзів там, де бідність, годі шукать, їх нема. І про свою будучність самій мені відтепер доведеться думать і дбать. Відправила я подружок своїх у гуртожиток, попросила переказать, що мене не буде. А сама стала матір обходжувать. Помила їй голову, розчесала, одежину випрала, борошно зі столу змела, затираху, хай і на самій водичці, а зварила. Мати ж то мовчить годинами, наче їй і мову одібрало, то знову словами так і сипле, і все про колишнє, наче вона не біля мене, а десь в іншому світі живе: "Була у мене прабаба, болєй ста літ їй було. Вибереться із хати надвір: "Дівчатка, ходімо гулять на вулицю". Пелену підніме: "Давайте кавунчики садити". Дак ми садимо кавунчики. А тади: "Ну, давайте рвати, бо уже кавунчики виросли". Дак ми пісок гребемо і в пелену їй кидаємо. Тади яна гукає: "Рятуйте!" І як піде танцювать, із пеленою, повною піску. Аж жижки було трусяться — танцювать. Коли біжить хлопець — на коні. Та як ускочив між бджоли, а мій дід бджоли тримав, дев'ять вуликів, бджоли напали, кінь качається, ірже, і на хлопця бджоли напали…" Мати балакає, балакає, а я уже й не слухаю, про своє думаю, як мені далєй жить. І надумала, що таки піду учитися, хоч би там що.
І ось я навчаюся у технікумі, одержую підвищену стипендію як народжена у батрацькій сім'ї, і на тую стипендію ми удвох живемо. Сиджу на уроках, а мати бродить по містечку як божевільна, несповна розуму. Прибігаю з технікуму, починаю готувати що-небудь поїсти, матір годую і сама перехоплюю. Потім на город біжу, коло хати латочка була, саджаю, полю. Аж тоді уже про книги та зошити свої згадую, сиджу коло каганця до півночі. А траплялося, що на уроці у технікумі стукає хтось із вулички нашої, у двері класу: "Віра Жила тут займається?" — "Тут", — відповість учителька. "То хай іде на майдан, там її матка бушує…" Одпрошуся з уроку, біжу на майдан. Мати не бушує, а збере товпу навколо себе і розказує, що у її хвору голову збреде, або співає: "Дід мій у прийми пристав, до баби моєї. Клята була баба, але ми — родалися. А теперечки, душа чортова, тольки п'янствують люди, крадуть та одне одного топлять перед властями, і болєй нічого. Я винесла була чашку до колодязя, дак хтось забрав. Винесла банку — дак і тої нема уже. Отакі тепер людяки. Комісари кажуть, що тепер — добре, а що воно — доброго? Колись як не було, а таки соблюдали людей, і старих, і малих. А тепер — пройшов, чи поздоровкався, чи не поздоровкався, пішов, як свиня…" І знову — волосся на голові розкудлане, очі — каламутні. Підходжу до неї, беру за руку, веду, як малу дитину. А мати — співає, голосом дурним, на усю вулицю: "Ой, проспали-продрімали усе своє царствіє, ой царице-владичице, та де ж ти, наша заступнице?! Ми ж не голуби, ми ж не білії, ми ж ваші душі-сохранителі, ми ж ваші душі-покровителі!.." Юрма людська слідом суне: цирк безплатний. Одні голосно співчувають мені, інші насварюють мене, що не дивлюся за матір'ю, дозволяю хворій бродити по вулицях, жебрати, треті — нахабно в очі заглядають. У кожного — своя думка, своє судження. А я перед тими людьми — як перед судом долі гіркої своєї. І біль мої груди стискає, і в голові од тяжких думок паморочіє. Хто вони — ці люди, цікаві до чужої біди? Судді мої? Що вони знають про мене, про матір мою бідолашну, про покійного батька мого, про материну сиберізьку рідню, що пам'ять про неї запеклася у хворій материній голові і бунтує її? Нічого не чули, не бачили, сама лише байдужна людська цікавість, і більш нічого. І я бреду вулицями містечка Мньова, ведучи хвору матір за руку, між людей бреду, а ніби в пустелі безлюдній я. І тільки прохолодний вітерець од Невклі лагідно холодить мою паленіючу од думок про тяжкі обставини мого життя голову, висушує мої сирітські сльози…
А в хаті — стіни голі, як пустеля, сама пітьма з кутків порожніх на нас зиркає. Мати ковзне очима нетямущими по голих стінах, заплаче: "Калі б хоч карточка батькова у нас була, було б з ким погомоніти, але жисть нам із батьком твоїм така випала, що не до картонок було". А як вели нас колоною на майдан мньовський, на мітинг жовтневий, мені доручили портрет товариша Сталіна, на картон наклеєний, нести. То я після мітингу святкового портрет той дорогого вождя нашого до грудей притисла, полою шкільного ще, із сукна шинельного, бушлату прихилила і так додому повернулася, і ніхто в технікумі не запитував у мене про той портрет. І повісила я образ великого борця за щастя трудящих усього світу на покуті, де люди образи богів вигаданих звичайно вішають, сповідуючи пережитки темного минулого. І усміхався товариш Сталін із портрета усмішкою батьківською, мудрою, і здалося мені, що в хаті нашій сонечко зійшло. І казала я до матері: "Ось батько наш і покровитель…" А мати перехрестилася на портрета і відповіла так: "Тепер, донечко, такая жисть настала, що людяки яких хоч собі богів творять, але я у сій жисті мало що понімаю…"
А тоді скрізь ворогів влади шукали, замаскованих і перелицьованих. Траплялося нерідко, що й брат на брата писав, і сестра на сестру, і від батьків привселюдно або через газету відмовлялися, якщо батько куркуль чи служитель церкви. Тривала гостра класова боротьба, Віра це розуміла усім нутром своїм батрацьким і була за одне з начальниками. А тут хтось і на неї написав до дирекції технікуму. Написав, що студентка Віра Жила незаслужено одержує стипендію, бо вона, мовляв, зовсім не дочка наймитської сім'ї, а родичка колишнього мньовського нотаріуса. А був у Мньові такий нотаріус — Жила, недавно розкритий невсипущими органами і пильною громадськістю як злісний шкідник та ворог народу, і засуджений він був справедливим радянським судом. Але ніякий не родич він був для Віри, а лише однофамілець.